Збиточник

Збиточник
Мотринців у сім»ї  було п»ятеро братів. Наймолодший –  Володя. Мізинчик, так би мовити.
Але той мізинчик був між ними мовби якийсь чужак. Вони мирно й гарно жили з людьми, як і належить. Тільки найменший – ніби виродок. Ще з самого дитинства його так і прозвали: збиточник. Коли ще малим когось ударив – а робив це він просто так, безпричинно, ніби грався – належної здачі йому боялися давати: пожаліється старшим братам і тоді можуть бути непереливки.
Коли йшов у ліс по ягоди чи гриби – завжди приходив з повною корзиною чи сумкою. Хоч не трудив ноги по хащах. Просто сідав десь у кущах над селом. І чекав. Йшла якась дитина, слабша за нього – виходив героєм, забирав-конфісковував назбиране і спокійно та гордо прямував додому.   
Виріс – на танцях у сільському клубі теж був героєм.
Ніхто в селі не любив Володю, та він собі цим не забивав голови. Жив, як хотів. Не минало тижня, щоб над кимсь не познущався – не позбиткувався, комусь якусь, хай невеличку, каверзу не зробив. Тоді його лице просто сяяло від задоволення. І спав після того добре.
Та не завжди й спав. Деколи пізніми ночами разом зі своїм цімбором Михайлом Титулинцем   йшли на «діло»: перевертали… людські туалети. Вранці господар виходив надвір – а його будка «00» – лежить. І, може, ніхто б достеменно не знав, чиїх це рук робота, якби… Одного разу вони, безпечно розмовляючи, підійшли до туалету Сирохманів, звично вперлися плечима й миттю перевернули його. Та раптом звідти почувся страшний крик. У ньому сиділа собі, справляючи нужду, сама хазяйка Соня Сирохманка. Вона і впізнала лиходіїв та й розголосила по селу.
Титулинець з сорому навіть виїхав у Полтавщину на заробітки, щоб усе затихло.  А потім там і одружився, та й осів у чужині.
Володі Мотринцю людські закиди, тяжкі прокльони, погрози були до лампочки. «Приснилося дурній бабі», – казав про Сирохманку й туалет, криво так посміхаючись.
Люди жалілися батькам,  братам, але ті нічого вдіяти не могли. Було вже пізно: дорослий же чоловік, не дитина. 
Не робив якусь велику біду, що тягнула б на кримінал, а так, дрібні паскудства. Просто не міг без цього – і все тут. Коли хтось давав йому зауваження, та ще й привселюдно – о-о, ту людину чекало якесь западло, що й не придумаєш. Марія Затінська за це у своїй криниці, що біля самої хатки, побачила вбитого щура… Звідтоді воду звідти не бере, бо бридко, а носить здалеку, старенька й висохла, як щіпочка. І щоразу кляне тому, хто це зробив, кляне так натхненно і аж самозречено, що аж землі тяжко. Мало хто знає, що вдовині прокльони – страшна річ.
 Гафці Спузарьовій теж за подібне зауваження обмазав гівном дверні ручки, та ще й обкидав стіни хати, вікна…
Анці Почтарьовій пса отруїв. Теж десь перед людьми почала соромити Володьку, героїня така і правдошукачка... То й лишилася без вірного домашнього стража її хатинка скраєчку села, куди нерідко вовки з сусіднього лісу наносять візити…
Усі його злодійства-геройства і перелічити важко.
Робив усі ці негідні витівки непомітно. Але всі знали, що це саме його рук робота,  чортового Володьки Мотринця.   
Тихцем плакали ображені, але терпіли. Ну, ще тяжко проклинали, хто як міг. Навіть постили на нього, така була паскуда. Просто відверта паскуда. А він тільки посміхався з такої дуристики, як казав:
– До сраки мені ваші прокльони, ха-ха-ха. Най вам самим на голову падають.  А ви доведіть, що то я!
Хоч у школі вчився абияк, на туберкульозні такі, слабенькі-преслабенькі трієчки, та одружився на дівчині-односельчанці з вищою освітою.
Всі аж охнули. Зоряна  в сусідньому селі в школі географію вчила дітей.
Їй казали: «Куди ти йдеш за такого збиточника? Ти ж – учена, а він хто? Не диви, що красивий і зуби може заговорити. Говорить стиха й масно. Краса – як ранкова роса. На характер подивися, ха-рак-те-рик!».
Не послухалася. Закохане серце глухе і сліпе. Просто інвалідне якесь. «А може, – казали люди, – десь і пригрозив їй розправою, якщо відмовить йому? Хто його знає».
Вона ж про це мовчала. 
Зіграли весілля.
Та, на превеликий подив села, він грубо не знущався з дружини. Але й не цінив Зоряну. Поїде, приміром, на заробітки, щоб удома не горбатитися біля землі, залишить Зоряну одну –  і все їй на голові: три донечки, як маківочки, домашня худоба,  сінокоси, город… Хоч розірвися. О-о, Господи. Родина помагала їй, але ж у кожного – своя робота.
