Шикатура

ШИКАТУРА
Коли восени 1944-го Закарпаття було визволене від чужоземного гніту радянськими військами – у краї почалося нове життя. Для селян воно полягало найперш у тому, що їх добровільно-примусово тягнули в новостворювані колективні господарства – колгоспи. Цю комуністично-соціалістичну напасть  уже пережила вся Україна в період колективізації. Тож ця біда прийшла  і в Карпати.
Твердою ходою ступила вона і в моє піднебесне село Рекіти.
Чоловіків по одному викликали в сільську раду, що розташовувалася в сусідньому селі, й проводили з ними роз»яснювально-виховні бесіди. Хто не згоджувався – залишали його без хліба й води в сільраді: на ніч-другу. Може, одумається людина? Бо на ситий шлунок воно справді погано думається. Мозок пригальмовує Така от справа незвична, гастрономічно-політична.
Люди, хоч і були відірвані від своїх єдинокровних братів-українців, але не були цілком ізольовані від світу. Дещо чули й знали, що коїлося при створенні колгоспів на центральній Україні, потім і в Галичині. Тому писали заяви, добровільно везли в колгоспну комору плуги, вози, борони, а до ферми – коні, воли, корови, вівці…
– Або в колгоз – героєм, або в Сибір під конвоєм, – гірко жартували. 
Та знайшовся один у цьому маленькому підхмарному селі, який не захотів робити, як інші. То був бідняк з бідняків, учорашній  наймит Василь Маркович. Ні землі своєї багато не мав, як декотрі, ані худоби. Хоч і калікою якимсь не був, а роботящим і простим горянином, але дівчата не виходили за нього заміж: а за що житимуть? Чим сім»ю годуватимуть?  Без своєї землі ти останній чоловік у селі.
– Кидь се діло добровільноє, то хто мене силою може заставити вступати в тот колгоз? – резонно запитував.
За характером був простий і відкритий, як і та гора, до якої тулилася його ветха смерекова хатиночка.   
Проста й довірлива людина, він повірив у радянську пропаганду і  демократію. 
З ним довго не церемонилися, аби своєю несвідомо-відсталою, просто патріархальною поведінкою не заражав інших громадян села: загребли й відвезли туди, де Макар телят не пас. На південний берег Північного моря, так би мовити.
І доки його земляки у каторжно-тяжкій праці за трудодні піднімали колгоспи на усуспільненій землі бідної Верховини – він у місцях віддалених навчився штукатурити. Цього ремесла у верховинському краї ніхто не знав, бо хати не штукатурили, а просто замазували глиною Й коли через кілька років повернувся додому – Маркович став важною, просто дуже бажаною персоною не тільки в Рекітах, а в усіх довколишніх селах. Його запрошували штукатурити дерев»яні будинки. Новозведені хати всередині почали штукатурити. Не всі, звісно, а ті, хто мав можливість придбати пісок, цемент, дерев»яні у пилорамі нарізані реєчки. Ну, й заплатити штукатурові. Дефіцитна професія! Йому навіть прізвище придумали: Шикатура. З наголосом на першому складі. Не Штукатур, як було би граматично правильно, а саме Шикатура. Не менше й не більше. Чому? Із заздрості.  Бо людям важко, якщо комусь легко. А, може, від слова «шик», тобто що зажив чоловік, порівняно з ними, дещо краще, зашикував, так би мовити?.. Хто їх знає, тих людей. Їм би лиш якесь прізвисько приліпити до людини.
Повернувшись з місць віддалених, вступив до колгоспу. У тій сибірській далечі нарозумився чоловік, став свідомим, і вже його не треба було агітувати за колективний труд.
А що прізвисько «Шикатура» дали? Маркович з того зовсім не журився. Вийшовши на волю – одружився. Набагато молодша від нього. Бо за тюремні роки його ровесниці уже давно стали матерями. На заздрість усім, хто ще вчора й уваги на нього не звертав, у жони красуню взяв – Калину Олексівську. Не дівчину, а   маків цвіт. За нею увивався-ув»ядав не один. А вона вибрала Шикатура. То нічого, що з тюрми. Всі ж знали, за що сидів. Але у нього в кишенях уже не гуляв вітер. З ним можна було прожити, а не виживати.  Та й сам – легінь хоч куди. 
– Як то дивно є: і  тюрма   у пригоді стає...
– Да, тюрма-го не йзіла, як других, а ума-розума навчила…
– Всякоє буває у сьому світі. Всякоє… – казали люди.
           2013 рік