село и люди

Село і люди
У моєму рідному селі багато років тому сталася страшна трагедія: грім убив жінку – матір трьох дівчаток-школярок.
 Це сталося у передвеликодній четвер. Цього дня, мовби відчуваючи свій земний фініш, 32-річна Софія умовила свого чоловіка і вони разом пішли до церкви. Посповідатися.
Відтак подалися на свою земельну, що знаходилася ділянку понад хатою щось там робити. Раптом надійшла буря. Чоловік пішов до хати, де діточки самі були, а вона залишилася під смерекою, що одиноко вивищувалася на вершині гори, перечекати зливу. Тут ударив грім і…
Коли її хоронили – плакало не лише село і не тільки донечки-півсирітки, а самі небеса, які й убили її… Може, жалкували? Хто знає…
Після того я написав у обласну газету матеріал про цей випадок і попросив читачів, хто чим може, аби помогли дівчаткам. Адже їхній батько ніде не працював, бо де в глухому верховинському селі знайдеш роботу? До тго ж  він своє незмірне горе почав заливати оковитою…
Читачі відгукнулися. На редакцію газети надходили пакуночки: хто уживані, але ще добротні речі надсилав, хто – книжки, зошити, олівці… Один власник хлібопекарні два мішки борошна подарував, інший дав мені сто американських доларів, на які я купив їм мішок рису, цукру, макаронів і т. п. Все це  привозив на своїх стареньких «Жигулях» у село, коли приїжджав до неьки. Я думав, що вона похвалить мене за  таку мою місіонерську діяльність. А вона – мовчала. Нічого не казала.   
  У черговий раз, коли я знову привіз назбирані таким чином подарунки, не витримала моя старенька ненька і смутним голосом мовила:
– Ти думаш собі, що файноє діло робиш, діточкам помагаючи?
– Мені видиться, що  так, – упевнено відповів я.
– А воно  тобі  треба?  Знаєш, що люди кажуть? – спитала і якось так аж проникливо глянула у мої очі, мовби в душу хотіла зазирнути.
– Гадаю, що не критикують в усякому разі. Богоугодне ж діло…
– Айбо і не хвалять, – знову ненька.
– Ще не народився той, аби усім вгодив, – мовив я матусі, але в душі моїй раптом щось затривожилося-запекло. «Невже я щось погане роблю?...»
    Мовчала найрідніша.
Але довго мовчати не міг. В моїй душі починалася буря.
– Так чому люди не хвалять мою турботу про дівчат-півсиріток?
– Я ти правду вповім, айбо  не сердися, – почала ненька, зітхнувши. – Бо нихто своїй дітині так добра не хоче, як мати.
І замовчала.
«Мабуть, щось дуже важке має вповісти, якщо не наважується», – подумалось мені.   
– Та кажіть уже, мамо, не мучте ні мене, ані себе…
– Та вповім ти, вповім, – після паузи аж стиха повела. – Село каже, що ти наживаєшся на тих дітях.
– Як наживаюся? – аж скрикнув я.
– А так. Ніби тобі на них дають много, а ти їм лише часточку приносиш. А інше забираєш собі…
– Хто мені дає, мамо? Я ж сам випрошую, і ви се прекрасно знаєте.
– Я то знаю, айбо люди не знають. А їм  рота не закриєш…
Мене заболіло серце. Ось так, враз занило-запекло…
– Айбо і то ще не всьо, – знову стишено так і сумовито ненька.
– Господи, а що ще? 
– Село каже, що хтось з тих трьох донечок – твоя дітина. Тому так турбуєшся про них. Про чужих ніхто б так не дбав і не переживав…
«Господи милосердний, – схвильовано і печально думалось мені. – Істинну правду каже народна мудрість,  що за добро не чекай добро... Село, село і люди…»
   2012 рік