Ромчик, суперКiт та казки Перро

Історична довідка
Пухлощекий, кареглазый Перро, носивший завитой парик и туфли с бантами, обладал живым умом, был отчаянным спорщиком и терпеть не мог скуку. На адвокатской службе его всегда спасали чувство юмора и невероятное жизнелюбие. Ежедневно проводя томительные часы за изучением судебных бумаг, он восклицал: “Я бы охотно сжег все судебные дела! Нет ничего лучше, чем уменьшить количество судебных процессов! И какая дичайшая скука — таскаться в адвокатской мантии через весь Париж!”
Сказки он писал для своих детей, — их у Шарля было трое. К моменту выхода книги сказок Перро было 67 лет.
После засилья греческих трагедий, у которых было весьма мало общего с обыденной жизнью французов, тоненькая книжка сказок, полных волшебства и юмора, которую выпустил Перро, стала глотком свежего воздуха! Сказки были волшебные и реалистические одновременно. Перро рассказывал их так увлекательно и просто, что оторваться было невозможно. Люди расхватывали его книжку с прилавков, читали в салонах, передавали знакомым при дворе. Знатные дамы тут же бросились писать сказки, а окрыленный прибылью издатель Клод Барбен трижды повторил тираж: в его парижском магазине ежедневно продавалось до 50 экземпляров книги Перро! В 1697-м, накануне XVIII века, это событие было подобно культурному взрыву.
Книга Перро называлась “Сказки моей матушки Гусыни, или Истории и сказки былых времен с поучениями”. В ней-то впервые и появилась на свет великая сказка “Золушка”, а кроме нее, такие жемчужины мировой литературы как, “Мальчик-с-пальчик”, “Спящая красавица”, “Кот в сапогах”, “Ослиная Шкура”, “Красная Шапочка”, “Волшебницы” и “Рике-Хохолок”. Сначала Франция, а затем и вся Европа влюбляется в волшебные истории. Сказки привлекают внимание переводчиков и расходятся по всему миру.
Кстати,о переводах:
Хрустальной туфельки, которую считают чуть ли не ключевым образом сказки, в рукописи Шарля Перро нет!
В рукописи Перро — туфелька меховая, поэтому Золушка сбегает по лестнице бесшумно. Хрустальный башмачок появился у нее в результате ошибки переводчика, который, соблюдая языковое единообразие, стал заменять устаревшие слова оригинала на современные. В большинстве случаев смысл не менялся, но с туфелькой беднягу ждал подвох. Заменив устаревшее vair — “мех” — на более современное verre, он кардинально изменил смысл текста, так как verre означает “стекло, хрусталь”. Так в одно мгновение “меховая туфелька” (pantoufle de vair) навсегда превратилась в хрустальную (pantoufle de verre).
Шарль Перро умер в 1703 году в возрасте семидесяти пяти лет, не догадываясь о будущей славе сказочника. В мемуарах он уделил своей знаменитой книжке всего несколько строк, так как не считал ее большим достижением. Однако именно ей предстояло покорить мир, легко перешагнув рубеж трех столетий.                http://otvet.mail.ru/question/54199034/
//

Ромчик, суперКіт
та
казки Перро


(музична вистава на 2 дії з прологом)

Дійові особи
1. РОМЧИК– типовий підліток (комп, плеєр…) + ПСАР (2 картина)
2. КІТ– зухвалий, креативний.
3. СОБАКА БУРКО + ВОВК (1 картина) + СОБАКА (2 картина) + СЕРЖАНТ БУРКО (3 картина) + ВОВК СІРКО-БУРКО (5 картина)
4. ЮЛЬКА – сусідка Ромчика, красуня з довгою косою + ЧЕРВОНА ШАПОЧКА (1 картина) + ЖІНКА (2 картина) + ФЕЯ (3 картина) + СПЛЯЧА КРАСУНЯ (4 картина)
5. ШАРЛЬ ПЕРРО – редагує сюжет
6. СИНЯ БОРОДА – (2 картина) + ПРИНЦ (3 картина) + ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ (5 картина)
7. ЛІКАР (2 картина) + ПОСЛАНЕЦЬ ПРИНЦЯ (3 картина, продовження)
8. ПОПЕЛЮШКА 1 – брудна замазура (3 картина) + КІКІМОРА БОЛОТНА (5 картина)
9. ПОПЕЛЮШКА 2 – красуня у бальовій сукні (3 картина) + БАБА ЯГА (5 картина)


Пролог.
(Ромчик, Юля, Кіт, Собака)
Фрагмент жилої кімнати Ромчика: стіл, на столі ноутбук… Входить Ромчик з навушниками на вухах – на цілий зал звучить роковий хіт. Ромчик плюхається в крісло, відкриває ноутбук, натискає кнопку пуску та шарпається у ритмі музики. Дістає з кишені мобілку, яка дзвонила у режимі вібрації, знімає навушники – музика зникає, і прикладає до вуха мобілку.
РОМЧИК: Алло… Привіт… А що ти хочеш? Ага, зрозумів. Чекай, зараз в інтернеті подивлюсь і перетелефоную. (Відкладає мобілку, шукає мишку, до себе): А де мишка? Ніби лишив її на столі (заглядає під стіл, потім під стілець…) – ну і де вона могла подітися?!.
Гуркіт у двері (в кулісі), надривне «Мяу-у-у-у!». Ромчик кидається до дверей, в кімнату вривається переляканий Кіт, ховається за стіл. За Котом вбігає великий Собака, відштовхує Ромчика та починає ганятися за Котом (рейвах). Ромчик хапає мітлу та проганяє Собаку.
РОМЧИК: Ну Бурко чисто здурів! Ніколи не думав, що Юлькин пес такий агресивний…
КІТ (кидається до Ромчика):  О! Мій рятівнику! О, як я тобі вдячний!.. (ластиться)
РОМЧИК: Як?! Ти вмієш говорити?!
КІТ: Ні, це ти, мій пане, вмієш розуміти котячу мову – о, це не кожному дано!..
РОМЧИК: Але ж ти мене теж розумієш?..
КІТ: Звісно, коти все розуміють! Ти ж не з тих, хто думає, що коти симпатичні дурнуваті пухнастики – ми дуже розумні тварини.
РОМЧИК: Я думав, що собаки розумніші…
КІТ: Так-так, це дуже поширена, але хибна думка! Коти, саме коти – найрозумніші на світі тварини!
РОМЧИК (із сумнівом шкрябає потилицю): Ну та-ак… Коли тебе слухаєш…
КІТ (мстиво): А той Бурко ще мене згадає! Він думає, як сила є, то розуму не треба! Чули-чули ми про таких зухвалих.
РОМЧИК: Оце ти про що зараз?
КІТ: Ну як, про мого предка, наприклад. Пам’ятаєш, як він позбавив від зухвалого людожера ціле королівство?
РОМЧИК: Який предок? Яке королівство? – Я не розумію, про що ти говориш.
КІТ: Звісно, про Кота в чоботях! Згадав? Це коли він вмовив людожера перетворитися на мишку, а сам – хап! – і з’їв його! О, цілий світ про це знає!..
РОМЧИК: До речі, я тут мишку ніяк не можу знайти. Якщо ти такий суперовий Кіт – може допоможеш?
КІТ: Мишку? Без проблем! Це я миттю! (демонструє підвищену активність, через хвилину приносить Ромчикові дохлу мишу)
РОМЧИК: Фу! Що ти мені притягнув?! Навіщо мені дохла миша? Де ти її взяв?..
КІТ: Так я ж того… Ти ж сказав, що тобі мишка потрібна… Ну Кіт я, чи хто?! Правда, в міській багатоповерхівці мишу знайти складно, але для тебе, мій пане, для тебе, що врятував мене від того мерзенного Бурка, щоб я мишку не знайшов?!?...
Дзвінок в двері. Ромчик іде в кулісу та повертається разом із Юлею.
ЮЛЯ: Дякую, повертаю мишку – твоя мама дозволила покористуватися нею, поки тато не відремонтує мою. Власне, тато щойно відремонтував. Ти ж не ображаєшся, що я не спиталася в тебе – тебе не було вдома…
РОМЧИК: Звісно, не ображаюсь – завжди радий допомогти…
ЮЛЯ: А що це за кіт в тебе?
РОМЧИК: А отакої! Твій Бурко гнав нещасну тварину до самих моїх дверей!
КІТ: Мяу-мяу-мяу!
РОМЧИК: Бачиш, він причепився до Кота ще на подвір’ї…
КІТ: Мяу-мяу-мяу-мяу…
РОМЧИК (ствердно) : О. Я й не знав, що твій Бурко такий агресивний!
ЮЛЯ (замислено): Ну так, котів він чомусь не любить.
КІТ: Мяу-мяу…
РОМЧИК (до Кота): Я з тобою цілком згідний.
ЮЛЯ (з підозрою): Згідний, що «мяу-мяу»?
РОМЧИК: Він каже, що в такої гарної дівчини мав би бути такий же гарний кіт, а не злий дурнуватий Бурко!
ЮЛЯ: Що ти видумуєш?!. Кіт такого не казав! Я чула лише «мяу-мяу».
Дзвонить мобільний Ромчика.
РОМЧИК (до Юлі): Ой вибач, зовсім забув, що мав передзвонити… (в телефон): Зараз, я ще не дивився – мишку не міг знайти: зараз перетелефоную… (виходить відпровадити Юлю).
Кіт сідає за комп’ютер і починає щось писати. Повертається Ромчик.
РОМЧИК: А ти що робиш за комп’ютером?! (відсторонює Кота, зі здивуванням читає):
«Я  Кіт – красунчик на весь світ –
Всім друзям щирий шлю привіт!»
Ну нічого собі! Ти ще й писати вмієш?!.
КІТ (скромно потуплює в підлогу очі й починає виводити  кінчиком ноги якісь вензеля на підлозі): …і вірші складати…
РОМЧИК: І – без сумніву – ти дуже скромний, «Красунчик на весь світ»!
КІТ: Але ж до мене так мама казала: «Мій красунчику! У цілому світі кращого котика немає, мяу…»
РОМЧИК: Ха-ха-ха! Ти ще скажи, що вмієш співати!..
КІТ: О, музику я дуже люблю! Уявіть собі, мій пане, що я можу навіть пісні складати.
РОМЧИК: Знаємо ми ваші котячі пісні. Тільки мотивчик в них дуже одноманітний: мур-мур-мур – і нічого більше.
КІТ: (ображено) Якщо я говорю не тільки «мяв-мяв-мяв!», то й співаю я не тільки «мур-мур-мур»! (стає в шоу-позу і співає з пританцьовкою, Ромчик не витримує й підплескує в такт)               
Мяу-музика – слово це наче пісня,
Мяу-музика, все навколо співа,
Світ без музики був би тісний та прісний,
Мяу музика – це мотив та слова!
Мяу-музика – наче промені сонця,
Мяу-музика – це як співи пташок!
Відчиняйте музиці двері й віконця
Та зробіть назустріч музиці крок!
РОМЧИК: (плескає Котові, Кіт розшаркується) Переконав, браво! Ти і справді суперКіт! Ну добре, Красунчику, пускай мене за комп’ютер, мені терміново треба дещо подивитися.
КІТ (показує на навушники): А можна я поки музику послухаю?
  Ромчик подає Котові навушники. Кіт розвалюється в кріслі, вбирає навушники, на цілий зал починає гримати важкий рок. Кіт шарпається в ритмі музики. Ромчик музику в навушниках Кота не чує і занурюється в роботу за комп’ютером.               

