Так судилося ч. 17 украинский язык

                17

      Сьогодні Наталка  зустрінеться з батьками! Вона ніколи ще не розлучалася з ними так надовго, тому чекає цього, ніби свого першого побачення. Але нещодавні події тривожать її душу і додають свою ложку дьогтю у мед жаданої зустрічі! Добре, що Наташа  знає, що говорити: вона всю ніч не спала, обдумуючи кожне своє слово. А напередодні вона, як і обіцяла,  побувала у баби Лесі. Старенька прийняла дівчину тепло, дуже була розчулена тим, що Наталя прийшла з нею попрощатися. От все-таки, як викручує доля: гіркоту тих подій підсолодила зустріччю з такою доброю людиною, як баба Леся! А скільки ще сюрпризів для неї готує його величність Випадок? А як бути стосовно того, що їй наворожила старенька? Про це також думала Наташа  вночі, коли від хвилювання не могла заснути… І от потяг вже під’їжджає все ближче і ближче до рідної домівки! Вже скоро!
- Готуємося, через півгодини – станція ім. Шевченка! – оголосила провідниця, йдучи уздовж вагона.
- Таню, прокинься, - звернулася Наталка  до подруги і торкнулася її руки, - скоро наша станція!
- Га? Що? – не зрозуміла з просоння Тетяна. - Приїхали?
- Так, Танюшо, під’їжджаємо. Через півгодини будемо на місці. Треба збирати речі, здавати постіль.
- Та-а-к, за-а-раз! – смачно потягнулася після сну дівчина, – як добре спати під ритмічний стукіт коліс. Так заспокійливо… А тобі як спалося?
- Добре спалося, - Наталя не стала розповідати подрузі про нічні думки. – Ну, що? Встаєш?
- Так, встаю…
Тетяна підвелася, дістала люстерко і подивилася на своє відображення.
- Треба себе до ладу привести! А то дивитися страшно.
- Давай швидше, - відповіла Наташа , знімаючи наволочку з подушки, - часу лишилося небагато!
Дівчина акуратно склала постільну білизну та присіла біля Тетяни.
- Допомогти тобі? – спитала вона у подруги.
- Та ні, дякую, я сама впораюся! – відповіла та, зачісуючи волосся. – я швидко!
     Незабаром дівчата здали провіднику постіль і почали чекати прибуття. Останні хвилини тягнулися нескінченно довго і були такими нудними! Під’їжджаючи до станції поїзд скинув швидкість і тепер плівся, мабуть, повільніше від черепахи. Та нарешті за віконечком замайорів перон, пасажири заметушилися і попрямували з речами до виходу. Потяг нарешті зупинився, провідниця відкрила дверцята і свіже ранкове повітря увірвалося до тамбура.
- Наташо, ми нічого не забули? – спитала Тетяна і ще раз перерахувала кількість валіз.
- Начебто – ні! - відповіла Наталя, також поглянувши на багаж. Все було на місці. Більш за все Наталка  боялася за гроші, можливо, це також було причиною її нічного безсоння. Та все обійшлося,  хто ж міг подумати, що у двох молодих дівчат є такі великі кошти? – Усе на місці! Пішли!
       Дівчата вирішили нікому не повідомляти про свій приїзд, тому ніхто їх не зустрічав. Подруги вийшли назовні та  разом з рештою пасажирів попрямували до переходу, втягнувшись в людський потік, що збоку виглядав немов мурашник. До рідного села їм ще потрібно їхати автобусом, тому вони, не гаючи часу, одразу відправились на зупинку автостанції, що була поряд. Транспорту довго чекати не прийшлось: розклад для них був дуже вдалий і автобус підійшов майже одразу. Людей цього ранку було небагато, тому дівчатам навіть пощастило з місцями: вони сіли на задньому сидінні автобусу, задоволені тим, що вистачає місця і для них, і для валіз. Незабаром автобус почав  набирати швидкість. Подруги сиділи мовчки, тримаючись за руки і їхні погляди чіплялися за обриси, що майоріли за склом автобусного вікна. А там були місця, знайомі з дитинства, такі рідні та бажані…
…За годину дівчата вже підходили до своїх домівок.
- Ну, що, Танюшо, бувай! – сказала Наташа , коли вони підійшли до її будинку, - пам’ятай про моє прохання!
- Гаразд, пам’ятатиму! Ну, до зустрічі!
- Хай щастить!