Так судилося ч. 20 украинский язык

                20

      Майже рік пройшов з того дня, як Наташа  розповіла батькові свою таємницю. За цей час вона закінчила 1 курс інституту, де познайомилася і потоваришувала з багатьма студентами, інколи вона отримувала листи від Миколи з Олексієм, та з часом  перерва між цими листами ставала дедалі тривалішою. Також вона закінчила курси водіїв та отримала водійські права і, нарешті, нещодавно вони з батьком вибрали їй машину: це була «Лада» 99 моделі, кольору «металік» кава з молоком,  минулого року випуску. Один рік машині – це гарний вік. Їм з батьком дуже пощастило, що попередній хазяїн цієї «бебі», як лагідно називала свою машину Наталка, захотів купити собі іномарку, а 99-та стала йому непотрібна. А для Наталки й ця машина могла б залишитись лише мрією!..
       Дівчина полюбила швидкість. Вона сідала за кермо свого авто та мчала по дорогам у різних напрямках, головне, щоб на трасі було якомога менше машин. Та треба зазначити, що дівчина завжди дотримувалась правил дорожнього руху (ну, лише за винятком невеличкого перевищення швидкості, але тільки тоді, коли це було безпечно для неї та оточуючих), за кермом була уважною та ввічливою до інших водіїв, але дуже не любила, коли хтось порушував правила, вимагаючи на дорозі особливого ставлення до своєї персони. Та вона розуміла, що цих людей не перевиховати, тому не слід нервуватися, звертаючи на них увагу. І якщо вони вважають, що ціна машини може вплинути на правила руху, то вона з цим нічого не вдіє, а щось доводити таким водіям – собі дорожче. Для себе вона зробила висновок: з такими у сто разів потрібно бути обережнішою! І все, увесь секрет.
        Сьогодні Наталка  також сіла у свою «крихітку» та вирішила проїхатись по вечірнім вулицям міста. На землю вже сіли сутінки, на небі почали з’являтися перші зірки, немов хтось невидимий вкручував маленькі лампочки, будівлі магазинів перемигувались неоном і все почало висвічувати нічними вогнями. Люду  на вулицях ставало дедалі менше, лише молодь, розбившись на пари чи то купки, неспішно блукала по місту або просто, розмовляючи, сиділа на лавочках. В такий чудовий вечір  дівчині не хотілося швидкої їзди, сьогодні Наталя їхала повільно, милуючись красотами вечірнього міста, що запалюється вогниками. Незабаром вона побачила серед гурту молодих людей одне обличчя – і як їй здалося, то була Тетяна. Наталка  зупинила машину, вдивляючись у знайомі риси. Світло від ліхтаря ніжно спадало на лице дівчини, яка серед молодих дівчат та юнаків виділялася своєю вродою. Так, Наталка не помилилась, це дійсно була її подруга. Сміючись  та жестикулюючи, вона щось жваво обговорювала зі своїми новими друзями. Наталці не хотілося відривати Тетяну від її співрозмовників, але дівчата так давно не бачились! За увесь рік, що вони навчались (а навчались вони у різних інститутах), вони бачилися усього декілька разів, а останнього разу це було після зимової сесії, якраз перед тим, як Наталка пішла на курси водіїв. Вагаючись, вона все-таки вирішила вийти з машини та окликнути подругу.
- Танюшо! -  несміливо позвала дівчина. Тетяна, повністю захоплена жвавою розмовою, не почула нерішучого оклику.
- Таню! – вже голосніше покликала Наталя. Цього разу Тетяна, почувши своє ім’я, поглядом стала шукати того, хто б міг її гукати. Та її очі не знайшли постаті подруги.
Наталка  замкнула свою автівку та пішла до гурту, де була Тетяна.
- Доброго вечора, - сором’язливо привіталася дівчина з незнайомцями, коли підійшла до них ближче. Тетяна ж, помітивши подругу, заверещала, не в змозі стримати своїх емоцій, та, розкинувши руки для обіймів, затупотіла ногами. Радість зустрічі переповнила її, тому вона стрибнула прямо на Наталку та майже повисла у неї на шиї, ледь не збивши подругу з ніг.
- Ой, подруго! – збуджено верещала Тетяна, ніби Наталка  її погано чула, - я така рада тебе бачити! Щось ми рідко стали з тобою зустрічатися! Як ти? Все нормально? Як батьки? Я, до речі, завтра збиралася приїхати додому! Ну, слухай, треба ж, така зустріч!
       Коли шквал емоцій трохи вщух, Тетяна взяла Наталю за руку та підстрибцем підвела ближче до своєї компанії.
- Знайомтесь, це – Наталка , моя найкраща подруга з дитинства, – сказала вона. - Ми разом з нею виросли. А це… - і Тетяна почала називати імена своїх нових друзів.
- Слухай, Наташо, а давай, приєднуйся до нас! Ми завтра всі роз’їжджаємося по своїх домівках, тому сьогодні вирішили трішки гульнути! Гайда з нами!
- Ні, Танечко, дякую, але давай вже зустрінемося завтра, як ти приїдеш додому! – відповіла на це дівчина. Вона зраділа, коли почула про приїзд подруги до рідного села і хотіла з нею про все поговорити без зайвих вух.
- Та чого ти, пішли, трішки вип’ємо за зустріч! – наполягала Тетяна.
- Ні, вибач, я не можу. Я ж за кермом!
- Не зрозуміла! – здивовано підвела брови дівчина, - А-ну, колися, що це за кермо, звідки?
- Танечко, я дуже рада була тебе побачити, ще більше рада, що завтра ти приїдеш і ми, нарешті, зможемо з тобою погомоніти про наші дівочі секрети. Так що всі розповіді – завтра! Обіцяю, розповім про все! А сьогодні відпочивай з однокурсниками, адже ви також з ними розлучаєтеся до початку занять. Ну, не ображайся! Все, я поїхала! До побачення!
      Наталка  попрощалася з усіма, чмокнула подругу в щоку й побігла до свого авто, задоволена тим, що завтра вона зможе зустрітися з Тетяною в домашній тихій атмосфері. Дівчина сіла в машину і в піднесеному настрої рушила додому. Сьогодні в неї більше не було бажання милуватися красотами нічного міста.