Магера

Магера
        Микола Яворський був талановитим письменником. Прізвище Яворський звучало як символ високої літератури. Його новели та оповідання надійно прописалися в народі.   
Як багато обдарованих людей, які займаються тяжкою інтелектуальною працею, любив заглянути в чарку.
Яворського впізнавали на вулиці й пригощали часто. Бо люди читали його мудрі книжки, а також сміливі публіцистичні статті в пресі, й раді були зустрічі й спілкуванню з талантом. Адже кожна людина прагне  погрітися біля чужої  слави. Така вже хвороба людська.
Погрітися, тобто хильнути разом з Яворським, хотіли багато.  Він умів не лише добре писати, а й славився красномовством, умінням виступати перед аудиторією. Це – рідкість. Адже найчастіше хто вміє добре писати, той не може гарно виступати. А тут у одній людині зібралися два потужні таланти.
Та була одна біда: коли в компанії, де сидів Микола Іванович, люди бачили, що застіллю приходить кінець – усі старалися  відійти, тобто щоб не залишитися останньому з Яворським і потім вести його додому.  Бо там…
Яворський з дружиною мешкав у невеличкому особняку, на околиці міста.  Коли його приводили друзі чи учасники якоїсь вечірки, дружина відчиняла двері і замість  подяки тому, хто привів її половинку додому, по-тигрячи накидалася на гостя,  який доставив її чоловіка.
- Сволочі,  бездари, споюєте  Миколу, щоби ваші твори писав-переписував за вас. Безсовісні, п’яндиги, нікчеми…
О-о, це треба було вислухати.
Я цього не знав. Хоч від колег по перу чув щось, але поки сам не обпечешся…
Якогось підвечір’я, йдучи по набережній, на одній з лавичок побачив Яворського. Напівсидів-напівлежав-напівдрімав, бо очі були заплющені Мені стало шкода такої публічної і високоінтелектуальної людини, яка так безславно ниділа у переддощовому надвечірку. Знаючи, де він мешкає, я взяв його під ліву руку і ми помалу попрямували до його помешкання.
Йшли важко. Супутник щось незадоволено мурмотів, плювався і посилав увесь світ і мене в тому числі на три загальновідомі букви.
- Моя жона думає, що вона – Яворська. А Яворський – я, а не вона…
Він це часто повторював.
- Може, Микола тому і п’є, що вдома таку магеру має, - небезпідставно казали. Літератори між собою так і називали її – магера. – Вона гризе його, гризе.
- Письменника, вразливу душу, легко гризти. А його насамперед треба зрозуміти… А це – важче. І не кожній під силу, - озивалися інші, ближчі до творчого цеху.   
Знайомі, забачивши мене з п’яним, хоч і з визнаним авторитетом у царині слова, та все ж якось делікатно обходили нашу парочку. 
Нарешті з чималою натугою притягнув-приволік його до його скромного особнячка.. Го-ох.
Натиснув на кнопку дзвінка. Через якусь мить дубові двері відчинилися і я побачив його дружину – на вигляд симпатичну й культурну жінку. Але на лиці в неї було щось таке, ніби тигряче, готовність будь-якої миті стрибнути із засідки й загризти.
Заочно я її вже знав, як і вона мене. Її чоловік і я – творчі люди.   
Не вірилося чужим слухам і чекалося на заслужену похвалу, що привів додому славетного літератора, главу сім’ї.
Але не так сталося, як чекалося. У житті воно завжди так. І на мене звично накинулася господиня. Хоч я був тверезий-тверезісінький. Але це не врятувало від її жорстокої словесної розправи. На свою адресу мені довелося наслухатися такого, якого не чув за всеньке своє не завжди тверезе і праведне життя. Я стояв, з останніх сил підтримуючи свого товариша по перу, який ледве тримався на ногах, а вона замість того, аби помогти мені й хоча б завести його в коридор, виливала й виливала на мою голову згустки своєї ненависті й злоби.
Десь у глибині своєї обпльованої душі усвідомлював: чи не щодня отаким способом доставляють чоловіка додому. Це б вивело з рівноваги будь-кого.
Та все ж, та все ж…
Звідтоді, де лиш не була якась гостинка і в ній брав участь Яворський – я намагався одним з перших втекти, знаходячи якусь більш-менш пристойну причину. Щоб не залишитися з ним удвох і потому вести його додому.
Так старалися поступати всі. Але  комусь не таланило, хтось усе-таки лишався останнім і його чекала суворо-непристойна сценка біля дверей  будиночка Яворського.
Або, не бажаючи стрічатися з магерою, обирали найлегший, хоч і некрасивий, шлях: залишали нещасного Миколу прямо на якійсь лавиці.
Не старим  Яворський полинув у заобрійні далі. Простудився, куняючи десь у самотині під дощем, коли нікому було привести його додому…
Його ж магера преспокійно самотньо живе-поживає, сумні лаври письменницької вдови пожинає. Мабуть, без найменших докорів совісті. А й справді, чого їй гризтися особливо? Вона ж не змушувала його пити?..
           2011 рік