Пидстрелена писня

Підстрелена пісня
Миколі Точці – під шістдесят. Красивий невисокий чоловік. Усе в нього у порядку на сімейному фронті: дружина Софія, син уже на своїх крилах упевнено літає. Внучка Марійка тішить серце.
Але в Миколі живе пісня. Підстрелена болюча пісня. І не рік чи два - понад тридцять літ.
…Тоді йому було за двадцять. Служив прапорщиком у складі радянських військ в Угорщині. І був ще неодруженим.
Якось у справах службових потрапив у Київ. Уперше в житті у військовій формі крокував чарівним Хрещатиком. Пора була весняна, дочорнобильське диво-місто цвіло і пахло, просто розбивало груди. І душу молоду.
 І раптом… Між людей перед собою побачив дівчину. Така постава, така грація – аж дух перехопило. Порівнявся з нею, обережно так глипнув у обличчя – а там врода, така-а... Мовби у ранковій росі, у свіжому тепленькому молоці викупана.
Якусь мить мовчки йшов поруч з нею. Аж спітнів від хвилювання.  Відчув: якщо зараз, в цю хвилину не познайомиться, не заговорить з нею -  гріш йому ціна в базарний день. Тоді навіщо жити взагалі? Без такої краси гріх по землі ходити і воду її святу пити.   
- Дівчино, пробачте, будь ласка.  Як вас звати? – раптом заговорив мовби не своїм голосом і не своїм язиком. Усе в ньому враз мовби відчужилося. – Я таку красиву ще не бачив, клянуся…
Притишила ходу, спинилася і з легкою усмішкою оцінююче так зміряла сміливця і дивака з голови до ніг.
- Дозвольте познайомитися, - впрошував Микола, і серце в його грудях гупало так, що чути його було над усією землею. «Істинну правду кажуть, що краса дівоча робить мужчину безпорадним», - згадалися йому чиїсь слова.
- Ліна мене звати, - одповіла, спокійно дивлячись на нього. Так дивиться мати за маленьким дитятком, щоб не наробило якоїсь шкоди.
- Будьте ласкаві, коли ми можемо зустрітися? Благаю. Дивіться мої документи. Я не якийсь бандит чи…
Йому не вистачало повітря, аби вимовити всі слова. Аж задихався, як риба без води.
- Я сьогодні не маю часу. Давайте через три дні, - згодилася вона. «Але ж я не можу бо військовий, і в мене термін повертатися на службу в Угорщину», -  хотілося зізнатися. Та Микола боявся випустити золоту пташку, точніше – злякати її. На службі якось викрутиться.  Не з таких катавасій виплутувався. 
Три дні чекання для нього минули мов у сні-видиві-мрії. Жив він у квартирі свого товариші, який служив з ним разом в Угорщині. Квартирка пустувала і на кілька днів у ній поселився Микола.  Ключі дала сусідка.
Ці три ночі він майже не спав. Не міг собі знайти місця і вдень. Вона ввижалася йому всюди, як мана, як чарівниця, як дивнеє диво, апофеоз земної краси… «Правду кажуть, що закоханий де не блукає – милу уявляє», - думалось йому
Врешті наступив той жаданий день.
Купив найгарніші квіти, які тільки були на ринку. Прийшов на обумовлене місце завчасно. «А якщо не прийде? Якщо обманула? Бо ж красиві, вони такі, обманливі, - думалось з гіркотою. – Я цього не переживу. Просто не переживу. Але так би не повинно бути. Ачей я у Бога все каміння не викидав».
Не прийшла, а припливла. Як царівна. Краса усіх земних і неземних красот. Як те, за що мужчини у всі віки без найменшого сумніву боролися і вмирали.
Удвох йшли вулицею і розмовляли. Cтудентка вузу. Батько – військовий полковник, льотчик. 
Микола теж усе щиро й відверто розповів про себе. І про те, що сьогодні йому треба обов’язково виїхати в Угорщину. Під вечір. А речі залишив на квартирі.
- Тож пішли, заберете речі і я проведу вас, - раптом, чого зовсім не чекав Микола, запропонувала дівчина. Він був небагатим, але стільки грошей мав, аби повести таку неописанну красу в якийсь ресторан.  А тут такий неочікуваний поворот-розворот.
По дорозі зайшли в магазин щось прикупити і скоро вже сиділи в нього на квартирі.  Точка літав-крутився біля неї, мов заведений. Адже нічого вищого для мужчини нема, як служити прекрасній дамі свого серця. Готовий був вицілувати навіть сліди, де  ступали її дорогі ніжки. Дивився, аби пилиночка не впала на неї.  Не насмілювався навіть торкнутися такої немислимої краси. Боявся, що тої ж миті вона зникне. Як мара. Сон…
Відкоркував пляшку токайського вина.
Дівчина спочатку віднікувалася, але він так впрошував її, що  вона, потрошку пригублюючи, помалу осушила  келишок… І вже легше попливла бесіда. Та все ж Микола не насмілювався хоча б її пальчик до губ притулити. Закоханий до безтями, тільки дивився на неї, дивився, вловлюючи найменше її бажання. І від цього був щасливий. На собі відчув, яка щаслива людина, коли біля неї – любов. Вона прикрашає людину, і Точка справді в ту мить просто цвів. Адже де любов, там і Бог. Таке  Микола чув від старих людей.
З Ліною-любов’ю почувався справді на сьомому небі і подумки готовий був іти з нею у майбуття. Він саме закінчить свою службу, вона – інститут. Поберуться, обвінчаються. Житимуть, де вона захоче.
Дівчина звучала в ньому як найпрекрасніша пісня. 
Але раптом… Цю дивну пісню всього Миколиного життя підстрелили. І зробила це сама Ліна. Захмелівши, почала сама роздягатися…
 Це був удар для Миколи.  Удар неймовірної сили. Страшенний грім. Вибух атомної бомби. Сто Хіросім. Його зачарована душа з немислимої висоти, де повно сонця, божественної краси і гармонії, раптом упала на грішну землю, у звичайні статеві зносини між чоловіком і жінкою…
Звичайно, Микола скористався цим. Але не було воно йому любе так, як мріялося-думалося. Бо чим висота важче дається, тим вона дорожча і жадана. 
Ліна провела його на залізничний вокзал, як свого судженого. Вона цвіла.
Він, хоч усміхався на прощання й обнімав дівчину, був  опустошений, як осіннє безлисте дерево…
Просила писати, приїжджати, телефонувати, а хлопець…  Микола Точка знав, що вони більше ніколи не стрінуться.
А Ліна все-таки житиме у ньому всеньке життя, як найдорожча пісня, яку підстрелено, смертельно поранено на самому зльоті…
   2011 рік