Кінець прологу.

Дія 1.

Картина 1.

(Ромчик, Кіт, Вовк, Черв.Шапочка, Перро)
На сцені – темрява. Чути жалісне «мяу!) Кота. Вмикається зелена підсвітка (темрява очима кота). Видно зкоцюрблену від переляку постать Кота. Поруч Ромчик, який нічого не бачить і посилено протирає очі. Підсвітка замінюється повним світлом. На передньому плані сцени стоїть бутафорський кущ, в глибині біля куліси – ще один. На заднику – ліс, по центру – пень. Чути тріск чагарника. Кіт хапає Ромчика за руку і тягне на авансцену сховатися за кущем. Тріск наближається, з протилежного боку сцени з піснею з’являється Червона Шапочка, сідає на пеньок.
(Пісня Червоної Шапочки):
Наді мною небес глибина,
Піді мною травичка буяє,
Не боюсь я, бо я не одна:
Он як весело пташка співає… Ля-ля-ля…
РОМЧИК (радісно): Та це ж Юлька!
КІТ: Циц! (голосним шепотом) Ще невідомо,куди ми потрапили! Чого б це Юлька так вирядилася?!. (спостерігають за Ч.Ш.)
Червона Шапочка розстелює на колінах серветку, витягає з кошика пиріжок, оглядається навколо в пошуках води:
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Мушу перекусити бабусиним пиріжком, бо так змучилася та зголодніла, що й до бабусиної хатинки не дійду. Але ж не годиться їсти з немити руками – мама би не дозволила мені й торкнутися до їжі!..
З’являється Вовк, дуже подібний до Бурка.
КІТ: А це що, Бурко?!. Негайно маю вимислити, як йому помститися! (чухає потилицю)
РОМЧИК: Тепер ти циц! Здається, це Вовк, а замість Юльки – Червона Шапочка…
ВОВК: Так-так, дорогенька! Лапи перед їжею мити о-бо-в’яз-ко-во!.. Мама неодмінно буде сваритися, якщо ти цим правилом знехтуєш!
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА (відрухово): Не лапи, а руки… А ви, вибачте, хто?
ВОВК:   А я,хм (дивиться на свої лапи)… Звати мене Бурко, я тутешній…
КІТ (розчеперює кігті): Чуєш? – Я казав, що це Бурко! Мушу його покарати!..
РОМЧИК: Нічого не розумію. Як ми тут опинилися?
КІТ  (ніяковіє): Я хотів твоєю мишкою побавитися… Випадково щось натиснув…
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: О, якщо ви – тутешній, пане Бурко, то, певно, знаєте, де тут може бути якесь джерельце…
ВОВК: Ходімо, смачненька, я проведу тебе до джерела.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Чому ви сказали на мене «смачненька»?
ВОВК: Тобі почулося. Я сказав «маленька». А смачненька… Ну так, я подивився на твій пиріжок…
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: То ви теж зголодніли? (Згортає все знову до кошика) Помиємо руки (дивиться на лапи Вовка) – лапи, – і я поділюся з вами пиріжком.
ВОВК: Ну що ти, смачненька… Ой, я хотів сказати дорогенька, хіба ж можна наїстися шматочком пиріжка?..
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Більше я не можу запропонувати, бо маю віднести пиріжки бабусі…
ВОВК: А більше й не треба. Помиєш руки, з’їш свій пиріжок… (відвертається вбік):
А мені дістанеться не половина пиріжка, а цілий, та ще й зі смачненькою малявкою разом… (до Ч.Ш.): Ходімо, солоденька, до джерела!.. (ідуть зі сцени)
РОМЧИК: Ой, треба викликати міліцію! (хапається за мобільний телефон, набирає номер…) Тиша!.. Напевно, тут нема покриття! Що ж робити?!.
КІТ: Ой лишенько! Що ж робити?!. Та я ж того Бурка порву!!!
РОМЧИК: Так, вже один раз порвав! – Добре, що я був вдома!
КІТ: Ми маємо йти за ними.
РОМЧИК: Ми маємо якось налякати Вовка. (Ідуть в кулісу)
На задньому плані з куліси виходять Ч.Ш. та Вовк.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Навколо суцільні нетрі. Я вже зовсім загубила дорогу до бабусі. Я змучилася… Мені страшно…
ВОВК: Та я і сам чогось того…
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА  (перелякано) Що «того»?
ВОВК: Ну того…
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Заблукав???
ВОВК: Зголоднів! І готовий з’їсти тебе навіть з немитими лапами!
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: Ой,мамо!!! Рятуйте!!! (втрачає свідомість)
Вовк піднімає лапи, ніби збирається накинутися на Ч.Ш., та застигає.
ВОВК: А-а, втратила свідомість! Прекрасно! Не доведеться за тобою бігати! Але… Ну так, якщо вже ти не тікаєш, збігаю за приправами. Там на галявині хрон росте, з ним буде ще смачніше! (чути стрекіт сороки) Так-так, білобоко, можеш усім в лісі розповісти, що Вовк не якесь там голодне бидло, а справжній гурман і розуміється на смачній їжі!.. Ха-ха (підносить палець) – справжній майстер-шеф!!! (зникає за кулісою).
З’являються Ромчик та Кіт.
РОМЧИК: Ой-ой-ой! (кидається до Ч.Ш., перевіряє пульс) Жива! І «швидку» не викличеш…
КІТ: Вовк не міг втікти, він зараз повернеться. Ховаємо її під кущ! Хуткіш!..
Перетаскують Ч.Ш. під дальній кущ. Кіт лягає на місце Ч.Ш., розкидує лапи та закриває очі.
КІТ: Ох, що я зараз зроблю з тим Бурком!
Червона Шапочка за кущем приходить до тями.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА: А ви? Ви хочете мене з’їсти?
РОМЧИК: Сиди тихо, щоб Вовк нас не помітив!
Повертається Вовк з оберемком листя. Радісно пританцьовує.
ВОВК  (приспівує) :
Приготую я обід, ой – обід, ах – обід!
Хай позаздрить цілий світ, цілий світ – гей!..
Ой! А це ще хто такий??? Куди поділася моя смачненька?!. А може?.. Може… Ой, страшно подумати… (стишено та перелякано) Може, це була і не дівчинка зовсім, а могутня чарівниця, що перекинулася на дівчину і хотіла мене випробувати (до залу): на останніх зборах мешканців лісу я обіцяв, що їстиму лише траву (озирається навколо й починає жувати листя хрону). А тепер ото перетворилася на це опудало…
КІТ (підскакує з місця та чіпляється Вовкові у спину): Ах ти негіднику! Зараз я тобі покажу «опудало»! (до Ромчика за кущем) Дай якійсь шнурок – зв’язати йому лапи!
Ромчик несе рушник, який накривав кошик Ч.Ш., і вони разом з Котом зав’язують Вовкові руки. Вовк намагається шарпатися.
З’являється Шарль Перро.
ПЕРРО: Зараз прийдуть мисливці і ножицями розріжуть Вовкові пузо…
РОМЧИК: Навіщо йому розрізати пузо???
ПЕРРО: Щоб дістати бабусю та Червону Шапочку!
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА (виходить з-за куща) : Ось я є! Мене не треба діставати! Я перелякалася, але мені вже краще… А що з бабусею?
ВОВК: Нічого з твоєю бабусею – я її на очі не бачив!
КІТ (до Перро) : А ви ще хто такий?
ПЕРРО: Я – Перро!
КІТ: Яке перо? Де перо? Я люблю бавитися пір’ям…
ПЕРРО: Невігласе! Я – Шарль Перро, великий казкар! (співає):
Я був адвокатом, що пише казки,
Читають їх дітям ще й досі батьки,
А цей капелюшок – то вимисел мій:
Хай діти потраплять у казку мерщій!..
Саме я подарував світові Червону Шапочку, Кота в чоботях…
КІТ: Мого предка – Кота в чоботях – Ви що зробили? По-да-ру-ва-ли світові? Як це так? Його мама була кішкою, як і у всіх котів! А оцього Дурка (показує на Вовка) теж Ви подарували?!
ВОВК: То що мені тепер буде? Я не хочу, щоби мені розрізали живіт ножицями – я нікого не їв! І Мисливців не хочу – я буду чемним…
РОМЧИК: І голодним?
ВОВК: А Червона Шапочка пригостить мене пиріжками…
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА:  А чим же тоді я пригощу бабусю?
ПЕРРО: А бабуся переїде до вас і не буде на старості років на самоті. Мама буде пекти для неї, для тебе та для цілої родини пиріжки, а тобі не буде потреби ходити до бабусі через темний небезпечний ліс, зустрічатися й розмовляти з незнайомими особами, кожна з яких може виявитися вовком…
РОМЧИК: А Вовка треба відправити до зоопарку, там його будуть годувати, і він нікому не зашкодить!
ПЕРРО: Добре! Хай все буде так! (тричі плескає в долоні, світло гасне, через момент запалюється знову, але на сцені вже нікого нема).               
Завіса.
//
(Ромчик, Кіт)
З двох боків на авансцену перед завісою виходять Ромчик та Кіт.
РОМЧИК: Взяв для тебе в бібліотеці «Казки Шарля Перро». Так як ти просив, щоб було багато малюнків і великий шрифт… (Кіт бере книгу, листає). І чого було не почитати в комп’ютері, як нормальні люди.
КІТ: Я – не «нормальні люди»! Я, мяу! – Кіт! І я хочу по-ма-ца-ти ту книгу, яку, можливо, читав мій незабутній предок – Кіт у чоботях.
РОМЧИК: Якже, читав твій предок понад 300 років назад! Ти подивись на рік видання! Що?
КІТ: 2001 рік… (мрійливо) Але все одно – книга є книга, і на дотик, і (нюхає) на запах… Ех, вмощуся зараз на твій диванчик та занурюся у цей дивовижний казковий світ!..
РОМЧИК: Ще мало тобі занурення до пригод Червоної Шапочки? – такий дивний збій комп’ютеру… Ходімо додому, суперКіт!.. (Разом заходять в кулісу)

Картина 2.

