Так судилося ч. 13 украинский язык

                13

              …Цього дня Наталка знову прийшла до моря, щоб поніжитись на березі. Учора їй було ніяково йти сюди самій, але, роздивившись навкруги, вона зрозуміла, що кожен зайнятий своїми думками, і нікому до неї немає ніякого діла. То кого ж соромитись? Сонечко світить, хвилі ритмічно плещуться уздовж берега, вітерець, такий свіжий, що не надихаєшся… Чого ж іще бажати? Щоправда, вона помічала на собі зацікавлені погляди молодих хлопців, та вони їй були байдужими, і вона своїм виглядом давала їм це зрозуміти. Наталка уникала спілкування, а тим більше з хлопцями. Вона закривала обличчя книгою, яку придбала біля пляжу, удаючи із себе зацікавлену читачку. Та насправді вона не прочитала жодної сторінки. Дівчина водила очима по рядкам, але потім розуміла, що нічого із прочитаного не осмислює, тому що в голові було лише те, що вчора розповіла їй баба Леся. Потім якось саме собою відбулося, що Наталчині думки перейшли на те, що час спливає, тому їй потрібно якнайшвидше знайти Тетяну або будинок, де вони з нею зупинилися. Бабця, напевне, ще ні про що не дізналася, тому що вчора про це не вимовила ані слова. Отже, треба щось придумати самій. Та вона поки що ні до чого дієвого не дійшла. Прийдеться, повертатися до минулих варіантів, хоча вони й не ідеальні…
               Наталка  прибрала від обличчя книгу та задумливо дивилася повз відпочиваючих. Навкруги було людно і гамірно, бігали у своїй грі діти, та дівчина не звертала на це ніякої уваги… Та раптом вона інстинктивно стрепенулася. Сфокусував свій погляд, Наталя побачила двох хлопців, що йшли уздовж берега. То були її недавні знайомі: Олексій та Микола. Дівчина не знала, що робити. Це вперше, коли їй захотілося одразу підбігти до хлопців, але що вона їм скаже? Попросить показати, де її будинок? А раптом вони не пам’ятають дороги? Адже вони лише раз проводжали дівчат. А що вони подумають про неї? Та й не відомо, чи за цей час зустрічалися вони з Тетяною. Якщо – так, то що вона могла їм сказати про Наталку? Серце дівчини клекотало у грудях, билося, немов пташка, що намагається вирватися із своїх тенет, дихання було частим та переривистим. Вона дивилася на хлопців, не зводячи з них погляду, аж раптом їй здалося, що Микола подивився у її бік. Вона різко закрила обличчя книгою. Руки тремтіли, серце забилось ще гучніше і частіше. «Що таке? Можливо, це найкращий вихід, - думала вона. – Це, можливо, і є доля! Треба підійти, привітатися, а там воно саме покаже, що і як. Головне, розговоритися!»
- Привіт! – перервав хід її думок голос, що пролунав поряд.
     Наташа  від несподіванки аж підскочила на місці. Вона ще не була готова до розмови з хлопцями. Виходу нема! Затамувавши подих, вона злякано і повільно опускала  книжку, шукаючи очима своїх знайомих.
- О, привіт! Ну, нарешті! – почула дівчина і з полегшенням зітхнула. Це поряд з нею зустрілися друзі. А де ж поділися її знайомі? Та раптом її очі зустрілися із поглядом Олексія. У цей час її помітив і Микола. От тепер – все. Тепер вона вже нікуди не подінеться. Наташа  сиділа і розгублено дивилася на хлопців, ніби кролик, загіпнотизований удавом: безвихідно та покірно.
- Наташо? – ніби не вірячи своїм очам, прошепотів Микола. Дівчина продовжувала нерухомо дивитися на них.
- Наталочко, невже це ти? – радісно вигукнув Олексій і підбіг до дівчини. За ним підійшов і Микола, не зводячи погляду із Наталки.
- Привіт, - змогла видавити із себе дівчина, - як справи?
