Промова

Здоров була, любове! Пам’ятаешь мене? Я зверталась до тебе разів так із сорок, а ти мовчала. Кожного із сорока разів ти мовчала. Я плакала навзрид вночі, вдень, вдома, в університеті, і навіть там, де мої сльози були цілком недоречні. А ти мовчала… І ні звісточки від тебе. І треба було б покинути ті безглузді спроби, але моїй впертості позаздрить навіть непримиримий гіпертонік, що кожен ранок починає з фіранки міцної кави. Болісно було стерплювати самотність, знаючи, що гідна справжнього кохання, чистого і світлого, пристрасного і ніжного.
І тоді, серед сірого попелу моєї дівочої гідності, посипав Сніг, та такий білий, що ніхто ще на світі білішого і не бачив! Він був моїм рятівником, його простягнена рука не раз підіймала мене із багнюки. Сліпив очі той Сніг, і не те щоб яскравістю, а скоріше своєю чистотою і самооновленням, бо скільки б не бруднила я його, скільки б не поганила, а він як новенький!
Що скажеш на це, любонько? Ти не планувала? А, знаєш, я теж не планувала. І ввісні мені не снився той Сніг, і гороскопи нічого подібного не віщували. Все вийшло само по собі, а чи за долею?
Лютий 2009р.