без риднои земли не жити...

Без рідної землі не жити…
…Мамі вже за дев’яносто. Ледве ноги волочить. Але тримає корівчину. Більше нічого з живності нема. Навіть кота чи курки.
І землю свою нікому не віддає. 
Діти позалишали її: хто куди. Дві дочки, щоправда, живуть у сусідніх селах, то майже щодня чи вони, чи їхні діти навіщають стареньку. Вони все роблять за неї:  і поорють, і картоплю посадять, і обгорнуть, і викопають.
Скільки не просили, не переконували її:
– Мамо, та ми вам привеземо тих пару мішків бульби, навіщо вам  морочитися?
Але старенька хоче мати своє. І переконувати її в чомусь справа безнадійна. Це знали діти.
Особливо дошкуляли сінокоси. Їх пережити – як рубікон переступити. Це ж ділянки біля хати  майже гектар. Накосити, насушити, згребсти, на горище стайні занести…
Добре, коли файна погода. Але  так буває рідко.  Дощі є частими гостями у цих високостях. Сонечко сяє, мир-благодать, травичка сохне. Аж п’янять райські аромати.
Та життя в горян – не ра-айське. Хоч настояним на травах густезним зцілющим повітрям не дихаєш, а п’єш його. Як столітнє вино. Але недарма кажуть, що туйки легко дихати, айбо тяжко жити.
Звідкись на небі враз з’являється хмаринка, що росте й росте. Потім раптом гримне – і тут як тут дощик. Щосили хапай недосушене сіно – аж душа з грудей  вискакує… Недарма ж мудрі верховинці зауважили, що не хвалися травою, а сіном.
Але дощик триває інколи всього-навсього пару хвилин. Щоби змочити землю. І знову сонечко, мовби вибачившись, усміхнеться з-між хмар. На день так може повторюватися кілька разів. І люди то збирають, то знову розтрясують сіно. А дехто махне рукою: «Хто го, себто сіно, змочив, той і висушить», – кажуть. Всякі люди є.
Не має спокою старенька. Вдень і вночі, ще задовго до сінокісної пори, журиться: як сінокоси пережити? Це для неї –  найважливіша пора в році. Хоч своєї роботи  аж по вуха мають дочки й зяті, та все ж збираються в неньки, разом накидаються на ту роботу і через пару днів усе скошено й упорядковано.
– Мамо, – вкотре просять-благають її, як дитинку. –  Дайте сусідам Марковичам, най косять. І корову  не треба. Молока вам дадуть за сіно...
– Та я всьо своє життя гибіла на ній… Потом своїм кожен клаптик оросила, то як спокійно зможу дивити, як чужі люди прямо під моїми вікнами на ній хазяйнують? Мені ганьба буде вийти даже надвір…  Е, що ви розумієте….
– Все одно лишите її, як усі лишають, мамо, –  не вгавали дочки й зяті. – Земля на папері – ваша. А вони  собі  най косять. Молоді, здорові. Ви ж за своє життя хіба не наробилися? Як тато вмер, то всьо було на ваших руках і на ваших плечах…   
Зітхне, коли згадає тяжке своє вдовине в минуле. Її сліз і печалей на всеньке сільце вистачить.
Але нікого не слухає сива, в тому числі й своїх дітей. Часто повторює, що хто дітей слухать, той пса в задницю нюхать
– Доки жию – ніхто чужий туйки не буде  мені хозяйничати, – каже твердо. – Бо се – моя земля. А як умру – тогди вже най буде по-вашому.  А доки я дихаю – о-о-о, не віддам землицю нигда і никому.
Діти знають, що її колись змусили навіть вийти заміж за чоловіка саме через землю. То було ще в дорадянські часи, коли вона – хай навіть і гірська, неродюча,  кам’яниста – цінилася. Горяни часто вбивали одне одного, кров’ю обагрюючи її.
…Покошений і аж посвітліло-чистий схил радує око теж просвітлілої на лиці неньки. Он діляночка картоплі зеленіє. Дочки посадили. Яблунька під вікном з сливами вітається-перемовляється. Отава росте. Тоже треба буде її косити. Айбо то вже легше. Дещо корова попасе, а дещо скоситься. 
Найстаріша жителька села  сидить на порозі, незмигно дивиться згори на село, яке аж умліває у тяжких верховинських жнивах – в сінокісній роботі – і на душі легшає. Бо почуває себе, як і колись, справжньою господаркою. Адже ніхто в селі не віддає землю просто так.
Cвою землю треба любити.
Без рідної  землі не жити…
2012 рік