- Ти ще питаєш? – заволав Олексій. - Де ти поділася? Ми з Миколою вже й не сподівалися знайти тебе! Ану ж бо, дівчино, давай розказуй усе, мов на сповіді!
- А.. а ви мене шукали? - ледь не заїкаючись, бельмотала дівчина, - Де й коли? А Тетяну бачили? - вже більш рішуче спитала Наталя
- Ну, звісно, бачили! Ми ж чекали на вас із Тетяною на дискотеці, як і домовлялися. А Тетяна прийшла сама. Сказала, що ти кудись поїхала і вона не знає, коли ти повернешся. З того вечора ми кожного дня сподіваємося на зустріч з тобою, а ти десь зникла, ніби уникаєш нас.
- Ні, я не уникаю… - розгублено промимрила Наташа . - А де Тетяна? Коли ви її бачили востаннє? – спитала вона.
- Як – коли? Учора!
- Учора?
- Ну, звісно, вона ж кожного вечора приходить на танці. – відповів Микола.
- Отже, вона ще тут… - роздумувала Наташа  вголос, - і сьогодні збиралася прийти? – звернулася до хлопців.
- Ну, звичайно, а куди ж іще їй подітися увечері? Інших розваг тут немає!
- Отже, вона щовечора приходить на танці… - думала Наталя вголос. - А що говорила про мене?
- Та більше нічого. Ми питали, та вона якось уникає цієї розмови, – хлопці із цікавістю дивилися на дівчину.
- Слухай, Наталю, скажи відверто: ти нас уникаєш? Тому тебе не було на дискотеках, а твоя подруга каже нам, що ти поїхала? Ми що, чимось скривдили тебе?
     Олексій з Миколою чекали відповіді, яку Наталка не могла їм дати.
- Ну не вигадуйте дурниць!, - промовила вона, - я просто…
     Наталка зрозуміла, що не зможе їм нічого пояснити. Замість пояснень вона ледь захиталася та вдавано взялася за голову.
- Хлопці, у мене до вас одне прохання. Ви б не могли мене провести до дому? А то щось голова паморочиться.
- Ну, звісно, - стривожились хлопці.
- А пам’ятаєте, де я живу?
- Ще б пак! Пішли, а по дорозі ти нам розповіси, де ти ховалася.
- От з розповіддю – краще іншим разом, гаразд?
- Ну, дивись, тобі видніше. А що, тобі дійсно так погано?
- Та, мабуть, на сонці перегрілась. Нічого, це минеться… - Наташа зібрала свої речі, виказавши свою готовність йти. Микола та Олексій турботливо підтримували Наталку попід лікті.
      Вони йшли до будинку мовчки. Хлопці й не запідозрили, що насправді вони не проводжали дівчину, а просто вивели її до того будинку, де вона зупинилася з подругою. Наташа  лишилася собою задоволена – їй нічого не довелося пояснювати і просити хлопців вказати шлях. Все склалося якнайкраще! Вона озирнулася: Сонце посміхалось їй з кожного віконечка будівель, що стояли навкруги. Цей чудовий день вона запам’ятає назавжди!
- Дякую вам, ви справжні друзі! – сказала дівчина, коли вони підійшли до знайомих місць. Їй хотілося якнайшвидше потрапити до будинку.
- Все нормально? – стурбовано спитав Микола.
- Так, дякую, вже краще… Зараз полежу трішки і все буде добре. Ну, до побачення! – квапилася дівчина.
- Коли ми тебе побачимо? – запитав Олексій.
- Можливо, й побачимось…
- Ні, так не годиться! Ми майже тиждень нічого не чули про тебе! Пообіцяй нам прийти на дискотеку! – наполягав Олексій. – ну, звичайно, якщо будеш добре себе почувати. А якщо не прийдеш сьогодні, то завтра ми самі до тебе завітаємо у гості!
- Ні! Досить з мене гостей! Я прийду…
- Що значить – досить гостей? – не зрозуміли хлопці.
- Та, нічого, то так, вирвалося не те… Ну, все, я побігла!
- До вечора! – гукнув Микола навздогін.