Мудрiсть народна

Земля важко дихала, ледь розтуливши порепані від спраги губи. І лише отут, попід яблунею, був справжній райський куточок. "А ви хіба не чули? Вчора Василь Одарчин втопився, тож тепер дощу в нашому селі точно не буде принаймні сорок днів. Ви іще під стіл пішки ходили, коли Микола, що жив біля школи..." Баба Галька, завжди охайно заквітчана світлою хусткою, захоплено взялася переповідати колишні  бувальщини. Андрійко широко розкрив сірі оченята і почав агукати, підтримуючи розмову. Мати взяла його на руки, і підняла, щоб синочок  роздився листочки на дереві. Срібними дзвіночками залунав дитячий сміх. "Не можна піднімати малого вище голови. І взагалі, не можна, щоб дитина довго сміялася, а то плакати буде." Повз двір почимчикувала баба Параска. "Швидше руку сховай у  кишеню і  скрути їй дулю, а то ще зурочить! Ой лишенько! А ви що, вже молоду картоплю їли? Та хіба ж можна до Петра?"  Раптом бабу Гальку по коліні вдарило зелене червиве яблучко. "Ой-йой! Це все через оту Петрову Катерину з пустим відром, яку я зустріла, коли йшла до вас." Аж ось блискавкою мигнув через двір  чорний котище із жовтим курчам у  пащі, а Андрійко необережним розмашистим рухом перевернув пачку солі, яку купили, щоб засолювати огірки. Баба Галька лише спантеличено сплеснула в долоні.