БИДА БИДУ ВЕДЕ...

Біда біду веде
Я чекав рейсовий автобус на міському вокзалі: з рідної Верховини мали передати сумку з молоком.
Нарешті прикотила машина. З неї висипали горяни – тихі, смиренні якісь, скромні. На обличчях – утома від кількагодинної дороги. І раптом помітив свого земляка: хлопчина з сусіднього села Лісковець. Худорлявий. Невисокого росту. Костюм на ньому неприродно виглядає, бо не звик горянин-трудяга у костюмах красуватися, а на гірській неродючій землі горбатитися. 
Я вчився у одному класі з його старшим братом.
Подав приїжджому руку. Він, хоч і молодший на літ двадцять, звичайно, мене упізнав. Поцікавився, що привело його з гір у обласний центр.
- В лікарню йду, - мовив. 
- У яку?
- В онкодиспансер. Хочу брати таксі.
- Нащо тобі гроші витрачати, - мовив я. – Підемо тут трошки пішки, а там міський автобус прямо до твого диспансера. Дві гривні заплатиш замість п”ятнадцяти-двадцяти. Ачей тобі зараз є куди гроші давати.
Він погодився і ми йшли, розмовляючи.
- А хто там?
- Дружина.
- Звідки вона в тебе?
- З сусіднього села, Нижнього Студеного. Ми навіть ровесники з нею... Колись разом скотарили: Галя з того боку гори, а я – з цього. Переспівувалися. Потім познайомилися. Полюбилися...
- Діти є?
- Четверо.  Школярі.  Правду кажете, що теперки є куди давати гроші, - сумно вів земляк. – За чотири хіміотерапії вже заплатив п”ять тисяч гривень. А тепер за операцію треба. Сім тисяч попросили...  Се для нас великі, дуже великі гроші. Дохторам се – раз плюнути, а мені...
- Ти хоч десь робиш?
- Та де в нас роботу найдеш, у горах?
- А відки гроші?
- Назичив...
-  Але то ж віддавати треба.
- Віддам якось. Піду на заробітки... – він говорив не те що неохоче, а важко. Правду кажуть: в кого біди – не до бесіди.
- А діти?
- В школу ходять. І тихцем плачуть. Знають, що такоє онко. Рак. Кажуть: голодувати будеме, нічого нам не купуйте, ні одежі, ані їжі. Усьо продавайте, що є: корову, свиню, платіть тим дохторам, лиш оби мамка вернулася домів. 
- А до школи в чому ходять? Тут одного вирядити непросто...
- Молодші доношують те, в чому ходили старші... Старшенькі навчилися диряве залатати... Май більша проблема – туфельки..  По черзі носять. У нас так багато робить. Такі часи прийшли, тяжкі...
- Як по черзі?
-   Сьогодні одна в школу йде в туфлях, а завтра – друга... І, як не дивно, вчаться відмінно. Мені їх шкода до сліз, айбо кому скаржитися? Я тоже плачу, оби вони не виділи, бо тогди взагалі буде не хата, а місце плачу. Десь у Єрусалимі є Стіна плачу, то в мене - своя... – Мить помовчавши, продовжив: - А ще і я...  В Росії ліси рубав, у студених вагончиках спав - і астму заробив...
“До кожної людини по-своєму приходить горе, - думав я, безміру співчуваючи. – Як кажуть, одна біда йде – і другу за собою веде...”
Відвернувся чоловік. Витер непрохану сльозу.
Я теж ледве тримався, аби не сплакнути.
Ми попрощалися: я посадив його на міський мікроавтобус.
Нещасна держава, в якій чоловіки плачуть.
       З вини держави плачуть...
              2011 рік