История-придибенция

Історія-придибенція
 Вчителі Мар’яна та Федір Вегеші ніколи нічого не жаліли для донечки-одиначки Русланки. Бо й справді, для кого жити, як не для дитини?  А тим паче – слухняної, доброзичливої, щиросердої.
Росла вона як квітка, серед чудесної сільської природи, достатку в домі і в благодатному теплі сліпої і всепрощаючої батьківської любові.
Доля їй стелилася світла й прекрасна. Так думалося всім.
На це сподівалася й дівчина. А хто в молодості думає інакше?
На початку так насправді все йшло. Адже з першого разу поступила в університет на заочний відділ економічного факультету. А батьки через свої звэ’язки влаштували її на роботу в обласний Білий дім в управління економіки.
…Вечірньої п’ятниці самотньо чекала на рейсовий автобус, що зв’язував обласний центр з її селом Медова Падь. Бо в місті наймала квартиру і до батьків навідувалася тільки на вихідні.
Струнка. Карі очі з-під чілки виглядають. У платтячку легенькім, що рожево розвіювалося на теплому вітерці, стояла собі край асфальтівки. Там зазвичай спинявся автобус. Її вже знали водії.
Раптом скрипнули гальма. Авто – якесь незвитчне, світло-голубе мов дівоча мрія – зупинилася прямо біля неї. З машини вийшов чоловік – ще молодий, широкоплечий. Аж гаряча усмішка цвіла на загорілому лиці.
– Тобі куди, квітуче сонечко? – спитав.
– У Медову Падь. А що?
– Я саме в ту сторону. Мав би за превелике щастя підвезти таку сліпучо сяючу і неймовірно заворожуючу красу. У вас там усі такі красуні, медовопадні?
– З незнайомими не звикла їздити, – відрізала. Їй справді не хотілося в    автомобіль сідати  невідомо до кого. Хіба мало ідіотів-мажорів їздить на крутих тачках? А потім біди не оберешся.
Але біда – така панія, що коли хоче прийти до людини, то як її не остерігайся, як не тікай від неї – марна справа. Знайде. Наздожене. Дочекається. 
– Тут проблем нема. Познайомимося. Борис, – сміливо простягнув руку, підійшовши ближче.
На безіменному пальці правиці одразу побачила обручку. «Одружений, і не ганьбиться за чужими спідницями. Залиця-альник… Е-ех, чоловіки-зрадники нещасні», – подумала.
Але насувався вечір, а автобуса чогось не було і ще невідомо, чи взагалі буде. Так уже траплялося. Приватники, їм закони не писані: схоче – приїде, а щось там у нього не виходить – і будь здоров. Стій та голосуй на вулиці до самого ранку.   
Руслана, трошки повагавшись, усе-таки всілася на переднє сидіння «Хонди».  Хоч не хотіла, але щось невидиме ніби тягнуло її в салон. «Чому бути, того не минути. На все воля Божа», – подумалось їй.
Не знала, нещасна, в яку мить відчиняє дверцята і вмощується на м»яке сидіння. Людям не дано нічого наперед знати. І в цьому є найбільша таїна життя.
Пливла легка музика. Дорога м’яко стелилася під колеса іномарки.
Борис тактовно жартував, розповідав про цікаві історії, і про себе. Але тоді вона його слухала неуважно, а просто так. Некультурно було відверто ігнорувати людину, яка добровільно тобі робить послугу.
Попросила спинитися не біля самого будинку, а метрів за триста до батьківських воріт. Аби всевидющі сусідки не патякали язиками, що он на яких машинах приїжджає і вишиває учительська дочка.
Наступної п»ятниці в цю ж пору вона знову стояла на тому ж місці. І знову тут як тут – «Хонда».
– А це – для вас, – і простягнув букет  свіжих темно-червоних-троянд.
– О-ох, – тільки охнула від несподіванки.
Третьої  п’ятниці повторилося те ж саме.
За цей час дізналася про свого добровільного таксиста, що справді, одружений. Але з другою половиною живуть тільки на папері, так би мовити. Хоч вона і красива, і ділова, й розумна, і двох донечок-янголяточок йому народила, але з якогось часу він  збайдужів до неї… Чия в тому вина? А якщо винних – нема, тоді що? Буває ж так у світі, що винного й не знайти? 
Він займається бізнесом. Справи йдуть більш-менш успішно, наскільки це можливо у корумпованій країні.
Якогось дня завернули у придорожню кав’ярню.
– Гадаю, ви не поспішаєте настільки, аби ми не випили чашечку запашної кави. Тут саме така, – запропонував. – І до кави, як годиться за знайомство, по двадцять грамів коньячку.