(Кіт, Жінка Синьої Бороди, Синя Борода, Лікар, Перро, Псар, Собака)
Відкривається завіса. На передньому плані сцени – крісло, висвітлене променем світла, в якому сидить Кіт з книгою. Решта обстановки поглинена темрявою.
КІТ (підносить голову від книги): Ні, то ж треба бути такою цікавською! Наказав чоловік не пхатися до того приміщення – то й не треба пхатися! То й що, що в нього синя борода?!. Та хоч лиса борода! Жінка має слухати свого чоловіка!.. (задумливо) Хоча, дійсно, правду кажучи, інколи жінки значно розумніші від своїх чоловіків. А якщо чоловік верзе якусь дурницю – чи має жінка йому беззастережно підлягати?.. Може, й ні… Але, припустимо, вимога Синьої Бороди – не відчиняти двері пивниці – просто його примха. Має право людина на таку дрібну примху? Звісно, має. – Хоча я, наприклад, просто не дав би ключ до того приміщення, в яке не варто входити… (чухає потилицю) А може, йому просто ліньки було відчеплювати цей ключ від загальної зв’язки? Ні, все ж таки жінка не повинна була піддаватися спокусі й цікавості та відчиняти ці двері – може за ними було аварійне приміщення, й Синя Борода піклувався, щоб на неї не впала стеля… Ой, щось мені в голові паморочиться від тих роздумів (потягується) – здрімну трохи. (Вмощується зручніше, прикриває голову «лапою». Музичний фон.)
Вмикається повне світло, яке відкриває кімнату замку. На задньому плані туалетний столик з парфумами та косметикою. За-за куліси на сцену задкує вражена й перелякана жінка Синьої Бороди.
ЖІНКА: Який жах, який жах!.. (дивиться на ключ, що тримає в руках) Який жах! На ньому кров (відрухово кидає ключ на підлогу і плюхається на крісло, з якого ледь встиг зіскочити ошелешений Кіт, що сховався за спинку крісла.) Так ось куди поділися його попередні жінки! (хапається за голову, потім за віяло) Який жах! Який жах!.. Що ж тепер робити?.. Витерти ключ! (дістає з-під корсету хустинку, підносить ключ, починає терти) Не відтирається!.. (плює на ключ, тере знову) О! Відтерла! (придивляється) Ні! Ця кров з’являється знову! І знову! І знову… (в розпачі відкидається на крісло) І що тепер??? (б’є себе по лобі) Думай, Вася, думай!..
КІТ: Мяу! Ви до мене?!. (виходить з-за крісла)
ЖІНКА  (перелякано): Хто тут?!
КІТ: Мяу! Я, Вася… Мені здавалося, що ви мене не помітили…
ЖІНКА: Вася – це я, мене так мама називала. А повне моє ім’я – Катавасія.
КІТ: Ко-то-ва-сі-я? Якесь котяче ім’я…
ЖІНКА: Та яке ти маєш право стверджувати, що моя матуся нарікла мене котячим ім’ям! Та я тебе зараз (замахується на Кота віялом, Кіт пригинається)
КІТ: Я би на вашому місці думав зараз про інше.
ЖІНКА: Ах, справді! Який жах, який жах! Що ж тепер робити?..
(за кулісами голос Синьої Бороди):
СИНЯ БОРОДА: Ау-у! Кохана! Де ти? Я вже повернувся…
ЖІНКА: Ах, він вже повернувся! Мені дурно!.. (втрачає свідомість)
(Кіт хапає ключик і ховається за спинку крісла).
СИНЯ БОРОДА  (виходить на сцену): Кохана… Ой лишенько! Що з тобою?!. (трясе Жінку) Не реагує… Біжу за лікарем!.. (вибігає з кімнати)
КІТ (намагається затягнути Жінку за крісло, губить ключ, не помічає цього): Треба її сховати, бо зараз буде смертовбивство! Ой, важка, не дотягну! (трясе Жінку, вона не реагує) Що ж робити? (лоскоче хвостом їй під носом)
ЖІНКА: Апчхи! (озирається навколо, витирає ніс хусточкою, яку дістає з бюсту)
КІТ (хапає Жінку за руку й тягне за крісло): Ховайтеся! Він зараз повернеться!
ЖІНКА: Повернеться… (підхоплюється, губить хусточку й тікає в кулісу) 
СИНЯ БОРОДА: Іду до тебе, кохана, зараз приведуть лікаря!.. (з’являється на сцені, бачить ключ, підносить його, роздивляється) Ах ти цікавська негідниця! Не послухала мого наказу, накликала свою смерть! Всі ви, жінки, однакові! Кожна хоче встромити носа куди не треба! Що? Втікла? Думаєш, я тебе не наздожену?!. (кидається в кулісу)
КІТ: Що ж то робити? Треба рятувати Жінку! (чухає потилицю) Думай, Вася, думай!
(За кулісами гуркіт, на сцену знов з’являється Синя Борода)
СИНЯ БОРОДА:  (захекано обурюється) Від мене ще ніхто не тікав!..
(з’являється лікар в халаті і з великою клізмою)
ЛІКАР: Де хвора?
СИНЯ БОРОДА: Одужала! Бачиш, втікла! (показує на місце, де лежала Жінка й помічає хустинку, підносить її) Мерщій на псарню – пес її відшукає!
ЛІКАР: Ви хочете, щоби я обстежив пса? Але ж я не ветеринар, я лікую лише людей!..
СИНЯ БОРОДА: Йолопе! Іди до псаря і віддай йому цю хустинку, скажи, щоби пес шукав по запаху! Негайно! (у люті тупує ногами). 
(Лікар з хустинкою кидається в кулісу, Синя Борода плюхається на крісло)
СИНЯ БОРОДА: Зараз пес тебе відшукає, (з іронією) кохана… І висітимеш ти в пивниці доскону, як і мої попередні дружини… Всі будуть там, хто нехтує наказами свого пана!..
(Кіт навшпиньках крадеться до туалетного столика, бере флакон з парфумами і повертається за спину Синьої Бороди. Чути гавкіт пса. Кіт пшикає парфумами на С.Б. і ховається за спинкою крісла. До кімнати вбігає пес і кидається на Синю Бороду. Синя Борода кричить і падає, пес тріпає лежачого. З куліси вискакує псар, хапає пса за ошийник і намагається відтягнути від Синьої Бороди, з’являється захеканий Лікар і мацає пульс С.Б.)
ЛІКАР: Приставився наш господар…
КІТ (з остерегою дивиться на пса, якого псар міцно тримає): Мяу… Що зробив?!
ЛІКАР: Приставився, кажу…
КІТ: Кому представився?
ЛІКАР: Та що ти рознявкався? Мяу та мяу!..
(З’являється Шарль Перро)
ПЕРРО: Знову цей Кіт, і знову моя казка перекручена! Синю Бороду мали зарізати брати його Жінки! А тут якійсь скажений пес, і Синя Борода вже мертвий…
ПСАР: Це найкращий пес нашої псарні, і зовсім не скажений. Він понюхав хусточку, яку передав лікар, і побіг по сліду. І якщо він напав на господаря, значить господар мав запах хусточки!..
КІТ (сам себе гладить по голові) : Молодець, Вася, вчасно вимислив з парфумами!..
ПЕРРО  (до Лікаря): Від чого він помер? І крові нема…
ЛІКАР: Я думаю, з ним трапився удар. Від переляку…
ПЕРРО: Як же ж тепер має закінчитися ця історія?..
КІТ: Без крові. Отак, я вам почитаю (бере книгу казок Перро і читає):
«Брати перебралися назовсім у замок Синьої Бороди й стали жити в ньому разом із сестрою, не згадуючи про колишнього хазяїна замку…» Ось так (повчально підносить палець, потім радісно наспівує приспів своєї пісні – ля-ля-ля…).

Кінець 1 дії.

Дія 2.

Картина 3.

