Як князь Игор з дружиною шов на вийну...

Як князь Ігор з дружиною ішов на війну...
Тоді я навчався у п’ятому класі сільської восьмирічки.  Українську літературу викладала в нас чудова навчителька – тиха й лагідна жінка. Родом вона була з Черкащини – серця України.
 Приїхала в це високе гірське село дівчинкою після закінчення вузу, тут вийшла заміж і пустила коріння. 
Я любив її по-своєму, адже кому, як не їй, міг показати свої перші віршовані рядки... Тому кожен урок української для мене був своєрідним маленьким святом.
Свята чекав я і того дня.
Але не так сталося, як гадалося: на заняття вона не прийшла. Захворіла чи кудись поїхала – ми не знали. Замінити її попросили учителя фізкультури – високого і суворого Михайла Івановича, який недавно повернувся з армії. Ним, ще дисциплінованим і безвідмовним, замінювали будь-якого вчителя, якого не було на роботі.
Мене він не дуже долюблював, бо я не міг стрибнути у висоту один метр, як на відмінну оцінку вимагала спортивна інструкція, а брав на п’ять см менше. Це для нього чомусь було ніби особистою образою: мовляв, симулюю, і тому він із задоволенням ставив мені за чверть “четвірку”. З інших предметів я мав відмінні оцінки, а ось з фізкультури...
Того дня Михайло Іванович ступив до класу по-бойовому, як завжди йшов на свої фізкультурні заняття. Мабуть, з нього ще не вивітрився армійський стройовий дух.
Учитель спочатку опитав учнів домашнє завдання. Щоправда, на оцінки з чужого предмета скупим, як з фізкультури, не був і ставив аж завищені.
Відтак почав нову тему уроку: про видатну літописну пам’ятку літератури Київської Русі – “Слово о полку Ігоревім”. Акуратно підчитував з шкільного посібника і розповідав нам, як у 1185 році князь Ігор Святославович зі своєю дружиною пішов у похід проти половців. 
– А половців тих було багато? – спитав його завжди цікавий до всього Володька Ердеїв. Усім учням все зрозуміло, а в нього завжди якісь питання.
– Бага-ато, – одповів учитель.  –  Ворогів мало не буває.
Тоді ще я не усвідомлював, яку святу правду тої миті, сам того, мабуть, не усвідомлюючи, прорік наставник.
– А як не побоявся князь піти на них лише з дружиною? – перепитав його  Володька.
– Бо він був сміливим і нічого й нікого не боявся, – строго відповів учитель.
Всі з цим тихо погодилися, а мене чорт смикнув за язика.
– Дружина – це не жінка того князя, а військо, – впевнено уточнив я.
Правду кажуть, що мовчання – золото. Життя потім не раз і не двічі  вчитиме цій простій премудрості.
А тоді я цього по своїй молодості ще не знав.
Чорним, як туча, наближався до мене враз почервонілий Михайло Іванович.
Клас завмер.
Мені здалося, що це самі половці воскресли і у образі суворого вчителя йдуть по мою праведну душу.
Я сидів, як насмерть перелякана мишка.   
– Встань.
Я слухняно піднявся.
З висоти свого зросту він, ледь пригнувшись, якусь мить з цікавістю зазирав у мої повні страху очі.
Я не знав, що робити. Вибачатися за уточнення, яке осоромило його перед учнями, чи втікати світ за очі, подалі з цього уроку з тими чортовими половцями і князівською дружиною, громова куля би їх усіх там побила.
– Ти стрибнути нормально не можеш, як другі хлопці, а такий мудрагель? – з яскраво вираженою іронійкою в голосі аж приспівуючи промовив навчитель і тої ж миті долонею правиці з усією силою як лясне мене по щоці...   

                х  х  х
Того дня, на щастя, це був останній урок.
...Я самотньо шкандибав додому. Від удару в голові гуло, як у пеклі. Серце нило. Обличчя пашіло. Соромився людей. Здавалося: йду не з мирних шкільних занять, а з того такого далекого у часі жорстокого бою князя Ігоря з половцями...
    2011 рік