– Дякую. Але за умови, що плачу я. Адже ви стільки вже витратилися на мене… – мовила. Їй завжди хотілося бути незалежною, особливо фінансово. Хай не думає цей бізнесмен, що така бідна. Їй ще згадалися його недавні слова про свою дружину, яку взяв голою-босою, а зараз вона – на коні. Та ще й білому. По-особливому якось кольнули ці слова дівчину, ніби це про неї мовлено…   
– Що хоче жінка, а тим паче така сліпучо вродлива, як ви, те хоче Бог.  Але мені буде соромно пити каву, за яку заплатила ненаглядна красуня. Каменем у горлі стане…
– Тоді на каву не йду.
– Ні-ні, прошу, зайдемо. Якщо вже так наполягаєте, то я не проти… Не послухатися такої вродливиці не маю права. Я ще ніколи не возив таку…
– Господи, ви стільки компліментів наговорили, що за все своє дотеперішнє життя стільки не наслухалася.
– Не розумію, де ті хлопці, кавалери дивляться, що не бачать таке диво, таке просто чарівно-казкове диво, створене для щастя і неземного кохання
–    Випадково не пишете вірші? Бо так красиво може говорити тільки поет.
– Поети теж різні бувають, – мовив. – Є вірші, як грубо обтесані кам’яні брили. Ні тепла від них, ані краси. Є в мене один такий. Виклянчує гроші в хлопців – моїх знайомих по бізнесу, і в мене – також, то видає книгу за книгою. Я цікавився у солідного поета, члена письменницької спілки, про духовну вартість тих творінь. Бо я, може, не розуміюся в тому. Той тільки сплюнув  і сказав: «Краще б ти пропив ці гроші чи біднякам роздав, аніж таку пустоту фінансував». Я не віршую. У мене просто душа поета, вразлива така й тендітна. Не для нинішнього суворо-безжального життя у мене душа. Як квіточка. Дружина це десь у якийсь момент не зрозуміла, на превеликий жаль, і ми віддалилися. Наші діти мене розуміють, а вона…
«Добрий чоловік, – подумалось Руслані тої миті. – А добрякам у цьому жорстокому світі не таланить. Везе пройдисвітам, сволочам, нахабам».
   Сиділи за дерев’яним столиком під жовтіючим деревом. Їй все більше й більше  припадав до душі цей відвертий і простий чоловік.   
– Але якщо добре на роботі,  то в сім’ї не так як треба, – підвів підсумки Борис. – Десь у чомусь людина змушена програвати. Щось мусить її тихо гризти. Всюди добре бути не може. На те воно й життя…
–  Щоб була рівновага, – додала дівчина.
– Да, такий закон життя. Ні, Боже хорони, я не скаржуся на дружину. У неї, якщо спитати її про це, своя правда. У мене –  своя. Така історія-придибенція... У кожного вона –  своя. А в нас – така…
– А хіба можна жити без любові? – здивувалася Руслана. – Це – як без повітря. Як без сонця. Це, зрештою,  гріх…
– Багато хто так живе, – спокійно вів далі Борис. – А розлучатися хіба краще? Дітей осиротити? А де упевненість, що та, друга, чи третя, буде краща? 
Не знала, що відповісти.
Борис завжди підвозив Руслану в п’ятницю додому, коли не був у від’їзді. І з роботи до квартири інколи – теж. Чекав недалечко від входу в Білий дім у своєму затемненому авто, Руслана підходила, сідала і вони їхали. Їй було дивно, що він нічого не вимагав у неї, якихось, приміром, зустрічей у нього на дачі або в інших нелюдних місцях.
А спілкування з цим розумним, розсудлвим і спокійним чоловіком приносило їй якусь дивну душевну насолоду. З ним їй здавалося, що вона – у неприступній фортеці, де не страшні ніякі буревії та громи. Ні, він не був красенем, і вона це з першого разу відмітила, але яким світлом засвічувалися його очі, коли зустрічав її. Дівчина це бачила.  І їй було приємно, як і будь-якій дівчині.
Так минула осінь.
Пройшла зима.
Вони разом ходили на лижі в гори, на дні народження до його друзів – теж бізнесменів, які мешкали в будинках-палацах.
– До свого я вас запросити не можу, – казав їй Борис, вибачаючись. – Не в тому річ, що перед дружиною незручно. Я б представив вас як партнера по бізнесу. Та й інколи вона з дітьми виїжджає на тиждень-другий на відпочинок за кордон, то ви б могли стати моєю гостею. Але це буде негарно. Треба  жити простіше. «Будь простішим – і до тебе потягнуться», – казав нам у інституті старий професор, що викладав логіку. І я з ним цілком солідарний.
