Посповидалися

ПОСПОВІДАЛИСЯ

– Привіт, класикам! – назустріч мені з широкою усмішкою йшов мій колега по перу, з яким бачимося так, вряди-годи.
Він завжди говорить: «класикам» – і не менше. В нього жарт такий.
– Сам ти три дні не писав нічого, – одповідаю йому, міцно тиснучи руку.
– Ти куди? – він одразу.
– Час убиваю, в обідню перерву гуляю, мозок киснем поповнюю. Я ж тут, поруч, в  обласній конторі працюю, знаєш же. А ти?
– Біжу… – і починає перераховувати, скільки в нього на сьогодні ще всіляких справ, ділових зустрічей.
Так завжди. Я це знаю.
 – Але на каву з трудівником пера – спорідненою душею –  зайти можу. Навіть не можу, а мушу, – додав.
– О-о, це вже велика честь для мене, що така суперзайнята людина, депутат, керівник високого рангу – і на такі немислимі жертви йде.
Ми сиділи над Ужем, смакували каву. Говорили про се, те.
– Розумієш, дивлюся на тебе – і жаль мене бере, що ти пішов по чиновницьких сходах кудись у захмарну вись, лишивши перо. У тебе ж така прекрасна була перша книжка новел, на яку я писав колись рецензію. І хоч дехто з наших спільних знайомих і колег із заздрості, мабуть, всіляке говорили про неї, але я стояв на своєму. І я виявився правим. Наступні твої книги це підтвердили. Мені пощастило побувати  у тебе вдома, з твоїми батьками спілкувався, відчути, так би мовити,  дух твоєї отчої хати, твоєї маленької батьківщини.
– А мені, думаєш, не жаль губити час по президіях-комісіях-засіданнях і т. д. і т. п.
–   Так чому ж ти…
– А ти – чому? Адже ж теж не можеш прожити за свої літературні труди? Це не те, що при СРСР. Сидів собі письменник удома й писав. Не чиновницький хліб їв, а запахущу літературну скибку смакував.
– Бо тоді за книги платили гонорари. І непогані. Ніхто з прозаїків не працював, та й поети жили за свої твори.
– І не тільки за книжки, а й за усні виступи. Обком партії знаходив мікроавтобус, збирав кількох літераторів і вони їздили по області, виступали у трудових колективах, на заводах, перед селянами. За кілька невеличких промов у день письменник міг заробити місячну зарплату інженера! І пільгові путівки мали в санаторії, і автомобільна черга була своя, і обслуговувалися в медзакладах, де лікувалася найвища чиновницька рать. Але я цього письменницького радянського  щастя вже не зазнав....
– І квартири  отримували за рахунок Літфонду! До того ж членам Спілки письменників, як творчим людям,  виділяли на одну кімнату більше:  робочий кабінет! Оце були часи! А я, щоб отримати однокімнатну, мусив чотири роки працювати у облвиконкомі, писати начальству ненависні довідки, виступи, інформації… О-о, Господи милосердний!
– Правда, за  все, що безплатно давала тодішня влада літераторам, треба було оспівувати комуністів, їм оди складати. Жодна поетична книжка не могла побачити світу, якщо в ній не було «паровоза», тобто вірша, яким вона починалася. У ньому мав прославлятися Ленін, КПРС і радянський лад. Але ж це не така вже й велика плата, погодься, якщо порівнювати з сьогоднішніми жорстокими реаліями. Хіба ні? – він питально дивився на мене.
– І велика – й невелика, – одповів я. – Та за це  письменницьке «раювання» скільки талановитих літераторів поклали свої голови на плаху? Скількох морально і фізично скалічено, розстріляно, закатовано… Система цвіт народу винищувала безжально і методично. Залишалися тільки лояльні до режиму, яким належало прославляти своїх мучителів. Вибору не було.
– Це нинішнє покоління може посміятися: мовляв, у свій час ви комуністів возносили, а зараз їх критикуєте. І тоді ви не були задоволені, бо не було жаданої свободи творчості,  і нині, коли вона є, а… Усе вам щось недобре. Вам, писакам, ніколи не вгодиш. Не знають вони, не відають, що пережили наші літературні попередники. Критикувати – воно завжди легко. А ти сам поживи в ту епоху, коли за необережно не те що написане, а навіть сказане слово тебе за грати ховали від людей на довгі роки. Нині добре філософствувати.