(Попелюшка 1, Попелюшка 2, Фея, Ромчик, Кіт, Сержант Бурко, Принц, Перро)
На сцені ближче до куліс спортивний мат, накритий тканиною, що імітує траву. Решта обстановки відображує подвірря маєтку, де мешкає Попелюшка. Попелюшка мете подвірр я (її обличчя вимащено сажою, як у бійця спезназу), потім замріяно зупиняється, потім починає танцювати з мітлою, ніби це її кавалер… Грає музика вальсу,
ПОПЕЛЮШКА 1 (співає):
О мріє моя нездійсненна: убратися в шати;
Відомо мені достаменно, що не танцювати
Із Принцем мені менуети, у вальсі кружляти
Спроможна я лише з мітлою, щоб сестрам не знати…
ПОПЕЛЮШКА 1: Як би я хотіла теж попасти на бал, куди поїхали мої сестри! Напевно, там грає гарна музика, вони танцюють… Напевно, вони побачать самого короля!.. І Принца… Ах, як би я хотіла побачити Принца!.. Але я ніколи! – Ніколи-ніколи! – не попаду на жодний бал… (схлипує) Мачуха та сестри ніколи-ніколи не дозволять мені позбутися їх утиску!.. (присідає на щось – пеньок, колода, ослін – прикривається руками й дає волю сльозам. Відлунює мелодія вальсу.)
З’являється Добра Фея (молода і гарна, бо користається чарами для підтримки краси, але за ходою та поведінкою визначається солідний вік), чимчикує до Попелюшки, пестливо притуляє її до себе.
ФЕЯ: Що сталося, дитя моє? Чому ти так гірко плачеш? Хто тебе скривдив? Може, я тобі зараджу?..
ПОПЕЛЮШКА 1: Тітонько, кохана, я так хотіла би потрапити на бал до королівського палацу! Але я ніколи! – Ніколи-ніколи! – не попаду на жодний бал… (знову схиляється та плаче)
ФЕЯ: Чекай-чекай! Зараз я спробую організувати тобі свято! Я не дозволю, щоби кривдили мою похресницю! Де ж моя чарівна паличка? (шукає) Де ж я її поділа? Невже забула вдома?!. Та-ак… (чухає потилицю) Чим би то її замінити? (озирається навколо, підносить з підлоги якусь гілку, щось до неї шепоче, потім змахує)
За кулісою навпроти замаскованого спортивного мату стоїть гімнастичний місток для стрибків. Кіт, що відштовхнувся від містка, вискакує на сцену та плюхається на мат-травичку.
КІТ: Мяу! Куди це я знову потрапив???
ФЕЯ: Ой, щось мені не те вийшло! Якійсь кіт?! І до чого тут кіт?.. (знову починає маніпулювати гілкою)
Попелюшка 1: (перестає плакати, гладить Кота, який підійшов до неї та придивляється): Котику, який ти симпатичний, так і хочеться тебе погладити.
КІТ (подає Попелюшці лапу): Мяу, Вася.
ПОПЕЛЮШКА 1: Сінді. Але вдома мене називають Попелюшкою, бо я така брудна… (дивиться на своє вбрання) І нема на то ради!.. Мені доводиться виконувати купу брудної роботи, а відпочити я можу лише коли з нею упораюсь. І сісти мені дозволено лише в куток, просто на попіл, натрушений біля каміна…
КІТ (зачаровано) То ти – Попелюшка!!! Я знову опинився у казці Перро!!!
В такий самий спосіб як Кіт на сцену «звалюється» Ромчик.
РОМЧИК: А це знов що?!. Де я? Якось дивно я тут опинився… (дивиться на Фею, яка витріщила на нього очі) Юля?!? А ти чого так дивно вбралася?
КІТ: О, і мій пан з’явився! Щось ви, пане, до вашої сусідки нерівно дихаєте, що вам усюди Юлька привиджується. Прошу знайомитися: оце – Сінді, яку вдома називають Попелюшкою, а це – справжня Добра Фея, її тітонька… (до Феї): Правильно я зрозумів?
ФЕЯ (пригортає Кота): Яка мудра тварина! Тільки як це ви тут опинилися?
РОМЧИК: (косить оком на гілку в руках Феї) : Це, певно, Вам краще знати…
ФЕЯ  (теж дивиться на свою гілочку) : Ой, напевно ця гілка не надається до чарів. Чим же скористатися замість чарівної палички?
КІТ: (бере себе за хвіст) А мій хвіст не придасться?
ФЕЯ (знизує плечима): Хвіст?! А до чого тут хвіст?! Я забула вдома чарівну паличку!..
РОМЧИК: А я думав, що феї здатні робити дива незалежно від обставин, а паличка – так, для краси. А якщо би її у Вас поцупив який злодій, то що? Ви перестали би бути феєю?! Нічого собі…
ФЕЯ: Ах, бути Феєю так складно!.. Але я не маю часу пояснювати тобі особливості чарування фей, мені треба терміново відправити мою похресницю на бал до королівського палацу, бо час минає… А для цього мені треба… (знову починає шукати, чим замінити чарівну паличку).
ПОПЕЛЮШКА 1: Ах, час минає… Вони танцюють, а я можу танцювати лише з мітлою!..
КІТ: Чому з мітлою? (підставляє лапу, щоби Попелюшка взяла його під руку) Можете потанцювати зі мною!
ПОПЕЛЮШКА 1: Я хочу танцювати з Принцем! (знову сідає, прикриває обличчя та починає плакати)
РОМЧИК: Не плачте! Зараз Фея щось організує!..
Фея на задньому плані змахує ще якоюсь гілкою, з фойє чути свист свистка, через вхід до залу забігає міліціонер, що свистить, і біжить через зал на сцену. На сцені стоп-кадр: всі завмерли, лише Попелюшка продовжує плакати.
МІЛІЦІОНЕР (салютує) : Сержант Бурко! Що сталося? (дивиться на Попелюшку) Вони на вас напали? (до Ромчика) Руки!
РОМЧИК: Що «руки»?
МІЛІЦІОНЕР (дістає наручники) : Руки! Я сказав!..
РОМЧИК: Ви щось переплутали! До чого тут це?
МІЛІЦІОНЕР: Сержант Бурко нічого не міг переплутати (підносить вказівний палець) –дедукція!
КІТ: Ну тоді ви не сержант Бурко, а Шерлок Холмс!
МІЛІЦІОНЕР:  Не нявкати! Якщо є скривджена особа, а крім неї тут знаходяться кіт, поважна пані та підліток, то цілком зрозуміло, хто є кривдником! Руки!
Фея підходить до міліціонера і маше в нього перед носом гілочкою.
МІЛІЦІОНЕР: Це що ви таке виробляєте?! Що ви собі дозволяєте?! Останній раз запитую, що тут відбувається?
РОМЧИК: Розумієте, це Попелюшка, яка хоче танцювати з принцем, а це – її тітонька, добра фея, яка забула вдома свою чарівну паличку, і тому…
МІЛІЦІОНЕР: Відставити! Ти чого тут мені казки розповідаєш?!
ПОПЕЛЮШКА 1: Але ж це правда!
МІЛІЦІОНЕР:  Як? Вас ніхто не скривдив?!
КІТ: Її скривдила мачуха із сестрами!
МІЛІЦІОНЕР: Я сказав не нявкати!
РОМЧИК (до Кота) : Він тебе не розуміє…
КІТ: Ціле життя в мене з Бурком самі непорозуміння!
МІЛІЦІОНЕР: То де ті мачуха із сестрами! Зараз притягнемо їх до відповідальності!
ПОПЕЛЮШКА 1: Вони поїхали на бал до королівського палацу.
МІЛІЦІОНЕР: Сил нема – ще й ви мені мізки компостуєте!
З’являється Шарль Перро.
ПЕРРО: Що тут відбувається? Перекрутили мені цілу казку! (до Феї) Ви що мали зробити?
ФЕЯ  (відповідає, як урок у школі):  Я мала махнути чарівною паличкою і перетворити гарбуза на карету…
ПЕРРО (перебиває Фею): І що? Де тут карета? І звідки тут взялися сторонні особи?!..
ФЕЯ: Сталося непорозуміння. Я забула вдома чарівну паличку, хотіла її чимось замінити, і от що з цього вийшло… (маше на Міліціонера гілкою, Міліціонер задкує в кулісу)
КІТ: О, одного позбулися!
Фея маше гілкою на Кота і Ромчика, обидва задкують в протилежну кулісу.
//
З-за лаштунків чути «Кар-р-р!»
ПЕРРО: Вороно! Принеси-но сюди з хати Феї її чарівну палицю!
ФЕЯ: А як вона її вкраде?! Чи загубить?!
ПЕРРО: Не хвилюйтеся! Зараз подіями керую я, все буде о’кей! Ворона принесе паличку, ви дасте їй змогу познайомитися із Принцем, а далі… Далі я ще не придумав…
Завіса.
//
(Попелюшка 2, Принц, Перро)
Чути музику королівського балу. На авансцену перед завісою у вальсі виходять Попелюшка 2 і Принц. Попелюшка раптом спиняється й нахиляється поправити черевичок.
ПОПЕЛЮШКА 2: Ой, вибачте! Мені нога підвернулася! Яка я незграбна!..
ПРИНЦ: Ви найзграбніша та найгарніша дівчина у світі! Ви так гарно танцюєте! (цілує Попелюшці руку)
За лаштунками чути бій годинника. Попелюшка підхоплюється, не встигає вбрати черевичок та тікає в кулісу.
ПРИНЦ:  Чекайте! Куди ж ви? Я вас чимось образив? Пробачте мені! ( підносить черевичок і біжить за Попелюшкою)
ПЕРРО: О, я саме так і хотів зробити: Попелюшка втікла, Принцеві залишився лише її черевичок. Але Принц вже встиг до безтями закохатися…
З’являється захеканий Принц.
ПРИНЦ:  Не наздогнав!.. Зникла, наче чарівне марево!.. Лише оцей черевичок лишився (притискає черевичок до серця, помічає Перро). Ой, а Ви – хто?
ПЕРРО: Я? – Шарль Перро, автор.
ПРИНЦ:  Автор? То Ви знаєте, що буде далі?
ПЕРРО:  Навіть автори не завжди знають, що буде далі. Але що я знаю точно, то це те, що людина має прагнути до здійснення мрії! Якщо Ви справді покохали цю дівчину – шукайте її!..
ПРИНЦ: Так, я буду її шукати. І цей чарівний черевичок мені допоможе! Біжу!.. (зникає в кулісі)
ПЕРРО: Отакої. В житті не варто марнувати жодної можливості, яка може наблизити до мети! Все буде добре!..(залишає сцену)

Картина 3 (продовження)

(Посланець Принця, Попелюшка 1, Попелюшка 2, Фея, Принц)
Відчиняється завіса – дежа вю – Попелюшка 1 мете подвірря, потім замріяно зупиняється, потім починає танцювати з мітлою, ніби це її кавалер… За лаштунками чути фанфари або барабанний дріб, на сцені з’являється посланець Принца з черевичком в руці.
ПОСЛАНЕЦЬ ПРИНЦЯ:  мені наказано міряти цей черевичок усім дівчатам – кому він підійде, та стане нареченою Принця! Підставляйте свої брудні ніжки!
ПОПЕЛЮШКА 1: Вони не брудні, я щойно прала у струмочку й помила ніжки!
Посланець Принця нахиляється до ноги Попелюшки, щоби поміряти їй черевичок. З’являється Фея.
ФЕЯ: Що тут відбувається. Що ви хочете від дівчини?
ПОСЛАНЕЦЬ ПРИНЦЯ:  То може Ви, чарівна пані, першою примірите цей черевичок… Принц наказав, щоби міряти всім дівчатам!
ФЕЯ: Я вже три століття як не дівчина. Міряйте його цій панночці!
ПОСЛАНЕЦЬ ПРИНЦЯ:  Та це швидше служниця, аніж панночка…
ФЕЯ: А то ми ще побачимо!
Посланець знову схиляється до ноги Попелюшки 1. Фея маше справжньою чарівною паличкою, світло блимає, потім гасне, потім запалюється. За цей час на місці Попелюшки 1 з’являється Попелюшка 2. Посланець Принця ошелешений. Фея задоволена. Попелюшка 2 вбирає другий черевичок і розправляє сукню. На сцену вискакує Принц, цілує Попелюшці2 руку, припадає перед нею на одне коліно.
ПРИНЦ:  Так! Це Ви, таємнича принцесо! Перед усіма присутніми, перед сонцем і небом, перед квітами і пташками – прошу Вас, будьте моєю дружиною! Скажіть, що ви згідні, не відмовте до безтями закоханому Принцеві!
ПОПЕЛЮШКА 2: Я згідна!
Музика бального танцю Принця й Попелюшки, вони танцюють, Фея та Посланець Принця долучаються до танцю, музика якого переростає у сучасний танок.
Завіса.