Руслана, щоб не виглядати перед ним та його колегами на тих вечоринках білою вороною й аби його не осоромити, належно триматися, як дружини (чи коханки, як вона – хто їх там розбере?) тих комерсантів, старалася і одягатися, як вони. До того ж аби й жіноче товариство, що для будь-якої жінки є найстрашнішою ганьбою, не дивилося зверхньо і не  насміхалося тишком…
Грошей таких не мала. Зарплата порівняно з тими розтратами була мізерною. А їй так не хотілося розривати дружбу з Борисом, який так тихо й непомітно зайшов у її ще не зайняте сердечко і без особливих  виснажливих боїв заволодів ним…
І вона до нього прив’язалася. Отак, непомітно для самої себе. Особливо ж після однієї з гулянок на заміській віллі одного з  Борисових приятелів, який займається бензиновим бізнесом. Там і заночували. Уперше в житті разом. Руслана і Борис. Це було справді божественно. Кімната, в якій хіба що пташиного молока не вистачає,  на другому поверсі. Затишно і спокійно серед райської природи…
Басейн і сауна.
Шампанське з самої Франції на столі красується гордовито.
Шнапс і коньяк…
Вишукана закуска.
І вона, яка ніколи до того часу не була з мужчиною тої незабутньої ночі стала жінкою…  Усе було, як у казці. Чарівній казці життя.
Але життя – суворе. Казки в ньому тривають недовго.
Та про це якось не думала Руслана. Особливо ж тоді, коли зичила гроші в банках. Здавалося, що так буде завжди: робота, а поза нею –  Борис, гроші, щастя і безтурботне життя…
Боялася зізнатися навіть собі, а не те, що йому чи ще комусь, що стала його. Батьки таких грошей не мали, які були потрібні їй, аби триматися, як кажуть, на плаву. Тому почала зичити. Спочатку в родичів. Але не всі родичі були настільки родичі, щоб зичити гроші. Бо правду кажуть, що хочеш загубити друга – позич йому гроші.
І Руслана звернулася до банків.
Спочатку до одного.
Потім  іншого.
Третього…
Змушена була міняти їх, бо не розраховувался з тими позиками, які брала в них. Борги накопичувалися, як накопичуються чорно-сталеві хмари перед страшною бурею.
Їй ішли назустріч, бо дивилися, де працює. А в обласній державній адміністрації пройдисвіти не трудяться. Там серйозні люди, відповідальні.
Бориса влаштовувала така їхня невизначеність у відносинах. Він коней не гнав. А куди йому було поспішати? Його вдома чекала законна дружина, діти, тепла постіль… 
Наступного літа Борис раптом запропонував їй таке, яке і наснитися не могло у найфантастичнішому сні: поїхати з ним на Багамські острови, де відпочивають білі люди, як він висловився. Господи, та вона й не знає, де ті Багамські острови, де той рай земний, куди вся знать планети мчить-летить-спішить, аби пожити по-справжньому, як належить людині.
Руслана теж хотіла бути білою. Ачей у Бога каміння не все викидала. І вона має право на шматок щастя. Хоча й краденого, але все-таки щастя…
Як було не погодитися на таку пропозицію – пожити в казці? Для цієї казки теж потрібні були гроші. Хоч він їй про них ніколи нічого не казав.
Але дівчина хотіла бути рівною з ним. Не почуватися залежною, нижчою, другосортною.
І знову позичила в банку…
Про ці позики нікому-нікому не зізнавалася. Це було її великою тайною. А борги вже  зросли до такої величини, що їй на цій посаді треба було років з двадцять трудитися, аби їх погасити. При цьому ні їсти, ні одягатися...
Хтось би вже ночі не спав, а думав-гадав, як виплутатися з тої глибоченної фінансової ями, з того боргового болота, тої пропасті…
А Руслана, ще не бита життям, молода, бо що таке – дев»ятнадцять літ – щира, проста і наївна, що, мовляв, якось воно буде, бо ще так не було, аби якось не було, все глибше й глибше бездумно занурювалася в ту трясовину, яка засосувала її, затягувала, манила, але чомусь не лякала…
Дівчина була як заворожена. Любов-злодійка зачарувала й розум відібрала. Адже справді непомітно для самої себе закохалася у свого – та не свого – Бориса і заради їхньої близості, щастя бути з ним готова була на все на світі.
У селі був у неї хлопчина, Толя, з яким дружила. Може, він і відчував до неї щось сердечне, але вона до нього була байдужа. Цінила просто як людину. Але серцю того замало. Серце прагне любові. Приїжджала на вихідні, звично йшла з хлопцем у кіно. А куди в селі підеш? Скромний. Навіть поцілувати її боїться. Боже, а якби знав, що вона вже фактично живе з іншим мужчиною… Не боготворив би її, подарунки не робив…  Добре, що його часто вдома нема, бо на заробітки їздить, на сезони. 



Як і що було потім у Руслани?
Не відомо, бо ця історія-придибенція ще не дійшла до фіналу.
Вона ще триває.
І чим закінчиться – ніхто не знає. 
 Крім Всевишнього, який все відає…
2012 рік