– Усі ми розумні заднім числом. Але мені все одно жаль, що ти закинув перо. Розумієш, майбутнє, воно така штука, що не питатиме, чому подаючий великі надії письменник Роман Міщанин, засяявши на літературному небосхилі своїми кількома прекрасними книгами, раптом зник з обрію?  Літературні дослідники не зможуть дати відповідь, чому це сталося.
– Це буде колись, а їсти мені треба і сім»ю годувати вже сьогодні, – зітхнув Роман. – Точно так, як і тобі, й сотням, тисячам наших побратимів по перу. Не цінить нинішня держава своїх речників, не цінить. І не наша з тобою в тому вина… До того ж хотів би нагадати тобі й таке, що в інших країнах письменництво – це таке, ніби свого роду хобі. На хліб ним не заробиш. На прожиток заробляєш серйозною роботою. У нас, літераторів, просто ностальгія за тими, радянськими  роками. Та, зрештою,  хіба тільки в нас? А в інших хіба ні?
– Дивуюся з тебе. Що, писати книги – своєрідні послання у майбутнє – це, по-твоєму, несерйозне заняття? Ти хоч думаєш своєю мудрою голівкою, що верзеш?
– Потрібні їм будуть твої чи мої книги-послання, як зайцю стоп-сигнал. Ти бачиш, що люди відходять від книги, особливо молодь. Інтернет, телебачення, наркотики, алкоголь – ось що в них на умі, от що їх заполонює.
– Та тому й заполонює, що про книгу забули. Адже нема нічого вищого від розумної книги. Хтось із мудрих сказав, що будинок, в якому нема книги, подібний на тіло, яке залишила душа. Для мене читання книг – це як розмова з мудрим другом. От як з тобою, для прикладу. – Я по-дружньому поплескав товариша по плечу. – Це коли  читаєш, а коли сам пишеш, то з собою розмовляєш, так виходить?
Хотів його підкольнути. Але він не піддався. Чоловік біль свій притлумлений виливав колезі. Бо кому іншому виллєш? Ніхто ж так не зрозуміє. Ще й посміється тихцем…
– Але ж ми так хотіли незалежну Україну, ми, тоді молоді, голосували на референдумі за її свободу, так вірили в неї, що заживемо по-людськи…
– Дасть Бог, колись так буде, що письменник як речник народу,  стоятиме на тій висоті, на яку заслуговує. Бо він працює з словом, а слово – від Бога. Всевишній поважає тебе, якщо ти працюєш, але Бог любить тебе, якщо ти твориш.
– Це – правда. Добре, що хоч Той, на небесах, нас любить, і це тішить. Якби цю істину знали та усвідомлювали ті, що на владній горі – може, ці часи наступили б уже сьогодні-завтра. А так… Ми до того часу при нинішньому ставленні до творчої особистості не доживемо. А нині мусимо заробляти на хліб насущний, хто як може. Як казав сивий великомученик України Олександр Довженко, письменник не повинен жити краще, як живе його народ. Ось ми так і живемо. От Петрові Королівському пощастило, що нарешті вийшов на пенсію, на державну, і зараз може всього себе віддати творчості.
– Та  роки вже не ті, здоров»я, –  журливо мовив я. –  Скільки часу змарновано! Адже все у житті треба робити вчасно, усе. І на двох конях не можна їхати. У цьому житті завжди треба щось вибирати.  Так любить казати Королівський. А які чудові вірші-перли з-під його пера полетіли у світ, скільки з них піснями стали! А якби він не трудився усеньке життя чинушею, то скільки б написав! Його ж недарма називають закарпатським Сосюрою. Скільки бездумно губить Україна, духовно як втрачає, не цінуючи свої таланти...   
– Так, кожному своє, як була написано при вході у концтабір «Бухенвальд», – сумовито сказав Роман. Він раз за разом поглядав на годинник. І готовий був зірватися в будь-яку мить і летіти по своїх чиновницько-начальницьких справах.
Я його прекрасно  розумів. Бо моя обідня перерва теж закінчувалася і я теж мав повертатися на своє робоче місце, пірнати-поринати у чиновницьке море, де нема місця для польоту творчої вільної мислі…    
Посповідавшись один перед одним, ми обнялися – і розсталися.
Два чиновники-письменники чи письменники-чиновники…
Внизу текла ріка. Велично. Супокійно. Тихо.
Над рікою текло наше чиновницьке  життя.
Суєтне.
Нікчемне.
Реальне...
2012 рік


Рецензии