Так судилося ч. 12 украинский язык

                12

- Хочеш, погадаю тобі?, - спитала баба Леся після вечері.
- А ви вмієте?, - здивувалась Наталка.
- Та так, балуюся потихеньку: коли просто так розкину, а коли і хтось попросить погадати. От пам’ятаю, був у мене квартирант один: приїхав відпочити без сім’ї та, мабуть, відпочити і від сім’ї теж. А я якраз собі карти розкинула від нічого робити, а він і каже: «А погадайте й мені, бабо Леся». А чом би й не погадать?  Ну, розклала я на нього карти, та й дивлюся, що йому випадають великі неприємності, якась зустріч та скандал з трефовою дамою. Ну, все як побачила, так йому й розказала. Він тільки посміявся - що за скандал такий? І що ж ти думаєш? Увечері приїздить його дружина, а він собі на танцях з дівчатами веселиться. Ну, скажу я тобі, крику було! Він після того вибачався переді мною: і за те, що жінка його ґвалт здійняла, і за те, що не повірив моїм картам…
    Старенька змовкла, а Наталка сиділа, мов зачарована, боячись порушити тишу.
- А ще, ось згадала, жив у мене один молодик, довгенько жив, у нього тут якісь справи були. Так от, сиділи ми з ним отак, як із тобою ввечері і він мене попросив йому на карти кинути. От я й на нього карти розклала, щось розказую, що карти говорять. Тут треба тобі пояснити: коли ворожка розкидає карти, то верхня частина карти, відносно ворожки, це - голова, а нижня - то, відповідно, ноги. От я бачу, що знизу під його картою лежить бубновий туз: це лист або якісь папери, а те, що ця карта знаходиться, як кажуть, «в ногах», або «під ногами», це означає, що для того, на кого ворожать,  те, що там знаходиться, у даному випадку – лист, не важливо, або просто до цього об’єкта відношення таке собі, як кажуть, «наплювательське». От я дивлюся на карти, уся моя увага там, та й кажу цьому хлопцю: «Під ногами ти топчеш листа», а він мені й відповідає: «Не топчу, а відкриваю». Я одразу не зрозуміла, перепитую в нього: «Що?», відриваю очі від карт і бачу, він розкриває конверт, а до мене й каже: «Ви кажете, що я листа топчу, а я його відкриваю. Ось зранку сходив на пошту, отримав листа «до запитання» та й  сунув у кишеню. І забув про нього. А оце згадав, дістав, а тут ви кажете, що я його топчу. Я ж по ньому не топтався, зім’яв тільки…». Уявляєш?
- Оце так… - лишень змогла вимовити дівчина.
- То що, погадати?
- Ага, - закивала Наталя. Баба Леся підвелася зі стільця та пішла до серванту. Відчинивши дверцята, дістала колоду карт.
- Я, правда, так, любителька…, - сказала старенька, сідаючи до столу. - От тітка моя – ото була гадалка!
- Бабуню, розкажіть… - попросила дівчина.
- Та що розказувати…, - промовила, перетасовуючи карти. - Взагалі-то я її не пам’ятаю,  знаю лише те, що моя мама про неї розказувала.
- От і мені це розкажіть, все одно нема чого робити, а цілий вечір попереду.
- Ну, тоді слухай… - стара поклала колоду на стіл, зібралась з думками та почала розповідати.
- Коли моя мама ще була підлітком,  звідкілясь (вона й сама цього не знає – звідки) у її родині з’явилася книга – книга по ворожінню на картах. Там все детально було написано: що, як і до чого. От моя мама й навчилася по цій книзі  ворожити.
- То і Ваша мама була ворожкою?, - захоплено спитала Наталя.
- Та не перебивай мене, - махнула на неї рукою бабця, - про все дізнаєшся…  Так от, навчилася моя матуся на картах гадати. А у неї була старша сестра Христина, причому значно старша від неї ( взагалі в маминій сім’ї було семеро дітей, і моя матуся – передостання дитина, а Христина – самою старшою була). Так от ця сестра і попросила свою сестру, мою маму: мовляв, навчи і мене ворожінню. А мама й погодилась. Та не знала вона тоді, що не можна старшого од себе вчити, бо все вміння своє віддаси…
- Як це?, - заворожено спитала дівчина.