Картина 4.
(Ромчик, Кіт)
Обстановка кімнати Ромчика (як у пролозі). На передньому плані на підлозі кинутий килимок, на ньому велика подушка. На тому лежить Кіт і читає казки Перро. Заходить Ромчик, спрямовується до комп’ютера.
РОМЧИК: Ти все читаєш казочки? Як мала дитина!..
КІТ: Ой-ой-ой!.. Тут ще ті казочки, мій пане!
РОМЧИК: Та який я тобі пан?! Зви мене просто Ромчиком.
КІТ: Так, мій пане, тобто… Ром-чи-ку. Тут ще ті казочки!..
РОМЧИК: Що значить «ще ті»?
КІТ: Саме для дітей, поки їх бабці не з’їли.
РОМЧИК: Що ти верзеш? Як бабці можуть їсти дітей? Якась нісенітниця!
КІТ: А ти, шановний Ромчику, чув таку казку про сплячу красуню? Вона тут у книзі називається «Красуня з зачарованого лісу».
РОМЧИК: Та хто ж не знає цієї казки? Принцеса заснула після чарів злої чарівниці, а через сто років прокинулася від поцілунку принця…
КІТ: А що потім?
РОМЧИК: Коли потім?
КІТ: Ну після того, як вона прокинулася від поцілунку принця.
РОМЧИК: А нічого особливого. Вони одружилися й жили довго та у щасті багато років – як у всіх казках! А потім померли в один день.
КІТ: Донині більшість видавців друкують лише першу половину казки, де розповідається про те, як принцесу зачарували та як молодий принц розбудив її. Насправді ж основна дія казки тільки починається після пробудження принцеси: саме тоді вона виявляє свої найкращі чесноти - лагідність, вірність, любов до діток. Зрозуміло, що саме авторська назва найточніше відображає зміст твору - адже в казці головне не те, що красуня-принцеса, піддана чарам злої чаклунки, проспала сто років, а те, якою доброю і самовідданою стала вона по визволенні з зачарованого лісу.
РОМЧИК: Добре, переконав, що ти начитаний суперКіт. Але до чого тут бабці, які їдять своїх онуків?
КІТ: А ти, Ромчику, тільки послухай (читає з книги):
«Але коли старий король помер і принц став володарем у королівстві, він привселюдно оголосив про своє одруження і влаштував урочисту зустріч красуні-королеві в своєму замку, де всі радо вітали її та дітей. Невдовзі молодий король вирушив у збройний похід. Він доручив матері владарювати в королівстві й попросив, щоб вона щиро дбала про його дружину та малих діточок.
Але тільки-но королівське військо зникло за мурами міста, стара королева наказала одвезти невістку з дітьми в корчму, що стояла серед густого лісу: саме там вона вирішила здійснити свій жорстокий замір.
За кілька днів людожерка з'явилася перед хазяїном корчми і сказала:
- Я хочу з'їсти завтра за обідом маленьку онучку.
- О королево! - вигукнув корчмар. - Невже це правда?!
- Авжеж! - владно відповіла королева.
Нещасний чолов'яга, знаючи, як небезпечно сперечатися з людожерами, взяв ножа і пішов до кімнати дівчинки, яку звали Ранкова Зоря. Дівчинка сміючись кинулась до хазяїна і стала просити цукерок. Серце в корчмаря стислося, і він заплакав. Ніж випав у нього з рук. Він вийшов на подвір'я, спіймав там ягня, зарізав його й приготував чудову смаженю.
Поласувавши цією стравою, стара королева призналась, що нічого смачнішого ніколи не їла в своєму житті.
А корчмар тим часом одвів Ранкову Зорю до своєї сердобольної дружини і попросив її сховати дівчинку в маленькій комірчині на задвірках.
Через тиждень зла королева сказала хазяїнові:
- Я хочу з'їсти на вечерю мого онука – Ясноокого Дня (так звали хлопчика). Корчмар не промовив ані слова, але вирішив обманути людожерку й на цей раз.
Він пішов до хлопчика. Ясноокий День, побачивши корчмаря, наче справжній солдат, виструнчився й привітав його іграшковою рапірою. Хазяїн одвів хлопчика до дружини, і та сховала його в комірчині.
А хазяїн подав до столу молоденьке засмажене козеня, і людожерка сказала, що ця страва їй смакує ще більше.
Аж якось увечері зла королева мовила:
- Я хочу з'їсти свою невістку.
Став корчмар думати-гадати, як зарадити лихові, але так і не зміг придумати, чим цього разу нагодувати стару королеву; тому він не наважився знову обманути її.»
РОМЧИК (перелякано) : І що, свекруха з’їла нещасну невістку?!
КІТ: Ні, молодий король встиг вчасно повернутися. Але не завжди все в житті так добре складається! Ой не завжди…
РОМЧИК: Слухай-но, Котяро, мені не подобається така небезпека для бідної дівчини. Я, правда, вже виріс з того віку, коли захоплюються казками, але недавно бачив по телевізору передачу про паралельні світи, про викривлення часу й простору і таке інше. Звісно, право кожної людини…
КІТ: Мяу!
РОМЧИК: Ну так, ти розумний, ЯК людина! (плескає Кота по плечу) Отож, право кожної людини вірити або не вірити у такі наукові гіпотези або у казки, однак… (задумується) Але ж ми з тобою зуміли допомогти Червоній Шапочці, хоча я й не ризикую розповідати друзям про це…
КІТ: А я врятував останню жінку Синьої Бороди…
РОМЧИК: Та й у казку про Попелюшку ми якось дивно потрапили…
КІТ: Тому я зараз сідаю за комп’ютер і натискаю всі клавіші поспіль – нам терміново треба до зачарованого лісу!
Музика – тема приспіву Кота. Кіт сідає за комп’ютер,свтло блимає, потім гасне.

Завіса.

Картина 5.

