Так судилося ч. 19 украинский язык

                19

       …Наталці полегшало від того, що її таємницю знає  рідна істота – її батько. Все-таки, яка він чудова людина! Чуйний, турботливий, всерозуміючий… ось таким і має бути справжній чоловік. Добре, що саме такий він і є у Наталки! Та згодом дівчині прийшлося зізнатися батькові  ще де в чому: у тому, що вона так ретельно намагалася приховати. Вона  була змушена розповісти про свою першу зустріч із морем! І  як він про все здогадується, як відчуває її думки, таємниці, її душу? От і тепер від його уваги нічого не утаїлося.  А  було це так:
           Декілька днів Наталя допомагала матері по господарству, на городі, і ось одного вечора батько підійшов до дівчини і просто запитав, дивлячись прямо у вічі: «Більше ти нічого не хочеш мені розповісти? Я маю на увазі – про поїздку на море? А то я вже стомився чекати!»
- А що ти маєш на увазі? – занепокоїлась Наталка . – Тобі щось Тетяна наговорила?
- А що, їй-таки є що мені наговорити? – питанням на питання відповів батько.
- Ні, я просто так запитую! Ти ж знаєш, що її хлібом не годуй, а дай тільки попліткувати! – почала виправдовуватись дівчина. – У неї уява дуже буйна, вона й вигадати щось змогла б.
- Ну, зі мною, між іншим, вона не пліткує, ти ж знаєш! А те, що ти не все мені розповіла, у цьому я впевнений! І це стосується загрози твоєму життю.
      Ось така розмова відбулася між дівчиною та батьком. Наталці нічого більше не лишалося робити, як усе йому викласти.
       Батько і цю розповідь дочки вислухав мовчки й терпляче, лише хитаючи головою, немов хотів позбутися картин про цей жахливий випадок, що із розповіді дівчини повставали у його уяві … Зараз він усвідомив, що міг втратити свою «маленьку», яку любив безмірно. Та знову страхи за життя рідної дитини, як і свої страждання, він мусив ховати від усіх, а інакше як же він міг заспокоїти біль та розпач своєї донечки? Він розумів, що його співчуття не повинне завдавати дочці болю більшого, ніж вона вже його мала.
Тому наступного дня він підійшов до своєї улюбленої «крихітки» та тихо сказав:
- Дитино моя, все, що ти мені розповіла, лягло мені на душу тяжким каменем. Та я хочу тобі сказати, що життя триває! Тобі потрібно все забути, немов страшний сон: і те, що сталося з тобою на воді, і те, як з тобою вчинили. Повір мені, твою образу ніхто не вправі назвати соромом,  адже ти ні в чому не винна. Ти, як і раніше, чиста і чесна, тому що душа твоя невинна і свята! Я  сподіваюся, що Бог, який бачить усе, покарає негідників за цей гріх… Хоча, я сподіваюся, якщо в них є хоч крихта совісті, то вони й самі вже картаються, хоч і відкупилися грішми… Що ж, хай вже буде так…
- Тату, а ти не будеш мене зневажати, якщо я витрачу ці гроші?
- Звісно, ні! І твоя баба Леся права: ти повинна витратити ці кошти, тому що тобі вони тяжко далися, то навіщо ж від них відмовлятися? – сказав батько й обійняв дочку. Потім підморгнув їй, вдаючи безтурботність, і спитав: 
- А ти що, вже знаєш, куди б ти їх витратила?
- Знаєш, тату, я ще не впевнена, та гадаю, що непотрібно їм лежати без діла та нагадувати мені про минуле. Я, мабуть, закінчу курси водіїв, та куплю собі машину! Звісно, не нову, але таку б, щоб і не соромно було в неї сісти! Як ти вважаєш, на таку машину коштів вистачить?
- Гадаю – так… - відповів батько. – А звідки такі думки – про машину?
- Сподіваюсь, за кермом я забуду про походження цих коштів. Вітер, що буде на швидкості задувати у моє водійське вікно, швидко  роздмухає мої похмурі думки (принаймні, я так сподіваюся)! – із сумом промовила Наталка.
- Ох, дівчино, не знаю… Я ледь пережив розповідь про те, як ти чудом не загинула від води, а ти хочеш сісти за кермо. Ти знаєш, скільки на дорогах нещасних випадків? Ми з матір’ю не переживемо, якщо з тобою щось трапиться!
- Таточку, нічого не трапиться, ти ж знаєш, що я обережна? А потім, це ж буде не так швидко! Лише після того, як мені виповниться вісімнадцять!
- Ти гадаєш, що після вісімнадцяти років дитину втрачати легше? – гірко усміхнувся батько.