- Та отак! Тільки старші можуть навчати – це закон природи такий, що старші навчають молодших! Тоді і учень  навчається і запам’ятовує, і вчитель свого дару та вміння не втрачає. А коли – навпаки: молодший навчає старшого від себе, то він ніби передає йому всю свою майстерність. Учень, ніби вампір, висмоктує з учителя усі знання та навики… От так і сталося з моєю матусею та її сестрою: моя мама, виходить, передала своїй старшій сестрі своє вміння гадати…
- І що, вона геть усе забула?, - не вгамовувалася Наталка.
- Ні, не все. Вона пам’ятала порядок розкладу карт, значення кожної, та це все так, квіточки, це – несерйозно! Це  може кожен, а от ягідки: саме потаємне, як то кажуть – родзинку, вона вже вловити не могла. Адже для цього також потрібен свій дар. А саме його вона віддала своїй сестрі.
- А чому сестра не навчалася по книзі?
- Розумієш, раніше ж не було обов’язкового навчання.
- Вона  не вміла читати? – здогадалась Наталка.
- Уяви, - продовжувала стара, - моя матуся 1905 року народження, якого року була її сестра Христина, я навіть не знаю… кінця дев’ятнадцятого століття, одним словом. Родина їхня була не із заможних, та що там казати, бідною була родина. Моя матуся вимушена була змалку собі на харчі заробляти, все то дітей чужих няньчила, то була як хатня робітниця: прибрати, випрати, випрасувати, їсти наварити… В  сім’ї була проблема з грішми, не було за що чоботи купити. Моя мамця навчалася у школі три з половиною роки, носила чоботи, що від старших до молодших дітей переходили. Та все на світі старіє, і чоботи не вічні: прийшов час - та й порвалися. Якби моя мама мала в чому до школи взимку ходити, тоді б змогла після чотирьох років навчання у початковій школі вступити до гімназії. Та хоч у неї було таке бажання, та не було такої можливості. Та не дивлячись на це, моя мама могла читати й писати, на відміну від своєї старшої сестри.
- А знову навчитись по книзі Вашій бабусі не можна було?
- Розумієш, книга зникла так само несподівано, як і з’явилася.
- Містика якась…, - промовила  Наталка.
- Можливо, й так. Та, видно, дар дається комусь одному із родини, і оскільки моя мама його віддала своїй сестрі, то сама, відповідно, лишилася без цього дару. А у ворожінні важливо абсолютно все: не тільки значення кожної окремої карти, а й те, як вона ляже, під яким кутом, з якою картою в парі випаде і таке інше. Це і є – родзинка. Розумієш?
- Угу, - закивала дівчина.  - А ви як навчилися?
- Гадати? Так моя мама мене й навчила.
- Так ви ж сказали…
- Що я казала? Я казала, що моя матуся втратила дар, родзинку. А вміння ворожити на рівні звичайної людини – це ж вона не втратила. І мене так само навчила. Я просто вмію розкласти карти, знаю їхнє значення, а от бачити більше – мені цього не дано. Та мені вистачає! Я ж у ворожки не лізу! Це тітка Христина була ворожкою знаменитою, до неї люди з усіх ближніх сіл та міст ходили. Взагалі вона була особистістю неабиякою!
- Чому? Розкажіть, - просилася Наталка.
- Чому… по-перше, норовливою була спочатку… а ще з думками негарними.
- Що, комусь зла бажала? – переймалася дівчина.
- Та ні – нікому, окрім себе…
- Як це? – не розуміла Наталка.
- Та от так, думки в неї були… ідеї нав’язливі… ну, про самогубство.
- Та ви що? – злякалася дівчина.
- Ось що я тобі скажу, дитино, - перейшла на шепіт баба Леся, - як би тебе життя не крутило, пам’ятай: Бог не дає людині випробувань більше, ніж вона може їх винести. Це неспростовна істина! А тому ніколи, чуєш? – ніколи не гніви Господа думками про самогубство! Не бери гріх на душу. Бо одного дня твої думки можуть стати реальністю, навіть якщо ти і передумаєш!
- Як це? – злякано промовила Наталка.