(Ромчик, Кіт, Чахлик Невмирущий, Кікімора Болотна, Баба Яга, Перро, Спляча Красуня, Вовк Сірко-Бурко)
Напівсвітло. На завісі – проекція лісових нетрів у світлі місяця. Здалека чути звуки нічного лісу, ухання сови, тріск гілок тощо. З’являється Кікімора Болотна, зупиняється, дивиться на місяць.
КІКІМОРА БОЛОТНА: Яка чарівна ніч! Так хочеться співати, танцювати, радіти, робити капості (робить кілька танцювальних рухів, потім радісно потирає руки) О! Робити капості – це така радість! Як я то люблю!.. (співає пісню Кікімори Болотної)
Я не птах і не тварина,
Я підступна, як людина,
Прикрість, капость та гидота –
Це завжди моя робота й турбота!
Щоби мати більше радості,
Я всім поспіль роблю капості:
Добра капость – моя радість,
Добра капость – моя радість, ах, радість!!! Ах, радість!..
Ну що це за танці без кавалера? Чи то свиснути Чахлика Невмирущого?.. (свистить: ефектно – два чи чотири пальці до рота)
На свист з’являється Чахлик Невмирущий.
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ: Ну чого, Кікіморо, розсвистілася? (тримається за крижі, шкутильгає до Кікімори) Я так собі добре задрімав!.. Навіть щось приємне наснилося…
КІКІМОРА БОЛОТНА: Ні, подивіться на нього, він приємні сни дивиться! У таку ніч! А хто зло робити має?! Я?! Та я роблю, роблю… Але всього зла сама не перероблю, а ти, ледаре, приємні сни дивишся!
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ (оживає, потирає руки): А що? Зло треба зробити? То я з радістю! (озирається навколо) А кому?
КІКІМОРА БОЛОТНА (похнюплюється): Та, на жаль, нема кому… До нашого лісу нікого й солодким пряником не привабиш, всі обходять його стороною… А, може, робитимемо прикрощі один одному?..
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ: Ти що? (стукає себе пальцем по лобі) З котушок з’їхала?! Темні сили мають триматися разом! – Так буде більше Зла! Хоча прикрість мені ти вже зробила, викликала сюди. І для чого, коли в лісі немає сторонніх?..
КІКІМОРА БОЛОТНА: Танцювати дуже хочеться!Кавалєр мені потрібний!
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ: Тьфу! Танцювати… Кавалєр… Та в мене крижі болять! Знав би – не прийшов!
Кікімора Болотна хапає Чахлика за руку й під музику своєї пісні танцює з ним танго. Зникають за кулісою.
З протилежної куліси з’являються Ромчик та Кіт. Вони обережно ступають, насторожено роздивляються навколо.
РОМЧИК (боязко тримається за Кота): Я не знав, що ми вночі опинимося в зачарованому лісі …
КІТ: Не бійся (реплика вбік: Сам боюсь!), я вночі добре бачу, тримайся за мене!
РОМЧИК: Та тримаюся, тримаюся… Я би без тебе і кроку не ступив!..
КІТ: І чого нам не сиділося вдома – тепло, затишно. Хочеш – музику слухай, хочеш – казки читай…
РОМЧИК: І справді… Ні! Що ти таке кажеш?! Ми ж маємо попередити Принца про небезпеку, яка чекає на його жінку та дітей від його матусі-людожерки!.. Ой, щось тріщить (прислухається: чути тріск гілок та чиїсь важкі кроки).
КІТ: Ховаємося за кущі! (виходять на авансцену до порталу і зіщулюються, вдивляючись у протилежну кулісу.)
Кроки віддаляються, десь далеко чути виття вовка.
КІТ: Щось мені здається… (хапає себе за хвіст, репліка: Так трясеться хвіст, що мушу його тримати!)
РОМЧИК:  (перелякано): Що?! Що тобі здається?!.
КІТ: Здається, що варто дочекатися світанку… Давай пересидимо тут…
РОМЧИК: А… давай!.. Сподіваюся, що Принц по ночах, як ми, не вештається по зачарованому лісу та не цілує зачарованих красунь!
КІТ: Сподіваюся, що той вовчара, який ото щойно завивав,пішов в інший бік…
РОМЧИК: І так хочеться спати… Певно, в зачарованому лісі якесь особливе повітря…
КІТ: І справді… А може це через те, що тут спить Принцеса?.. Адже сон завжди якось дивно передається через повітря… (позіхає)
Ромчик і Кіт влаштовуються біля порталу, Кіт лягає, Ромчик кладе на нього голову. Починають куняти. На сцені з’являється Баба Яга, потягується, тре очі руками.
БАБА ЯГА: Щось ніяк не можу заснути! (дивиться на місяць) Чи то через ясний місяць? – В темряві-то воно спиться краще… (співає):
Ой, поспати би спокійно хоча би ніч,
Ой, запхати би смачний сніданок в піч,
Бо я не сплю вже три доби,
Вже три доби не їла,
То в чому ж річ? То в чому ж річ,
Що я отак змарніла?..
Ой-ой-ой-ой…
Присідає не пеньок. Прислухається, голосно потягує носом.
О, щось здається мені, що я тут не одна… (встає, знову, як пес, принюхується й крокує до порталу, де сплять Ромчик і Кіт)  Щось мені вбачається-ввижається, що сніданок сам потрапив до мене!  (хтиво потирає руки) Але ж їх треба чимось зв’язати…  (озирається навколо, потім дивиться на своє вбрання) Ха, в мене ж є бинт – розмотаю свою кістяну ногу! (Обертається до залу, робить пальцем «тс-с-с!», розкручує з ноги бинт і зв’язує руки-ноги Ромчикові і Котові. Ті продовжують міцно спати). Так, а як я їх дотягну до своєї пічки? Хм… Суну-но за своєю ступою, якось дошкутильгаю… А вони хай собі полежать… (зникає у тій кулісі, з якої вийшла).
З протилежної куліси виглядає Вовк. Дивиться услід Бабі Язі, потім обережно виходить на сцену і починає озиратися та принюхуватися.
Вовк: Щось тут стара раділа якомусь сніданкові… Я теж не від того, щоби поснідати… (шукає та знаходить сплячих Ромчика та Кота, радіє, однак коли наближається до них із кровожерчими намірами, різко гальмує) Стоп, Сірко-Бурко! (придивляється до лежачих) Ну так! Це вони! Це вони врятували мене, коли Шарль Перро мав намір розрізати мені ножицями живіт! Це вони, мої рятівники!!! О ні, Сірко-Бурко – шляхетний вовк! – Я не дозволю зробити шкоду тим, хто зробив добро мені! Швидше треба їх забрати звідси, бо зараз та стара мара у ступі притарабаниться… (роздумує) Якщо я їх обуджу та розв’яжу, вони можуть перелякатися та втікти – нарвуться ще на якісь прикрощі! Сховаю їх зв’язаними, а потім порозуміємося!.. (тягне Ромчика, а потім Кота в кулісу)
Чути гуркіт, як дошками по камінню. З’являється Баба Яга.
БАБА ЯГА:  Так, ступу довелося припаркувати біля дуба, який не хотів мене сюди допустити. А де ж це мій сніданок??? Невже втік?! Але ж вони були зв’язані! Хто?! Хто поцупив мій сніданок?! Знайду – голову відірву! Живцем підсмажу!!! (Залишає сцену.)
