Люба-згуба, ясне сонечко...

Люба-згуба, ясне сонечко…
Олесь Петрович Біловар усеньке життя жив як кіт у маслі: мав гарну посаду в торгівлі, де щодня капало.
Дружина.
Двоїчко дітей, яких на ноги поставив.
Сім»я була добропорядна. Поганого слова не скажеш.
Але пройшли роки.
Пенсія.
Сидіти вдома біля  дружини і телевізора було не по його натурі. Олег не міг без людей. Особливо ж без спілкування з тією, прекрасною половиною людства.
Познайомився з красивою блондинкою. Молодша на цілих тридцять з гаком літ.  І закрутив з нею роман. Мав деякі грошенята, про які не знала дружина. Тому зняв квартиру в місті, де стрічався і раював з Любою. 
Але вік брав своє, і аби не впасти перед золотим сонечком, як називав її – приймав препарати, які додавали чоловічих сил, і він був знову на коні.
Він кохав її так безумно і гаряче, як кохають востаннє. На ній не було нецілованого місця. Без краплинки жалю віддавав їй усього себе. До останку. Так віддаються тільки найдорожчій жінці…
Дружина здогадувалася  про його походеньки, але дивилася на це з скептичною усмішкою. «Най ходить, - думала. – Ачей який з нього хосен, як з  мужчини. Уже пару літ, як він не спить з нею…»
Але за все у житті приходить розплата. Рано чи пізно. Такий закон життя.
 Люба-згуба погубила його: Біловар так наївся препаратів, аби догодити Любочці – ясному сонечку, що осліп. Якогось ранку вдома  піднявся  – а навколо – ніч. Суцільна темінь…
Перелякана дружина його - до лікарів. Ті причину недуги знайти не могли. Коли ж чоловікові усе набридло – наодинці зізнався окулісту, що приймав такі-то препарати. Може, вони так подіяли?..
- Ну, звичайно, звичайно. Ці недешеві ліки рекламують, рекламують, а яку біду можуть принести чоловікові – ніхто не каже. Тоді ми нічим помогти не можемо і не зможемо, - розвів той руками.
Любочка-згубочка – ясне сонечко – одразу забула про нього, як про торішній сніг. Кому в цьому світі потрібний слабий і немічний?
Сліпий і безпорадний, Олесь Біловар виявився потрібним тільки своїй законній дружині, яка про його медпрепарати, на щастя, нічого не знала…
Та якби й знала – все одно прийняла б. Куди його виганяти? Людина ж усе-таки, а не собака…
         2011 рік