Так судилося ч. 18 украинский язык

                18

     Першою дівчину зустріла лахмата сивувато-чорна істота з пишним красивим хвостом.
- Діно! – вигукнула Наталка, - дівчинко моя! – вона поставила валізи на землю та присіла, обіймаючи свою улюбленицю. Одразу  обличчя дівчини стало мокрим від інтенсивних цілунків собаки.
- Ну, гаразд, досить, - сміючись промовила Наталка, витираючись рукою від результатів зустрічі Діни.
- Ну, все, - знову намагалася заспокоїти радісну собаку дівчина, - я сказала – досить!
      Вона знову взялася за валізи, а Діна, бігаючи та вистрибуючи поряд, знову та знову намагалася  лизнути її.
- Батьку, ти подивися, хто приїхав! – почула Наталка мамин голос, яка в цей час йшла по воду та випустила з рук відро від несподіванки. Дівчина  також кинула свої валізи і, розставивши руки, підбігла до неньки.
- Ой, матусю, як я скучила за вами! – промовила, обнімаючи таку дорогу їй людину, - Як ви тут без мене?
- Та, нічого, - відповіла мама, - порпаємося потихеньку! А ти - як, розповідай! – не могла надивитися на доньку.
- Ой, рідненька, все розповім, але  трошки згодом, гаразд? Дай намилуватися на вас з татом та на рідну оселю.
- А Діна як скучила за тобою! Ти ж її раніше ніколи не полишала!
- А ну ж бо, дай на тебе подивлюся! – це вийшов з будинку батько. Він ніжно любив свою «маленьку», тому у її відсутність почувався так, ніби втратив сенс свого життя. Він і бажав того дня, коли його дівчинка знайде свою половинку, щоб стати щасливою, але й боявся цього, адже якщо Наташа  переїде жити до чоловіка, куди ж він подіне всю свою батьківську любов та турботу? Щоб не показати надлишок своїх почуттів, що накопичились за цей час, промовив стримано, дивлячись на Наталку: – Ну, красу нічим не зіпсувати! Красуня від’їздила, красуня й приїхала! Тільки щось засмагла не дуже! Мабуть, увесь час сиділа або у воді, або у затінку?
        Батько з дочкою обнялися і, взявши валізи, втрьох зайшли до хати, Діна, махаючи хвостом, залишилася стояти біля будинку.
        Наталка пройшла по кімнатам: рідна оселя… дім дитинства… дівчина  навіть не могла подумати, що колись буде так сумувати за цим. Все таке знайоме, та одночасно все ніби відкрилося їй з іншого боку. Тепер вона зрозуміла значення слова – ностальгія! Так, це її маленька батьківщина і саме з цим вона ототожнює таке поняття, як рідний край. Саме тут її корені, її любов та ніжність. Тут її захист і притулок.
        Увесь день Наталка прощебетала  з батьками, а ввечері, коли мати пішла поратись по господарству, дівчина вирішила, що прийшов слушний момент для розмови.
- Тату, ось ви з мамою запитували, звідки у мене взявся новий чемодан… Я хочу про це розповісти… - Наталя говорила тихо, із зупинками і було видно, що їй важко дається ця розмова. - Але я думаю, що мамі про це говорити не варто…
- Дитино, ти мене лякаєш, - відповів батько якось хрипло і збентежено. - Що це може бути за таємниця, що навіть рідній матері не можна казати? Як же це так?
- Тату, сказати рідним про свої злети та падіння – це святе і ти знаєш, що у мене від вас секретів нема ніяких. – заперечила на це дівчина. - Мені дуже тяжко зараз і я цей тягар хочу хоч трішки перекласти на твої плечі, пробач мені за це… Тому я і хочу все розповісти, але тільки тобі!.. – і ще раз підкреслила: - тільки тобі! І ти, вислухавши мою розповідь, зрозумієш – чому… У мене зараз лише одне прохання: вислухай мене, не перебиваючи. Якщо  у ході моєї сповіді у тебе виникнуть до мене якісь запитання – відклади їх на потім, гаразд? А то мені й так нелегко буде про це згадувати…
- Доню, що трапилось, поки ти була на морях? – занепокоєно спитав батько. - Тебе хтось скривдив? Чи що відбулося? Скажи! – і з турботою ніжно взяв дочку за руку.
- Так, тату, відбулося… - легенько забрала свою руку дівчина і нервово встала. Зробивши декілька кроків, рішуче повернулася на місце, присівши біля батька. – Відбулося…
        І Наталя, розповіла батькові про знайомство з молодиками, дискотеку, і про все те, що трапилося потім… Вона тільки не називала ніяких імен, ніби не хотіла зайвий раз перетинатися з минулим. Змовчала також і про те, яким чином вона, власне, і познайомилася з Ашотом та Тимуром, але десь у її розповіді таки пролунали слова, що вона їм зобов’язана своїм життям. І  батько звернув на це увагу, хоч нічого на те не сказав, як і просила його дочка. Коли дівчина закінчила говорити, він сидів мовчки, нахиливши донизу голову, обхвативши її руками і обпершись ліктями на власні коліна. Він боявся підвести очі, щоб дочка не помітила в них сліз. Зараз хтось невидимий краяв на смуги його душу, виривав із грудей його серце. Він відчував біль, який, мов розпечене залізо, впивався в нього...
- Ти права, - вимовив він нарешті, - мамі про це краще не говорити…
- Тату, - тихо промовила Наташа  і обняла батька, стримуючи ридання. Сльози текли по щоках обох, та кожен соромився їх показати.
- А-а, ось ви де! – це зненацька з’явилася мама. – а що це ви тут в темноті сидите?
     Батько з донькою похапцем стерли зі своїх облич сльози, щоб матуся нічого не запідозрила.
- Та ось, мамко, згадали із Наталочкою її дитинство… - збрехав батько, - а ти пам’ятаєш, як вона у три роки, бажаючи нам допомогти, сама до магазину пішла? І  при цьому у неї не було ні копійки грошей! А ми з ніг збилися, шукаючи, добре, що її сусіди бачили, ще й нас соромили, що ми таку маленьку дитину відправили до «гамазину», як вона їм сказала. Ой… а, пам’ятаєш, як у п’ять років… - і батько почав пригадувати усі кумедні випадки, що трапилися з дочкою, аби тільки дружина ні про що не здогадалася.