Починає світати. Музика світанку. По авансцені з куліси в кулісу ідуть ланцюжком  Вовк, що тримає за руку Ромчика, Ромчик тримає Кота… Проходять. За ними слідом вискакує Шарль Перро.
ПЕРРО: Та що ж це вони вештаються по цьому лісові, адже саме сьогодні минає 100 років з моменту, як заснула принцеса! Саме сьогодні мав би з’явитися Принц, який її поцілує! А потім його підступна мати захоче з’їсти своїх онуків та невістку! О, як це має бути цікаво!.. Аж тут, прошу дуже, вдерлися до лісу якісь сторонні, одне одного лякають, кудись ведуть… (рішуче) Ні, я мушу їх наздогнати та зупинити!..
Кидається в бік куліси, та в цей момент на сцену падає мітла. Слідом за нею з’вляється Баба Яга, яка не відразу помічає Перро.
БАБА ЯГА: Як вона мені з рук вискочила? Тільки-но злетіла!.. (має намір піднести мітлу, та в цей момент помічає Перро – особу чоловічої статі, на що відповідно реагує)
ПЕРРО: Не зрозумів!.. А це ще хто?
БАБА ЯГА  (поправляє зачіску, витирає тильну частину руки об спідницю, суне до Перро і тицькає йому руку для поцілунку) : Ядвіга!
Ошелешений Перро на автопілоті збирається цілувати руку Баби Яги, та в цей момент на сцену з реготом виходять Чахлик Невмирущий та Кікімора Болотна.
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ: Ха-ха-ха, не можу!.. Ядвіга вона!..
КІКІМОРА БОЛОТНА: Та це ж Баба Яга!
БАБА ЯГА:  А ти, Кіка, як завжди, невчасно! Я, може, зустріла чоловіка своєї мрії…
КІКІМОРА БОЛОТНА (узявшися в боки): А власне, що то за один? (до Перро погрозливо): Відповідайте! Я вас питаю!
ПЕРРО: Я – Шарль Перро, автор! І правом автора наполягаю, щоби ви залишили цей ліс!
ЧАХЛИК НЕВМИРУЩИЙ: Ну ви подивіться! З’явився якийсь «автор» і ставить тут свої умови!..
БАБА ЯГА  (нарешті підносить мітлу): А куди ж ми подінемося?!.
ПЕРРО:  І дійсно… А, зрештою, казкар може все. Куди ми їх відправимо? О, є така планета, Чорною дірою називається, саме там їм місце! Геть!
Ціла трійка вимітається зі сцени, ніби якась сила їх тягне, а вони чинять опір. Перро лишається один.
ПЕРРО: Ох як я затримався через тих нЕчистів! Мерщій до ложа красуні! – треба прослідкувати, щоби ніхто не поперекручував мені казку… (залишає сцену)
На заднику вимальовується проекція замку. На задньому плані з’являється ланцюжок Вовк-Ромчик-Кіт. Зупиняються відпочити.
ВОВК: (підбадьорює) Ну-ну, ще трішки! Он, бачите, вже й замок видно!..
КІТ: Хтось розповідав би мені, що Бурко може статися у нагоді – ні за що би не повірив!..
ВОВК: А, до речі, в який спосіб ви маєте намір запобігти нещастям?
КІТ (до Ромчика) : Дійсно, а що ми маємо зробити?
РОМЧИК: Ну як?! – Не дозволити свекрусі-людожерці з’їсти невістку з онуками!..
КІТ: Але що для цього треба зробити?..
РОМЧИК: Головне – туди потрапити. А решта – на місці зорієнтуємося. А то он повний ліс якоїсь нечисті! Щось я не пам’ятаю, щоби у казках Перро була Баба Яга...
ВОВК: О, тут є і Чахлик Невмирущий, і Кікімора…
РОМЧИК: Та звідки ж вони тут узялися?!
ВОВК: Сто років – не малий час! Поназбирується усяке…
КІТ: Тим паче треба йти швидше, поки то «усяке» не наробило «усілякого»!
Лунає Похідна пісня:
Крокуймо ми до замку
Звільнити ліс від чар,
Щоб майбуття панянки
Позбути зла та чвар.
Можливо, небезпечно
Змага-а-тися зі Злом,
Та мудрість безперечно
Наповнить світ Добром!
Залишають сцену. Опускається завіса, проекція замку лишається на ній. Музика Похідної пісні продовжує попередній епізод, поступово стихаючи. За цей час за лаштунками виносять на сцену ложе (ліжко, фотель, ослін… «Король звелів покласти принцесу в найпишнішій залі замку на ложе, вигаптуване золотом і сріблом.»), на ньому лягає Принцеса («Вона була розкішно вбрана. Правда, таку сукню з високим стоячим комірцем принц бачив колись ще на своїй бабусі, але вдав, що не помітив старомодного фасону, і не сказав про це ні слова. Адже від того, що на принцесі було старовинне плаття, врода її не притьмяніла.»). Завіса підноситься. З’являються Вовк, Ромчик та Кіт.
ВОВК: Ах, яка краса!..
РОМЧИК (ошелешено): Та це ж Юлька!..
КІТ: Її треба негайно обудити!
РОМЧИК: Як???
КІТ: Її треба поцілувати…
РОМЧИК: Кому? Мені?!.
КІТ: Ну не мені ж! Цілуй швидше!
ВОВК: А може я поцілую?!
РОМЧИК  (відсторонює Вовка) : А як же Принц?
КІТ: А у Принца мати – людожерка. І вона твою Юльку може з’їсти!
РОМЧИК: Ой! А у мене мама така хороша, така лагідна… (нахиляється до уст Принцеси).
СПЛЯЧА КРАСУНЯ  (прокидається, потягується «Принцеса прокинулась, ласкаво глянула на принца й промовила») : Це ви, мій любий принце? Ну й довго ж довелося на вас чекати!
РОМЧИК: Юлю! Ти така гарна, що я не можу від тебе очей відвести!..
СПЛЯЧА КРАСУНЯ:  Я – не Юля, я – Джульєтта…
КІТ: О, прошу дуже, ще одна класична історія – про Ромео та Джульєтту!..
РОМЧИК: Не треба про Ромео та Джульєтту, там кінець поганий!..
На сцену вискакує (в міру свого віку) Перро.
ПЕРРО: Що тут відбувається?! Ай-ай-ай! Не встиг!..
КІТ: А, пане Перро!.. Відбувається щасливий кінець Вашої казки про Красуню з зачарованого лісу! Тепер Ромео, тьфу! – Ромчик та Юля, тобто ця – Джульєтта, завжди будуть разом!
ПЕРРО (вказує на Ромчика : То хіба ж він принц?
СПЛЯЧА КРАСУНЯ:  Так, шановний пане! Він – справжній принц (тулиться до Ромчика), бо інакше би я спала й надалі…
РОМЧИК (стурбовано): Принц?.. Ну так… (рішуче) Принц, чи не принц, а образити тебе нікому не дозволю! (обіймає її за плече)
ПЕРРО (із сумнівом): Ну так, певно, це й насправді щасливий кінець (оглядає компанію) : Вовк, який допоміг Котові та його господареві; молоді, які знайшли одне одного і є щасливими; Кіт, слід зауважити – дуже розумний! – і теж щасливий… А я? Я, автор, - так! – і я щасливий. Хоч мої казки й перекрутили, але моє ім’я в них лишається, про мене пам’ятають і пам’ятатимуть ще довго-довго – поки на світі є діти! А діти будуть завжди!
(Всі беруться за руки.) 
ПЕРРО:
Хай веселий сміх дитячий
Повнить цілий світ, неначе
Казка знов до нас прийшла.
Хай щасливі будуть люди…
КІТ:
І про мене не забудуть –
Добрим помислам хвала!
СПЛЯЧА КРАСУНЯ: 
Хай добро перемагає,
Хай птахи пісні співають,
Світлим буде кожний день!
РОМЧИК:
Хай завжди живе кохання!
ВОВК:
І від вечора до рання
Ми співаємо пісень (виє) У-у-у!
КІТ:
Ля-ля-ля…
Зал плескає, всі починають пританцьовувати, потім кланяються.

