На обирваний стежини

На обірваній стежині…
Красиво і заможно жили собі двоє лікарів: Броніслав – стоматолог, і Віолетта – акушер-гінеколог. 
Звели собі не дім, а справжнісінький палац серед зелені на околиці міста. Мов у раю. І в домі тому хіба що пташиного молока не вистачало. 
Хоч одружилися давно, ще студентами, а зараз їм було далеко за сорок, але  не дзвенів у тому пишному особняку дитячий сміх-голосок. Вони з того великої проблеми не робили. Встигнеться, безпечно казали.
А роки не чекали. Роки втікали. Як дикі, необуздані коні.
У Віолетти й Броніслава усеньке життя якось не було часу на дітей.  Спочатку закінчували вуз, насолоджуючись молодим безтурботним життям. Потім вибивали собі супердефіцитні місця роботи в обласному центрі.  Відтак писали кандидатські дисертації.  А далі – дім будували. Самі, без батьківської помочі… З фінансами ж проблем не було.
Віолетта хотіла дітей, і Броніслав у мріях бачив себе щасливим татом…
Охоче ковтала одні пілюлі, другі, треті, аби завагітніти, але це не помагало.
Знаючі люди радили їм: поїдьте на море, воно помагає в цьому. Всі так кажуть.
Вони не вірили морю. Вірили лікам. Вітчизняним, імпортним. Бо ж самі – медики, ще й кандидати наук. 
Та й удома їм треба було бути: справді, хіба ж можна пускати в таке багате гніздечко чужих? Хай навіть рідних?.. Це тобі не вокзал.
«Шикують. Блищать – аж очі сліпить. Машини міняють, як рукавички. Щасливі, на перший погляд. Але хіба без дітей буває повне щастя?» – казали про них люди, зітхаючи, але не заздрячи. 
«Жінки, які не народили, старіють швидше» – згоджувалися інші, дивлячись, скільки фарби на лиці Віолетти.
«Побудували собі замок-палац, але кому це залишиться? – німо запитували сусіди. – Адже правду кажуть, що бездітна родина – обірвана стежина».
2012 рік