Бути самим собою

Бути самим собою
У часи мого навчання в школі, нас часто питали вчителі, на кого хочемо бути схожими. Гагарін полетів у космос, коли мені було п’ять літ. За ним – інші. Ми повинні були знати їхні прізвища, навіть хто за ким і коли рушав у незвідані далі. То ми, діти, всі навперебій казали, що хочемо бути схожими на космонавтів. 
Потім наш вибір розширювався і ми вже бажали хоча б чимось бути подібними на льотчиків. Вони літали над нашими високими горами і ми, підлітки-пастушки, заздрісно дивилися у височінь, позадиравши голови.
Ми росли. У світ ішли. І вже хотіли бути схожими на щось приземленіше:  вчительку, яка нас уму-розуму навчала. Ветерана війни, який переміг фашиста і живим-здоровим повернувся додому, а недавно  завітав у школу на зустріч з молоддю. Ну, й ще на безкомпромісного Павлика Морозова, який доніс навіть на свого рідного батька… Хоч нам втовкмачували, що зробив він це дуже правильно, але у моїй голові не вкладалося, як це син продав батька?..
Ми ставали дорослими. Наші бажання змінювалися.  Читали Біблію, де написано, що не сотвори собі Бога на землі.  А нас  вчили, що Ленін – це бог з богів, а комуністична партія – найрозумніше, що могло тільки народитися у грішнім світі. І ми тому вірили.
Але йшов час, чи це ми пливли у своїх човниках чи кораблях (хто на що спромігся)  крізь його величність Час.
Змінилася не тільки суспільна система, в якій жили, а й ми разом з нею.
Гірко розчарувалися у Леніні. Виявилося, що він – далеко не бог, а скоріше навпаки.
І КПРС (для тих, хто не знає – Комуністична партія Радянськго Союзу. Слово «комуністична» писалося саме з великої літери, бо так забажала сама партія – всесильна і всемогутня на тоді одній шостій частині земної кулі) – зовсім не свята й безгрішна, а така ж сама, як і всі політичні партії-проституки. Їй треба було не благополуччя народу, про яке десятки літ на весь світ кричала, а ми лишалися найбіднішими в Європі, а своє, власне. Тому й розвалилася, як усе руйнується, що засноване на брехні й обмані.
…Вже сива паморозь на моїй голові. Весна приходить, а іній не сходить. 
Ніхто мене вже не питає, на кого хочу бути подібним. Усе, що було для  мого покоління святим і непогрішним, враз розвалилося.  Мов будиночок з піску.
Але я сам себе питаю, хто б міг бути для мене взірцем?
І відповіді не знаходжу.   
Мати-мучениця, яка дала мені життя? 
  Її судьба просякнута і пронизана такими несказанно пекучими болями, печалями й бідами, що виповісти несила. Тут мало слів. І мало сліз. Тут – незмірна гора людського страждання. Гора, на якій ненька живе. Від неї можна взяти терпіння.
Батько? 
Мені йшов десятий рік, коли він залишив  нас.
Назавжди.
Я був біля його смертного одра у хвилину його відходу з цього несправедливого світу. Це було в тій лікарні, у якій я прийшов у світ. Не кричав татко, не бився у передсмертній агонії, а тихо і спокійно відплив у Вічність, згас, як свіча… Бо в тих незбагненних світах, мабуть, краще. Гірше, як жив він, уже не буває… Йому не виповнилося і 55. Але незмірний щоденний труд, нестатки і бідність завчасно зламали його.  Від батька взяти працьовитість.
На кого б я хотів бути подібним?
У якійсь мудрій книжці вичитав, що треба бути схожим на сонце, щоби світити і когось зігрівати. Це – нелегко. 
А, може, не треба бути на когось подібним, підлаштовуватися під когось, грати когось, а просто, при найрізноманітніших і найскладніших житейських ситуаціях бути самим собою?
Чи це – найважче?
Може, це і є найвище геройство нашого часу?..
2012 рік