Так судилося ч. 10 украинский язык

                10.

                Наталка вкотре роздивлялася одяг у новенькій валізі. Сьогодні вдень вона дала  бабі Лесі обіцянку не гарячкувати і виконала її: не стала палити речі та гроші. Та якби її не зупинили, вона б зробила те, що замислила... Але в якійсь мірі старенька права… Чи отримала б Наталка очікуване задоволення, якби позбулася цих речей? Насправді ж, від того не зникне із її життя те, що трапилося того дня! І вогонь не випалить із її пам’яті ті події… Але як їй жити далі? Наталка решту дня думала про це. Вона закрила валізу та знов сховала у шафу. «Що ж, дійсно, перспективи з грішми значно кращі, ніж без них, -  думала дівчина, повертаючись до ліжка. - На гроші можна купити батькам подарунки,  та й для себе – багато чого…» Тепер у неї є кошти – гроші за її «послуги»!!! От, знову! Так, так, баба Леся наказала не думати про це в такому ракурсі. Треба уявити, що гроші вона виграла у лотерею! (Щось не дуже виходить так думати, але треба!) Дійсно, хіба комусь краще від того, що Наталка постійно ятрить собі рану? Так вона ніколи не загоїться! (А чи зможе взагалі коли-небудь загоїтись ця виразка?) Та що за думки знову? Треба згадати щось приємне, або помріяти про щось гарне…
          З такими думками дівчина лежала у ліжку та й не помітила, як заснула. І снилося їй море, сонце, Тетяна… Вони з подругою бігали по берегу, бризкалися водою та сміялися. Десь на горизонті на фоні прозорої блакиті виднівся корабель під білосніжними вітрилами. Промені так виблискували у цій білизні, що навіть очі різало при погляді у той бік. Наталка з Тетяною почали уявляти, що то рожеві вітрила капітана Грея, отже, котрась із них – Ассоль, що чекає на свого судженого(цікаво, яка із двох?). Наталка вдивлялася в синю даль, примружившись та затуливши очі від нещадного сонячного проміння однією рукою, іншою вказувала Тетяні на сяйво, що було навкруги дивного корабля. Море дихало свіжістю в обличчя, вітерець  лагідно перебирав волосся дівчини, лоскочучи їй шию та нашіптуючи на вухо якісь нечувані слова.
             Та раптом сонце закрила чорна хмара, яка грізно насувалася і вже встигла застелити півнеба. Стало темно і моторошно. Вітрила зникли в цій страшній темряві. Наталя хотіла показати подрузі на цю жахливу чорноту та раптом побачила, що сама Тетяна перетворюється на велетенське чудовисько з великою пащею та довгими клішнями. Наталка налякано стала відступати, намагаючись побігти геть, та їй бракувало сил тікати: ноги занурювалися чи то в пісок, чи у щебінь, вода уповільнювала її рухи. Дівчина  хотіла покликати на допомогу, але в неї не було голосу - тільки якесь мугикання змогла вона вичавити із себе… А чудовисько все ближче, воно вже наздоганяє її, воно вже торкається її плеча своїми клішнями та гукає до неї: «Наташо! Наташо!»
- Наташо, прокинься! – нарешті почула Наталка голос не чудовиська, а баби Лесі.
Дівчина розплющила очі та побачила біля себе стареньку.
- Що з тобою? Наснилися жахи?
- Так, бабуню. Вибачте, що потурбувала вас. Я не навмисне…
- Та, нічого, я в такий час вже не сплю.
- А котра година?
- П’ята ранку. А тобі ще рано, ще трохи можна поспати.
- Ні, я боюся зараз заснути, бо знову насниться страхіття!
- Ну, то хоч просто полежи ще трохи. Чого тобі підійматися у таку рань?
- А вам нічого допомагати не треба?
- Та ні, красуне, відпочивай.
               З цими словами баба Леся вийшла з кімнати, а Наталка почала пригадувати деталі свого сну, та увесь сон пригадати вже не змогла. Як там Тетяна? Чи шукає її? Хоч би не поїхала без неї додому та не переполохала батьків. Тетяна – вона така, вона може… Як же знайти дім, де вони зупинилися? Наталка замислилась, потім вирішила: сьогодні вона почне пошук! Є декілька варіантів:
            По-перше, можна знайти місце, де їх з Тетяною висадили з машини Коваленки. А там Наталка знайде дорогу до будинку… Гаразд, вона б знайшла дорогу, та це не дуже вдала ідея, тому що як знайти саме місце, де їх висадили? Наталка його пам’ятає візуально, але ж не знає точної адреси. Так само, як і адреси будинку, в якому вони з Тетяною зупинилися. Дівчина  трішки збентежилась, та все-одно не здавалася, продовжуючи розмірковувати.