МУЗИЧНІ НОМЕРИ
та прокладки:       
1. РОковий хіт – прокладка-фонограма
2. Пісня Кота
3. РоОковий хіт – прокладка-фонограма
4. Пісня Червоної Шапочки
5. Пісня Перро
6. Приспів Кота – прокладка
7. Пісня Попелюшки
8. Танець під пісню Попелюшки
9. Пісня Попелюшки
10. Танець під пісню Попелюшки
11. Приспів Кота – прокладка
12. Пісня Кікімори Болотної
13. Танець під пісню К.Б.
14. Пісня Баби Яги
15. Тема світанку – прокладка
16. Похідна пісня
17. Фінальна пісня
МУЗИКА ДО ВИСТАВИ
(довідка)
Більше, як чверть століття назад, ще за радянських часів, у Львівській філармонії практикували постановки вистав до Нового року, так звані «ёлки». За короткий відрізок часу демонстрація вистав відбувалася до 40 разів (по 2-3 вистави в день), і дітей централізовано або індивідуально приводили на ці вистави, невід’ємною частиною яких були ще й забави у фойє. Тексти вистав отримувалися «зверху, з Москви» без музичного супроводу, та оскільки співаки, задіяні у постановці, прагли на сцені співати, такі можливості організовувалися за рахунок власних резервів. Я писала тексти «вихідних арій» (звісно, російською мовою), а концертмейстер філармонії Сергій Петросян компонував музику та сам озвучував її на синтезаторі протягом цілого циклу вистав. Так виникли мотивчики, що пропонуються до вистави «Ромчик, суперКіт та казки Перро». Збереглися вони завдяки моїй запобігливості: мені шкода було дивитися, як оригінали музичних номерів поневірялися по вбиральні після закінчення циклу  – вони більше нікому не були потрібні. Я усі ці скарби – прим’яті та піддерті – повизбирувала і зберігаю до сьогодні. Петросян згодом звільнився з філармонії, почав активно писати музику для дітей, його пізніші твори видані (canto) у кількох збірках вже за часів Незалежності, часто виконуються на дитячій естраді, однак оті початкові opus’и лишилися у летаргії та досі не звучали ніде.
Сергій Петросян помер рік назад, а я скористалася своєю передбачливістю та знайшла можливим включити його музику з новими підтекстовками до вистави «Ромчик, суперКіт та казки Перро».
Лариса Даренська