Так судилося ч. 23 украинский язык

                23

       Ранкове сонце, ніби граючись у схованки, полохливо визирнуло, роздивляючись навкруги. На небі ще білів ріжок місяця, але сяючий рожево-помаранчевий диск все більше набував впевненості та поставав у весь зріст. Він повільно, але цілеспрямовано, підіймався по небосхилу, сповіщаючи про прихід нового дня, і з кожною хвилиною цей диск ставав більш могутнім та яскравим. За п'ятнадцять хвилин він вже не дозволяв дивитися на свою красу неозброєним оком, а його сяйво позолотило верхівки дерев та будинків, що траплялися на шляху його променів.  Василь Петрович сидів на порозі, дивлячись в одну точку. Вже тиждень пройшов з того дня, як у його дім завітали непрохані гості. Вони поїхали того ж вечора і тепер щодня на ім’я Наталки приносили телеграми. Зміст був майже однаковий: «Люблю зпт не можу без тебе зпт чекаю тчк Ашот». Василь Петрович не знав, чтому саме телеграми? Чи Ашот не знає Наталчиного мобільного номеру, чи просто чогось соромиться, хоча на нього це не схоже, тим більше не схоже, щоб він чогось боявся...
       На порозі з’явилася Наталя.
- Тату, чому сидиш зажурений? – спитала вона. – А де мама?
- Мама пішла трішки попоратись на городі, поки ще сонце не таке палюче.
- А чому ж мене не покликала?
- Та не хотіла тебе будити. Тобі ж вже скоро на заняття, то мати вирішила дати тобі змогу виспатись перед новим навчальним роком.
- Піду допоможу, все одно я вже прокинулась.
- Почекай, - зупинив її батько, - я хотів з тобою поговорити, поки матері немає поряд.
- Щось сталося? – сполошилася дівчина.
- Ну, це з якого боку подивитися, – сказав татусь, – ти сядь.
- Гаразд, - відповіла Наталка й присіла поряд із батьком.
- Мені не зрозуміла твоя поведінка щодо пропозиції Ашота, - без усіляких маневрів завів розмову батько, - я, звичайно, геть нічого про нього не знаю, ти ж ніколи мені про нього й не заїкалася, а тут на тобі, маєш – свататися приїхав. І, здається, він тебе дійсно кохає, дивись, кожного дня такі телеграми надсилає. До речі, він що, твого мобільного не знає, що по-старинці, телеграми шле? А ти, я не можу зрозуміти, ти як до нього ставишся? Колись ти сказала, що він, можливо, й подобався б тобі, але за інших обставин… Що то за обставини? – батько пильно подивився в очі дочки. – Ти вже в когось закохана? Хтось з інституту?
       Дівчина у цей час сиділа поряд з батьком, мовчки слухала його, та, здавалося, що думки її були або дуже далеко, або взагалі ніде. Нарешті, вона відповіла.
- Ні, тату, я ні в кого не закохана. Хоч і є в інституті хлопці, які мені пропонували зустрічатися з ними. Але вони для мене – тільки друзі! Нікого з них я не бачу у якості майбутнього чоловіка. А що стосується Ашота… Тату, насправді, я… я  розповідала тобі про нього… Ашот і Тимур… - Наталка запнулася і ненадовго змовкла, ніби підбираючи потрібні слова. Нарешті, зітхнула та вимовила, дивлячись десь у синь неба, - Ашот і Тимур - це ті чоловіки, що залишили мені гроші…  - опустила голову донизу. - За що – ти пам’ятаєш…
- Оце так поворот… - сказав батько, приклавши долоню до чола, та й замовк, не знаючи, що говорити далі. Він просидів безслівно деякий час і Наталя не знала, про що він зараз думає, хоча, звичайно, здогадувалася.
- Знаєш, - нарешті вимовив він і рука його стиснулась в кулак, - зараз в мені переплелося дуже багато відчуттів…
        Василь Петрович знову заглибився в себе... Дівчина лише поглядала на нього, боячись порушити тишу. Нарешті батько продовжив:
- Які негідники! Знаєш, доню, гіркота від того, що тобі прийшлося пережити, зараз підступила новою хвилею… Їхнє щастя, що ти не сказала мені раніше, хто вони такі! Я б їх стусанами за поріг вигнав би, щоб і духу не було!
- Тому й не сказала, бо не хотіла ніяких «розбірок». Та й мамі ж не можна хвилюватися…
- Я все ж таки дивуюся цим двом… людям… - помовчавши, батько гірко посміхнувся, - а я вже так звик до думки, що Ашот божеволіє від тебе, - ці його щоденні телеграми, а він…-  і батько вкотре поринув у роздуми. Мовчала і Наталя.
- А знаєш, що? – після довготривалої паузи пролунав батьків голос. – хоч я зараз і злий на них, та  я все ж-таки думаю, що Ашот дійсно тебе кохає. Знаєш, чому? – подивився він на дочку, яка сиділа , не виказуючи жодних емоцій. - Вони осмілилися сюди приїхати… - продовжував батько, - я б навіть сказав, наважилися, тому що вони ж не могли бути впевнені, що ти нічого не розповіла своїм рідним. Так? Тому  вони могли припустити, що ми все знаємо. І, отже, незважаючи на це, вони їдуть сюди та просять твоєї руки… Так, за інших обставин я б, можливо, їх поважав за таку рішучість… Але зараз занадто боляче… те, що вони… - і батько знову змовк, не закінчивши речення.
- Не треба, тату. Нічого не кажи…
- Та я таки думаю, що він жалкує про те, що тоді сталося… - сказав батько так, ніби це були думки вголос, та все ж ці слова були сказані не лише для нього одного.
- Так, він мені говорив про це… Але поки що це нічого не змінює: я ще не готова пробачити йому, і навіть не знаю, чи зможу коли-небудь це зробити... - вимовила дівчина, відвернувши голову вбік. Ця розмова була їй неприємна.
- Гаразд, дитино, дивися сама, вирішувати тільки тобі… якщо відповіси позитивно - он як він за тобою! Може, ти б з ним і була щасливою? Що я кажу?.. – спохватився батько. - А втім… подумай: вже рік пройшов, а він тебе пам’ятає. Приїхав, подарунків навіз, телеграмами засипає... Навіщо це йому, якщо він тебе не кохає? Так, зараз у мене все так заплуталось: цей їхній приїзд, пропозиція, ці телеграми! А тепер я дізнаюсь, що... Але все ж таки я зрозумів: він любить тебе, і розкаюється, це точно… А  хто не робив дурниць у своєму житті? Він точно розкаюється!
- Можливо… - відповіла дівчина та підвелась, щоб піти назад до хати. Зараз  їй ні з ким не хотілось спілкуватися.
- Отак, - сказав батько сам до себе, - наробиш дурниць, а потім, буває, замало й цілого життя, щоб це виправити… Ашот, Ашот… що ж ти накоїв?.. Як ти міг?..