             Гаразд, інший варіант. Наприклад, спитати, де тут дискотека. Хоча - навряд вона знайде дорогу. Адже Тетяна сама дізнавалася, як потрапити на дискотеку, а Наташа була у такому стані, що туди йшла - нічого не помічала, а назад так і взагалі: по-перше, було темно, а по-друге, після зустрічі з Ашотом вона тремтіла немов осінній лист від вітру, ще й не знала, як відчепитись від нових знайомих. Та-ак, проблемка…
             Є ще один шанс! Наталка придумала: вона піде до моря і буде йти уздовж берега, поки не побачить місце, де вони з Тетяною купалися. Вона гадає, що зможе впізнати його, хоч, звісно, пляж є пляж, а берег скрізь майже однаковий… Та от біля пляжу, мабуть, рослинність різна, та й магазинів однакових не так багато! Так що, якщо Наталя знайде місце, де вони з Тетяною були першого дня, вона вийде звідти по пам’яті, піде так, як вони йшли з моря додому.  Щоправда, дійшовши моря, як дізнатись, в який бік іти? Та й берег, все ж таки, скрізь такий схожий…
            Ну що ж це таке? Як же їй бути? - розізлилась Наталка. Та вона не збирається здаватись, не буде падати духом! «Ну, нічого, - сказала вона сама до себе, - якось буде! Головне – не сидіти на місці! Треба діяти! Час бездіяльності минув!»
          Після такого підбадьорення Наталка була нервово збуджена, оптимістично настроєна і готова діяти хоч зараз. Звичайно, знов заснути вона вже не зможе і їй потрібно «випустити пари», адже та енергія, яка з’явилася від її рішучості, просто розпирала її і, вириваючись, била з неї фонтаном. Тому дівчина підхопилася з ліжка і почала робити ранкову зарядку. Цікаво, для чого зарядка? Зарядка, щоб зарядитись, чи для того, щоб кудись подіти заряд? Ну, вирішила вона, це вже кому як треба! Закінчивши вправи, Наталка одяглася та вийшла надвір.
          Дівчина зупинилась на ґанку, та вдихнула повні груди повітря. Як добре тут літнім ранком! Майже, як у її рідному селі: щебечуть пташки, сонце ще не випалило нічну прохолоду, відчувається ранкова свіжість, от тільки повітря пахне інакше!
- Ну що, таки встала не світ, не зоря? – почула Наталка голос баби Лесі. Дівчина озирнулась і побачила стареньку, яка чистила картоплю.
- Чому ж Ви мене не покликали, я б допомогла!
- Та що тут допомагати, я й сама впораюсь. До того ж мені заплачено не за те, щоб я тебе роботою марнувала,  а за те, щоб ти відпочила тут як слід!
- Бабуню, а як тут взимку? – спитала Наталка, присівши на стільчик біля столу.
- Взимку? Та як, - як взимку: вогко, вітряно, прохолодно. А що?
- Та так, цікаво…
- На ось тобі, цікава, каструльку, і якщо хочеш допомогти, то налий води та постав на вогонь. Плита пам’ятаєш де?
- Так, зараз! Із задоволенням!
        Наталка підхопилася, взявши з рук старенької невеличку каструлю, вправно налила свіжої води з відра, що стояло біля столу, та побігла у літню кухню.
- Бабуню, а де сірники? – почула бабця голос дівчини.
- Та там подивися, біля плити й лежать! – гукнула та їй у відповідь.
- А, знайшла!
Через пару-трійку секунд Наталка знов з’явилася на подвір’ї.
- Все, воду поставила. Ще щось зробити? Може, води витягти з колодязя?
- Та ще спочатку цю треба використати, – показала баба Леся на відро. – Не метушись, поки що нічого не треба! Краще посидь зі мною, старою, погомонимо, поки картопля звариться, якщо, звичайно, не мала ніяких інших справ.
- Ні, до сніданку я вільна, а потім хотіла піти пошукати будинок, де ми з подругою зупинилися.
