Бомж и лексус

Бомж і «Лексус»
Я стояв на набережній Ужа  із земляком Миколою, якого  випадково стрів. Працівник банку. Рядовий, а не якийсь там начальник. Але хороша людина, порядна, совісна. І головне – відповідальна, відмінний фахівець. Такі рідко бувають  великими керівниками.   Їм суджено трудитися – за себе й того хлопця.
На життя він не скаржився. Це було не в його стилі. Жив скромно:  дружина, двоє дітей, 3-кімнатна квартира, яку перебудував у колишньому гуртожитку. Зате мав звичку ходити гоголем. І хоч у кишенях часто гуляв вітер, зате  він справляв вигляд респектабельного, успішного  чоловіка. І одягався мов на показ мод чоловічої одежі.
– Гм-м, а кому погано біля грошей? – питав я його з іронічною посмішкою.
– Якби ж то мої гроші, – одповідав він. – Я б і тебе позвав погрітися. Ти б не відмовився, правда ж?
– Твої – не твої, та все-таки грієшся біля чужого тепла.
Ми завжди так жартували.
Сиділи на лавочці. Бесідували.
 Микола належав до людей, з якими не просто легко, а гарно розмовляється. Душа ніби відпочиває від спілкування з ними. Як пливла внизу річка – супокійно, тихо, мирно, так текла і наша розмова.
Раптом Микола встав. Алеєю не йшов, а якось ніби крався, мов дрібний злодюжка,  невисокий, аж дрібний чоловік, дещо старший від нас, але якийсь такий неохайний, абияк зодягнутий, аж бідно. Мов бомж, чесне слово.
Аж дивно стало, що перед таким, мов перед якимсь генералом, виструнчився солдат Микола.
Привіталися. Прийшлий і мені ввічливо подав руку.
Вони перекинулися черговими фразами, типу: «Як справи? Що нового? Як діти?»  –  й розпрощалися.
– Що, ти вже з бомжами дружиш? – спитав я Миколу.
Він глянув на мене  аж глузливо:
– Був би ти таким бомжем, – зітхнув Микола.
– Тобто? По одежі не скажеш, що це – мільйонер, до того ж –  доларовий. Ти – це друга справа. Тут дискутувати нема про що. А він?
– Справді, він – нуль. Я –  магнат. Але це лише зовнішність. 
– Ну й чого ж ти з  ним панібратаєшся так? Аж встаєш, ніби це начальник твій іде?
– Бо це – відповідальний працівник правоохоронних органів.  Мій давній знайомий. А з правоохоронцями, ким би ти не був у цьому грішному світі, треба гарно й чемно. Бо ніколи не знаєш, яку підніжку життя може підставити.
– Невже правоохоронці, та ще й відповідальні, як ти кажеш,  зарплату не отримують? Чи її на прожиття їм не вистачає? Чому так бідно-пребідно зодягнутий, як вівчар з далекого села?  Та ще й у все чорне, аж  траурне? Йому не соромно ганьбити  правоохоронну систему – таку поважну державну силу?
– Нікого він не ганьбить. Ти подивися, в яку автівку чоловік сідає. Бачиш, там, біля кіоску?
Я оглянувся. «Бомж»  саме зручно всідався у новенький «Лексус»…
2013 рік