Пан з Ивана

Пан з Івана
Ми зналися – та й знаємося! – з Л. багато літ. Приємний. У міру відвертий. Розумний. Щирий. Таким він був у ті далекі роки,   коли я працював у облвиконкомі.
А було це давненько, аж у минулому тисячолітті, ще за радянських часів. Л. маленьким клерком теж трудився у якійсь організації, що розміщувалася в обласному Білому домі. Тож  ми, однолітки, десь випадково познайомившись, деколи разом ходили на чай у кав»ярню.
Він був із приїжджих: по направленню після вузу потрапив у наш край, тому я розумів його, як йому в чужині треба зав»язувати дружні контакти. І сприяв цьому при найменшій можливості. Знайомив зі своїми друзями, гарно відрекомендувавши його. 
Тоді я мав чиновницько-службовий статус значно вищий за Л., навіть його обласним начальником міг говорити на рівних. Але у стосунках з близькими мені людьми я на це не зважав. Бо ніколи в житті не кичився посадовим становищем. Добре засвоїв  простий закон: нині ти на коні, а завтра можеш бути під конем.   
Ми з Л. не раз відверто про пихатість чиновництва бесідували. Типу що не дай, Боже,  пана з Івана і в  подібному дусі. Що нині ми друзі, а завтра ти всівся на вищий чиновницький  стілець або не дай Боже крісло – все. Пропала людина. Вознеслася у немислимі висоти. Аж не видно з грішної землі. Пам»ятається, як він гаряче критикував таких вискочок-зазнайок, і це ще дужче зближувало мене з ним.  Я завше найбільше цінував у людині людину. 
Коли Л. смакував кавою зі мною, а біля нас проходив його шеф – Л. просто на лиці мінявся. Розквітав, як майська ружа: мовляв, от з ким я можу дозволити собі посидіти у кав»ярні, самим інструктором організаційного відділу обласного виконавчого комітету..
Я робив вигляд, що мене це взагалі не обходить.
Л. був – і є! – взагалі людиною гарною, м»якою за характером, толерантною. «А таким завжди важко у нашому озлоблено-жорстокому житті», – думалось мені. Тож я чим міг, усюди старався допомогти Л. Навіть його тодішньому безпосередньому начальнику якось гарне слово про нього замовив…
Помінявши посади, ми з Л. ніколи не поривали наших приязних зв»язків, деколи навіть вітали один одного зі святами по телефону, цікавилися справами і т. д. Хоч друзями великими не були, а приятелями. Або добрими знайомими.
  Та сталося так, що через кілька десятків літ, уже перед виходом на пенсію, я став працювати в одній  солідній установі. Рядовим клерком: спеціаліст зі зв»язків з громадськістю та засобами масової інформації. І дуже зрадів, коли тут побачив Л., який займав у цій установі високу посаду. Набага-ато вищу, аніж у мене. Але не вищу, ніж була моя та, облвиконкомівська.
Так стається в житті, й нічого тут особливо ремствувати, що комусь поталанило виплисти в чиновницькому морі на сонячно-золотисті береги, а комусь – ні. Кожному своє. Така, значить, доля…
 З перших днів зайшов у його керівний кабінет і ми, як у давні добрі часи, побесідували про життя-буття. Він мені на «ти». Як і колись. Я теж на «ти». Сміливо і  впевнено. 
 Одразу відчув якусь ледь-ледь помітну прохолоду. Ніби ще літо, але у повітрі вже перші дзвіночки сумовито-осінні… «Да, – з гіркотою подумалось мені тої миті. – Не треба було заходити без його виклику. Почекати. Він же тепер нача-альник. Хоч не мій прямий, та все ж… Може б викликав сам. А я відразу поперся. Бо давнього друга стрів. А воно ж часи вже не ті, радянсько-пролетарські, а цинічно-корисливі, загребущо-меркантильні».
Ні, ми  тоді не наламали горшків. І мостів я не спалював ніяких. Все між нами лишалося, як і було.
Але…
Якось я сказав йому на «ви», коли ми були удвох. При всіх, звісно, викав. Перевіряв свої здогадки-припущення. На моє здивування, Л. не відреагував на це, не запротестував, мовляв, чого ж ти на офіціоз переходиш. Ми ж давні приятелі. Негоже так робити. А він ніби не помітив, не звернув увагу...
Й звідтоді ми так і спілкувалися: «ви» й «ти». Мене це зовсім не ображало і не злило.
Але й  не тішило.
В який раз невмирущою і вічною, як світ, виявилася істина: «Не дай, Боже, пана з Івана…»
Чи, може, воно так і має бути?
  2013 рік