- А адресу знаєш?
- В тім то й річ, що точної адреси я не знаю. Пам’ятаю лише, як він виглядає.
- Ну, а хазяйку як кличуть?
- Так, хазяйка… її звуть Надія Михайлівна. Але прізвище її я не знаю. Їй років десь сімдесят  - сімдесят п’ять. Точніше сказати не можу.
- Надія Михайлівна, кажеш… Надій у нас у селищі багато, хоча частенько називаємо не по імені, а лише по-батькові. Знаєш що, ти почекай, не поспішай, час іще ж є. Можливо, я здогадаюся, про кого йде мова, тоді тобі не треба буде ходити й шукати. А я поки що поспитаю у сусідів, чи хтось щось знає, адже може піти розмова про зниклу квартирантку. Ну, це, звичайно, якщо ти пішла і нічого їй не сказала. Ти ж не можеш точно пам’ятати, що відбувалося, так?
- Ні, я зовсім не пам’ятаю, як я пішла звідти. Та навряд чи я могла їй щось казати у тому стані, у якому перебувала.
- Ти знаєш, коли ти приїхала сюди, ти не була непритомна: йшла сама і навіть могла розмовляти, тільки рухи у тебе були якісь… нескоординовані, можна сказати, та й сама ти була якась …неадекватна, чи що. Так що цілком можливо, що ти могла й поговорити з Надією Михайлівною. Правда, не знаю, що б ти їй казала у такому стані, але це б нам ускладнило задачу. Тому будемо сподіватися, що ти їй нічого не казала і вона тебе шукає.
- Та мене ж напевне, і Тетяна шукає!!! Це моя подруга, яка мене сюди й покликала. Що вона подумала, коли я зникла? Більше всього я хвилююся, щоб вона з переляку не поїхала додому та не розповіла моїм батькам про моє зникнення!, - хвилювалася дівчина.
- Ну, не треба гадати!, - заспокоювала старенька, -  так ти тільки сама себе «накручуєш». Давай краще будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження! А на даний момент проблема така: знайти твою подругу або дім, де ви зупинилися. І я постараюся тобі в цьому допомогти. А ти поки що насолоджуйся, якщо це можливо, відпочинком. Сходи сьогодні до моря, позагоряй, поплавай. Трохи  «розвійся»! Ти ж на курорті! І до того ж молода, приваблива! Тобі ж не дев’яносто років, щоб із двору нікуди не виходити! Щоб сьогодні сходила на пляж! А то навіщо тоді сюди приїхала?
- Гаразд. Спробую. А ви мені розкажете, як звідси дістатися моря?
- Ну, звичайно ж, розкажу! А ти піди подивися, чи закипіла вода… Ось, картоплю візьми, вкинеш, якщо кипить… посолити не забудь!
- Не забуду! – весело сказала дівчина, та побігла до літньої кухні…
- Там, біля плити лежить чищена цибулина, - гукнула їй стара услід, - то ти вкинь разом з картоплею, щоб пахла смачно…
Наталка вийшла з кухні, та присіла поряд із бабусею…
- Все зробила… Ой, а купальник мій лишився на тій квартирі!.. – спохватилася дівчина. - Ну, то й нехай! Все одно я б, мабуть, не «розвіялася», як Ви говорите, і не купалася б!
- Це ж іще чому?
- Та, розумієте, зі мною тут одна історія трапилася. У перший же день приїзду. – і Наталка розповіла старенькій про свій випадок.
- Отак я й познайомилася з Ашотом та Тимуром… - закінчила дівчина свою розповідь.
- Бідолашна, щастить тобі на пригоди… Та не переймайся, я думаю, що все одно ти не повинна боятися моря! Ніхто ж тебе не підштовхує, щоб ти робила кілометрові запливи! Головне, дихай морським повітрям, намочуй тіло морською водою, приймай сонячні ванни. Плавати корисно, але ж ти можеш собі плавати уздовж берега, та й все. Так що не відмовляй собі у задоволенні спілкуватися з морем! А купальник – купи собі у першому ж магазині! Ти ж тепер можеш собі дозволити купити багато чого!
- Так, ви праві, – відповіла тихо дівчина, - візьму трохи  з «тих» грошей…
- Ну, от і добре! А як там наша картопелька? Піди, глянь, чи зварилася. Ось і Жучка прибігла на пахощі.