Вона йому ніколи нічого не казала. І нікому не  скаржилася за свою долю, бо сама її вибрала.
Боялася його крутого характеру.
Мучилася, як могла.
Приходив із заробітків і мало коли щось приносив. Жив не для сім»ї, а для себе. Не палив, спиртним не зловживав, а так, злегка, не як деякі інші чоловіки: як уже дорветься, то вже уже вип»є – всеньке  село знає.
Володька завжди поголений, акуратний, гарно зодягнутий. Інтелігент! Уранці, в будній день, коли роботи коло хати й на городі – море, він собі  сяде на рейсовий автобус – і в райцентр. Чого? Навіщо?   Ніхто його не питав. Нікому він не звітував.
– Чоловік живе при комунізмі, – гірко спльовували деякі жінки, які з ранку до ночі гарували на пісній верховинській землі.
– А  як вона, його Зоряна жиє, ти не зазвідаєш? Господи милосердний, таке ім»я має, зорянисто-прекрасне, і таку нещасну доленьку…
– Ніхто ж її не заставляв виходити за нього. Судьба, значить, така…
– Судьба-а? Я би го вночі сокирою р-раз – і нема. Най не забруднює землю, гад такий печений… Ліпше би в тюрмі таку нечисть відсиділа.
– Добре тобі говорити, бо тобі попався добрий та роботящий. А якби сь була на її місці? Гой, легко нам судити. Як написано у Біблії, не суди, та й не судимий будеш. Я не раз виділа, як вона, учи-тель-ка-а –  тихцем плаче.
– Святий Бог знає, кілько він і по світах людям біди наробив. Були з ним наші чоловіки, та розказували, що не раз го спасали від тих, корінних, мєстних. Потому ніхто його в бригаду брати не хоче.
А чоловіча громада села… Боже, як вона йому заздрила! Не білою, а чорною-пречорною заздрістю!
– Се ж треба так ухитритися:  жити – не тужити.
– Да, усе у нього  вдома у порядочку, а він собі – кум-королю.   
Не звертав увагу ні на які такі розмови    Володя. Жив, як хотів, та й усе тут. Управи на нього не було ніде. Просто ракова пухлина на тілі села. Ні, й інші чоловіки вип»ють, бо яке життя без тої огняниці, або дивлять за хазяйством, за дітьми, жоні помагають, а цей….
Усім здавалося, що так тягнутиметься завжди.
Але якоїсь днини він, як завше, нічого не кажучи дружині, поїхав у район. В лікарню. Бо його щось почало боліти в животі, який уже так гарно вип»ячувався. Трудовий мозіль, авторитет, як кажуть. Оглянули. А звідти його – в   область, у онкодиспансер.
Зрозумів, що раптом опинився на краю прірви. Холодом Вічності війнуло на нього.
Та й через три місяці пішов Володя. Отак раптово. Відразу. Без усяких там довгих передмов та процедур. Р-раз – і все.
…Стояли люди над труною – самі не свої.
 Ті, хто стояв оддалік від мерця,, шепотілися:
– Не пив, не курив, не перероблявся, а видиш…
– Та й не хворів же ніколи…
– А кільком людям пакостей наробив, кілько його проклинало, сліз пролило через нього?
– Та при чому туйки сльози і прокльони? Яке воно має відношення до раку?
– Як яке? Пряме. Бо всьо на цій грішній землі взаємопов»язане невидимими нитями, про які ми й не здогадуємося.
– Айно, є закон бумеранга. Як ти до світу, так і світ до тебе…
– Він збиткувався з інших, а з нього тота, з косою, позбиткувалася. Тота го ся не побояла. Се єдна на світі панія, котра нікого не боїться, ніяких  владарів-царів. 
– Прикуси язика. Про мертвих не можна так. Бог йому суддя, як і всім нам.               
– А як боровся за життя, Боже ти мій! Скільки грошей назичила його Зоряна, аби він і по київських інститутах-лікарнях їздив, до всяких ворожок і цілителів. А  туйки кілько дохторам наплатилися!
– Кожен бореться за життя, до послідньої минути. Такоє діло.
– Або якоє в нього було життя? Пустота, а не життя.
– Яке би не було, або все живе хоче жити. Така природа.
– А чи хоч посповідався перед смертю?
–   Про що ти говориш! Він  не вірив ні в Бога, ні в чорта, ні в прокльони,  Забобони людські, казав.
                х  х  х
…Пригрівало-сміялося довгождане весняне сонечко.
Після довгої зими радісно зазеленіли гори.
Защебетало звеселіле птаство.
Сумно й монотонно співали священик з дяком.
Ніхто з присутніх не плакав за нагло вмерлим,   не завивав, як належить на похороні. Аж незвично було. 
Незрушно, мов чорна статуя, стояла дружина із завмерлими діточками, які пообступали її.
Мовчки в сиру землю опускали труну зі збиточником…
Люди з якимсь острахом  дивилися на домовину.
Може, боялися, що збиточник, не дай Боже, воскресне?...

2012 рік