Хронохромiя

      І.


…Перемога була справедливою?..
Цей спогад не болітиме повітрю, воно лише спитає
Я триматиму для нього одну ніч
Той, хто був мандрівником, подався мандрувати далі
Один з них забрав всі спогади. Вони любили один одного.
Вони бачили один одного. Вони боялись один одного.
Той, хто залишився, наказав вітрові не замітати кроки за братом.
Разом із часом збільшувалася кількість кроків того, що пішов.
Все було за них і проти обидвох.
Хто слабший? Той, хто залишається, чи той, хто відпускає, розуміючи?

Вони рівні, і переможе той, хто схоче відстояти.
Що ж…

Біль виривався плачем і бажанням хоч на хвильку стати першим
Молодший розумів, що є слабкішим, але він теж благав життя
Сльози ангела, зробленого із землі, нічого не просили залишати.
Погляд першого: “ Що ти робиш зі мною? Це ж моя кров і моя свобода!”
Вперше повітря з’явилося землі уві сні- вони ще не були знайомі.
Я вилася між ними білою гадюкою
Я все це бачила, і колір моїх очей змінювався за рухами вітру.
Перший лежав на землі, але земля не хотіла його приймати
Другий схлипував, як мала дитина. Можливо, не тільки від вітру.
Завжди винна земля. Завжди винен молодший. Винен в тому, що він другий.
Чи завжди перше- це навіки?
Хіба хтось винний в тому, що спочатку було повітря?
Вони сперечалися про владу
Погляд другого був сльозами від вітру
Погляд першого вітер розніс по Землі, щоб я піймала.
Вони стояли один проти одного- не промовляли ані слова
Другий був сином землі, з якої я жила
Перший був народжений повітрям, і я ним дихала.
В цей день я побачила, як боролися двоє ангелів.   

               
                ІІ
 

І  запишеш  на  запиленй     корІ               
День   зміни  твоїх  кольорів,  щоб  виросла  в  ньому   нова  лоза               
Втішаючи   духа   полохливого
Розіллють  тебе  колосками  тихі  води,  і  зцілять
І здашся  йому,  впавши на  дно його  полонянкою,  зрадишся
Крізь шкіру  його бачитимеш  дорогоцінні  камені,  та  не   всі
Зможуть  засіяти  поле   твоє  свіжими   ягодами  і  колосками
Не забаряться  під  землею  нові  корені  твого  дурману
Свої пагони  вигнавши   воскреслі
Здалеку застиглими  плодами  дерева  з  долини  кольору  г ранату

Яка здається цвітом полину і  росою  зіниці
     … і…

Задушиш  змарнілого   духа,  що  сковує  відьомські  дії  твої
Тобі  вигукнуть  дати    води,  і   ти   її   з  землею  змішаєш
Закипить  в  землі  один- єдиний  її гранатовий   колір, щоби   рушав   дощ
Ввійшов у землю глибоко, а,  з  підземними  ріками  зійшовшись, виринув–
хай там разом вмиваються колір древнього  лісу  з  кольором  його  чистоти,
щоб струсити попіл  і  зліпити  ще  кольори .
З найвищого листка оплакуєш божество своїх  минулих  райдуг—пастеллю,
Пастельною пастораллю, що згорить   знову  новими  колисками .
Колисковими  кольорами  сяятиме  в  них  немилість  спокою,
розтуманюючи  таємниці  з  того  неминучого  немилого,
що  загороджений   лозою
від твого погляду відьомського  і  від  злого  духа –
намальованого  і  стертого,
древнього  кольору  на  згарищах  сіна ,
що  близько  поза небачено  недалеким  причаїлось .
І, відмоливши прокляття за колір калиновий , взнаєш  себе  в  ньому
І, пізнавши,  за  світишся  новим  кольором,
Розлетишся  листям, вчуєш, що це  ім’я  його  нове
перезріло і  запліднило  ниви всі  незапліднені
повітряними  потоками  над  паростком  бур’яну  і  димом  простору .
Трухлявий  промінь світив  під  деревом,
де  сів  відпочити  сам  творець  забутого  людьми  Нового  стилю,
і  оглядався  кожної  хвилини, чи  білий  одяг  не  з’явиться  раптом,
І  зникав далеко, щоб  там  сховатись
за  намальованими  і  тісними  обіймами .
І,  щоб  побачити  усі  обряди  догори  ногами,  ти  знову  потонеш .
Можливо,  і  він  заплаче  за  тобою ,
заколисуватиме  без  розмов  твого  Вітра, і  буде щасливим .
Запилений  творець  не  лежатиме  біля  твого дерева,
бо  перелякається  за  тишку,  що  насичений  різними  історіями .
І   сповзуться   на  місце  страти  нори ,
по  яких  поховалася  залякана  непокора .
І  забиратимуть  від  нього  привселюдно  стерті кольори  твоїх  босих  ніг .
Невже ти ще сумуєш   за   ним, о  нещасна  біла  королівно?
Не  вміє   колисати  тебе  помилувана  воля …               
Квіти  льону  знову  прикрасять  волосся  відьми  і  красуні ,
Щоби  ранок  засинав  тільки на його  плечах, цілуючи  кожен  рух
знайомими  символами – на  пам’ять .
Крізь  свою  шкіру  побачиш  його  напис  дрібний .

Оголеними  квітками ти  знову  найпершою торкнешся  тіла  весни
Помиратимеш  під  ударом  леза  нового  женця
Зануришся  глибоко в землю і  змішаєш її з водою —  щоби  жити,
лоскотатимеш  вітрові  очі — щоб  згадати  плакати
говоритимеш  молитвами  новими,  і  в  них  кожна  дрібниця  житиме.









* Назва "Хронохромія" узята з одноіменного твору композитора О. Мессіана, в перекладі означає "Часокольоровість" або "Кольори часу"
** І - можна читати з кінця на початок (від останнього речення по перше)