НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА

На все воля Божа
Бухгалтер соковинного заводу  Петро Цапулич жив собіі, поживав, і мороки зі здоров’ям ніколи не мав. Ну, було десь банальне: то грип завітає в гості,  то гайморит загляне, простуда підніжку підставить. Але щоб якась недуга по-серйозному притчепилася до чоловіка – не було такого.
Та всі ми до певного часу браві й здорові. Так вийшло і в Цапулича. Щось у грудях його почало непокоїти. Тримався, хворобі не давався.  Та дружина наполягла і вони пішли до лікаря. Потім до іншого, третього, п»ятого… Вже тоді щось запідозрив шістдесятидворічний Петро, чого його відфутболюють. Направили в онкоцентр. А там йому відкрили правду – жорстоку й немилосердну, як саме життя: рак, не снив би ся…
– Вам би в сусідню Угорщину поїхати, – порадили ескулапи. – Там сучасне медобладнання, та й лікування на висоті…
Петро мав зв’язки і якісь гроші. Угорські медики підтвердили невтішний вердикт українських колег.
– Скільки у вас коштуватиме лікування?  –  спитав.
Йому назвали суму: сорок тисяч американських доларів. В грудях одразу якось перестало боліти.      
«Господи, – подумалось чоловікові. – Звідки такі гроші? Ну, продам будиночок, який усеньке життя будував-прибудовував, щось та нашкребу. Але де гарантія, що лікування дасть добрий результат? А жити де потому?..»
Петро був з людей, які любили життя, але осиковим листочком не тремтіли над ним, не боялися невідворотності того, що має статися. Двоє діточок, Богу дякувати, в порядку. Та й він уже щось прожив і набачився. Але все віддати, що є, і фактично на вулиці лишитися – на це він не піде. «Скільки Всевишній дав віку, стільки й житиму. На все воля Божа», – думалось йому.
І вернувся додому Петро. Радості в ньому не було, та й  суму великого – теж. Як буде, так буде, чого вже панікувати.
У якійсь книжці народних цілителів вичитав, що ту хворобу можна лікувати нетрадиційними методами. Ось один з них: щодня натщесерце пити по 50 грамів самогонки, розмішаної з такою ж кількістю нерафінованої соняшникової олії.
І Петро, глибоко повіривши у це, поселився на дачі, аби рідня менше бачила його, хворого, й морально не страждала від цього, почав собі жити-поживати й олію з самогоночкою попивати. Фрукти-овочі свіженькі споживати. Повітрям чистим дихати. Не нервуватися по пустяках і не брати тяжке в руки, а дурне –  в голову.
   Інколи спускався в райцентр, людей увідити та й себе показати.
Якось на вулиці зустрічає його саме той лікар, який порадив їхати за кордон:
– Бачите, Петре, якби не угорські дохтори, то ви б уже не топтали ряст… А зараз виглядаєте, нівроку, тьфу-тьфу, аби не наврочити.
Не зізнавався Цапулич, яке лікування проходить він, щоб не применшувати заслугу лікаря. Та й іншим не розповідав про це. Навіщо? Аби посміялися, мовляв, казки старий розказує, баєчки для дорослих. Адже рак не лікується.
…Йдуть роки,  вже понад десять спливло звідтоді, а Петро собі живе на природі, як Бог, лікується народною медициною і радіє, як дитя, кожному новому прожитому дню…
2012 рік