- А отак, як це було з тіткою Христею… - тут бабця ненадовго змовкла, ніби пригадуючи ті події, немов вони відбулися з нею самою…
- Сталося це одного дня, не можна сказати, що чудового… Родина снідала за столом і мій дід, мамин батько, чогось гримнув на старшу дочку - Христину. Може – це я не пам’ятаю, як мама розповідала, а, можливо, вона й сама не казала – за що вже він на неї нагримав, та тільки Христина поклала ложку і мовчки вийшла надвір. Хвилину потому чи то Господь, чи то Янгол-Охоронець Христини допоміг, та тільки матуся казала, що їхній батько раптом спитав: «А де це Христина пішла, чи не вішатися?». Усі облишили їжу та побігли її шукати. Коли відкрили двері до сараю, побачили, що Христина вже висить. Дід одразу кинувся до неї, витяг її із зашморгу, приніс у кімнату. А от коли вона прийшла до тями, то попросила вибачення за свої думки і зізналася, що вона сама нічого не пам’ятає: як вона брала мотузку, як вішалася… Єдине, що пам’ятала, це те, що коли на неї нагримав  батько, вона вирішила, що піде вішатися. Встала з-за столу та вийшла з кімнати. А далі – саме страшне…- тільки-но вона зачинила за собою двері, її під руки підхопили двоє і повели до сараю. Вони зробили й решту… і мотузку, й інше…
- Ой… - звела на грудях руки дівчина, - а що то за двоє? – спитала вона.
- Та що ти, не розумієш? Цур їм, та пек!
- А далі що було? – цікавилася Наталя.
- А далі тітонька Христя, тоді ще, звісно, вона була не тітка, а дівчина,  зареклася про самогубство не думати. Отак! Потім гадалкою стала, як я вже тобі казала. Знаменитою. А потім, вже незадовго до своєї смерті  – заснула! І  проспала цілісінький тиждень…
- Це називається летаргічний сон! – вигукнула Наталка, - я чула про таке!
- А от тітці Христині довелося про це дізнатися не по чуткам. І її родині теж: спочатку думали, що вона померла, потім хтось сказав, що вона ніби дихає. Приклали до носа люстерко – скельце запітніло, отже, дійсно – дихає, значить - жива. І так – цілісінький тиждень.
- А чому вона заснула?
- Хто ж його знає… мабуть, людям цей сон дається для чогось важливого, можливо, для переосмислення…
- Для переосмислення чого?
- Життя, своїх дій… Можливо, саме тому, що вона була ворожкою, вона й впала в цей сон…
- Вона щось розповідала?
- Майже нічого… - похитала головою Баба Леся, - Коли вона прокинулась, то перше, про що попросила, це знайти її карти.
- Карти? – не втрималась від здивування Наталка.
- Так, карти. Їй знайшли її колоду карт, та вона не стала їх навіть до рук брати, а попросила спалити у неї на очах. Потім сказала, що вона не має права говорити усе, що з нею відбулося під час сну, лише сказала, що вона скоро помре. Коли її запитали: чому вона так думає? - вона відповіла, що бачила старого сивого чоловіка, він повів її до маленької хатинки і сказав, що там вона буде жити. А ще він їй сказав, що вона повинна спалити карти, тому що гадати – то великий гріх.
- Ой, - злякалася ще більше Наталка, - а як же ви гадаєте?
- Та хіба то я гадаю? Я ж кажу – балуюся. Ну, що? Розкинути на тебе?
- Боязко якось… а втім, давайте, - осміліла дівчина.
- Ну, гаразд, подивимось, - сказала баба Леся та почала розкладати на столі карти. Через деякий час вона звернулась до Наталки:
- Що ж, буде в твоєму житті велике кохання, та перш, ніж бути тобі з коханим разом, доведеться тобі чимало сліз пролити…
- Чому?, - затремтіла дівчина, - а хто буде мій суджений?
- Цього я не знаю, і дивитись не хочу. Зарано ще на тебе гадати більш детально.
- Чому? – знову спитала Наталка.
- Тому що не можна копати глибоко там, де є для цього протипоказання. А гадати людині до 18-річного віку можна якраз тільки так, як це зробила я, поверхнево.
- Чому, бабцю? – не могла заспокоїтись дівчина.
- Тому що долю твою можна прогадати, ось чому! Я вже й не рада, що запропонувала тобі це гадання.
- Та що ви, бабуню, я сьогодні стільки цікавого почула! А що такого ще ви знаєте? – поцікавилася Наталка.
- Та досить тобі й цього, а то скоро ніч, то ти після таких розмов ще й заснути не зможеш! Еге ж?
- Якщо чесно, то не знаю…
- Отож, нащо я цю розмову завела, дурна стара!
- Не картайте себе, мені дійсно було цікаво!