Терпи, душе, спасенна будеш...

Терпи, душе,  спасенна будеш…
Микола з дитячих літ був не як інші. Якась нетипова йому життєва стежка-доріжка простелилася. 
Так сталося, що замолоду сім’єю не обзавівся. Хоч і в школі непогано вчився, газети й книги  любив,  був твердим у слові й безвідмовним у ділі, але…
Після солдатської служби, пару років промучившись у горах, де в колгоспі трудився за копійки, утік з села і понад тридцять літ працював у Сибіру. Дбайливо складав копійку до копієчки, аби на старості по-людськи пожити. Але з розвалом могутнього колись СРСР прийшли фінансово-драконівські часи, гроші пропали, нібито їх і не було. Мовби це був  туман, мара якась, фата моргана.
Гризся спочатку з того немало, але все-таки змирився з суворістю реальності. Не він же один такий. Сотні тисяч його співвітчизників виявилися обманутими і обкраденими.
Добре, що ще жила ненька.  Тож під старість було до кого вернутися  у батьківську хатину на узгірку, що  чекала його разом з господинею. Інші її діти сімейними стали, а Микола жив самотою. Тому за нього найбільше і журилася. 
І двоє самотніх почали жити-поживати.
У обох – пенсія. Хоч і не велика, але скромно прожити за неї можна. Такої думки був Микола.
Але проти виступала  мати. Не хотіла спокійно сидіти та відпочивати.  Не могла без труда, бо все життя прожила у праці. Як віл звикає до ярма, так вона звикла до щоденної роботи.
А Микола не міг змиритися з тим, аби у свої сімдесят з гаком щодня  так впрягатися.
– Я наробився по світах за десятьох, – казав, спльовуючи спересердя.
– А я що, сиділа? Манну небесну чекала? Як то мож жити – й не робити?
– А так усі жиють, хто має пенсію. Дала її держава, обисьте  відпочивали, – одповідав. –  Від-по-чи-ва-али! – докінчував  підвищенимм голосом. – Я в тюрмі сидів (якось у Іркутську в нього вкрали документи і на залізничному вокзалі, де він, тоді ще безробітний, мав прихисток, його забрала міліція і до вияснення особи тримала в слідчому ізоляторі), і там легше, як туйки. З ранку до ночі – роби та роби.  Як раб, закляв би го Бог. 
– Но й відпочивай, раб великий, а я у дев»яносто буду корову пасти, свиней годувати, курей,  дрова з лісу нести, рубати, – вела своє мати. – Подивиш, що люди вповідят: стара робить, а син – сидить. Як князь.
Совісний Микола справді боявся людського осуду. Він усе життя жив по справедливості й честі, ніколи нічого не порушував і злого нікому не робив.  І зранку до пізньої ночі все та шось робив по вказівці неньки. Вона керувала хазяйством. А коло хати, по господарству робота ніколи не кінчається.
Йому було нікуди тікати і діватися було нікуди. Вона це прекрасно усвідомлювала.
– Я десь читав у книжці, що в нашому краї до приходу руських у сорок четвертому так було тяжко жити, що живі заздрили мертвим, – казав матері довгими вечорами. – І тепер не ліпше. В усякому разі мені.
– Ганьбив бись ся світа такоє казати, – на те мати. – Ти пензію маєш, а другим людям  легше? І роблять, як мули, а грошей нізвідки не мають. Дітей за що вдягати, їсти їм давати? 
– Їм держава помагає. То не так, як ми росли. Тогди держава нич не помагала. Ачей я пам»ятаю.
– І теперки держава не дуже розбіглася помагати багатодітним. Багачі крадуть. Аж тріскають від багатства, а бідняки стають ще біднішими. От я недавно з Пиринцихою говорила. Чоловік Іван – знаний у селі  п»яниця. А дітей – п»ятеро. У школу по черзі ходять, бо вдягнутися не мають у що. Ни пенсії ниякої, ни нич. А Латканова Анна?  А Трилишина? Та повно у селі таких, які виживають, а ти – тяжко тобі, тяжко. Не знаєш, що такоє тяжко…
– Но кидь я вже не знаю, тогди вже нихто не знає.    
І знову й знову починав згадувати випадки, що ставалися з ним по тих далеких російських просторах. Добре, що живим лишився.
Мати уже вкотре розповідала, як жила, коли він лишив її, вдову з шісьма дітьми…
Сиділи удвох біля вогню, що потріскував у плиті, бесідували. Бо радіо і телевізора в них не було.
– Но та й що? – байдуже питала ненька. Вона знала, до чого веде син.
– А то, що я на старості заслужив ліпшоє життя.
– Та й жий  ліпше.
– О-о, коло вас пожиєш, пожи-иєш! – на вищій ноті закінчував.
Але маму це не брало.
– А чогось собі квартиру в городі не купив, – питала знічев»я так. – Мав ись гроші. Там би тя нихто не рушав. Спи, кілько хочеш. Роби, що захочеш. Рай!
Знала, що нікуди з дому він уже не піде. Бо кому потрібен старий чоловік? А на окрему квартиру  в нього неє грошей. Тому й говорила з ним супокійно і безпечно.
– Бо я вас послухав: іди домів, бо мені самій тяжко. Просилисьте ня? Просили.
– А ти міг не слухати.   
Їй згадувалося у такі хвилини, скільки сліз пролила з-за нього, коли з тих сибірів по кілька років від нього не було ні слуху, ні духу. Не озивався – і все тут.  Хоч сядь та плач.
Ходила по ворожках. Мудрі ясновидиці заспокоювали її: «Не журися, жонице дорога. Живий-здоровий твій син-заблуда. Озвеся, не переживай».
Вірила  знахарям – і не вірила. Тихцем усе-таки пускала сльозу за непутящим. На те вона й мати, аби за дитиною плакати.
Раз не витримала, дала у міліцію на всесоюзний розшук – його знайшли і тоді вже змусили написати додому  листа. І добряче відчитали за неповагу до найріднішої.… Це ще була та міліція, радянська, добросовісна. 
А зараз лишилися удвох.
Вона трималася за нього, а він тримався за неї.
Так і шкандибали життям – старий син і його сива мати. З його постійним ремствуванням і її гіркими споминами.
Сварилися, причому щоденно, та мужньо терпіли одне одного. Але люди цього не знали. Заздрісно казали: от як мирно й файно жиють. Микола навіть не палить і спиртним не зловживає. От повезло матері на сина так повезло…
Сельчанам і на думку не спадало, що ці двоє трудоголіків, на людях тихих і скромних, можуть гризтися між собою. З самого ранку до ночі, коли полягають спати. Та інколи навіть уночі, коли відлітав сон, між ними починалася суперечка. 
Та в одному односельчани були стопроцентно праві: у цих двох стареньких треба справді повчитися. Терпимості.  Недарма у Святому Письмі наголошується: терпи, душе, спасенна будеш…
2012 рік