Так судилося ч. 22 украинский язык

                22               

       На пероні, незважаючи на ранній час, було людно та гамірно. Наталка  з Тетяною стояли трохи осторонь, голос у гучномовці періодично оголошував про рух поїздів у різних напрямках.
- Танюшо, чого це раптом ти вирішила поїхати сьогодні? Ти ж збиралася від’їжджати лише за тиждень? – спитала Наталка  у подруги.
- Ти ж, Наталочко, мене знаєш! Якщо щось у голову засяде, то я від цього нікуди не відступлюся! – відповіла на те Тетяна, –  от вирішила, що не потрібно чекати ще тиждень, тому й їду сьогодні. А  ти тут без мене не сумуй! Я скоро повернусь. Трішки відпочину, скуштую смак простору та безмірної свободи, та й приїду назад! Шкода тільки, що ти не хочеш поїхати зі мною!
- Ні, Танюшо, дякую, я минулого літа вже з’їздила…
- Слухай, ну  не тобі вже скаржитися! – «завелася» дівчина, - хоч би не ятрила мені рану! Знаєш, як би я хотіла опинитися на твоєму місці! От чого тобі скиглити: у свої роки маєш машину, вишуканий одяг, не тремтиш над кожною копійкою!..
- Таню! – перебила її подруга, - Таню, чому ти заздриш? Ти ж знаєш, що я б з радістю краще не мала б усього цього, лише б повернути все назад! Лише б щоб не було у моєму житті того сорому, через який мені довелося пройти… - з гіркотою вигукнула Наталка .
- Ну, гаразд, подруго, давай не будемо про це… - трохи вгомонилась Тетяна, аби не робити подрузі боляче. - Хоча й кожен залишиться при своїй думці…
Дівчата замовкли, не бажаючи продовжувати цю тему.
- А може, цього разу пощастить і мені? Може, знайду якогось одинака при грошиках? – порушила мовчанку Тетяна та грайливо підштовхнула плечем подругу. Але Наталя не підтримала розмови.
      Та ось Таня збуджено затрясла руку Наталки, показуючи пальцем у бік потягу, що тільки-но прибув:
- Ой, Наташко, дивись!
     Дівчина повернула голову в напрямку, вказаному подругою. Раптом у неї підкосилися ноги. Схопивши Тетяну за руку, вона ледь втрималася, щоб не впасти. Прямісінько до них ішли Ашот з Тимуром. Чорняві, засмаглі, гарні… серед метушливого натовпу вони здавалися прибульцями з іншої планети. Чоловіки їх помітили і навіть помахали рукою – яке невидане нахабство!
- Добрий день, дівчатка! – привітався Тимур, коли вони з Ашотом підійшли до двох подруг.
- Привіт, - сказав Ашот, не зводячи погляду з Наталки.
- Ну, все, Наталочко, я побігла, вже оголосили мій потяг! – швидко прощебетала Тетяна розгубленій подрузі та, чмокнувши її в щоку, зникла у натовпі.
     Наталка  лишилася сам-на сам зі своїми кривдниками. Події річної давності промайнули у неї в пам’яті, піднявши на поверхню те, що вже осіло у глибинах душі. Та дівчина не стала відводити очей, її погляд був сповнений болю, який, як вона вважала, вже забувся. Цей біль зробив її слабкою, вона понурила голову, продовжуючи стояти, немов вкопана у бетон платформи. Коли, нарешті, до неї повернулась можливість говорити, вона змогла вичавити із себе тремтячим голосом:
- Що ви тут робите?
- Ми приїхали до тебе, красуне! – відповів Тимур.
- До мене? – злякалася Наталя. Її тіло затряслося так, що зуби ледь не стукали один об одного. Та вона намагалася приховати це від людей, що стояли зараз поряд з нею. - Навіщо я вам потрібна? Як ви мене знайшли?
- Ну, знайти – це для нас не проблема! Ти вже мала змогу  в цьому переконатися. А от навіщо – про це ми б хотіли поговорити у тебе вдома! - цього разу, на відміну від попереднього, більше говірким був Тимур.
      Наталці здалося, що все, як колись,  захиталось та попливло у туманній круговерті, та вона  змогла опанувати себе. Її обуренню не було меж: як ці чоловіки сміють з’являтися сюди та ще й напрошуватись у гості?
- Ну що, красуне, їдьмо? – Тимур своєю наполегливістю не давав дівчині оговтатись.
- А чому ви вирішили, що я вас поведу до себе додому? – рішуче спитала Наталка.
- Чому так вирішили? Тому, що ти – розумна дівчина і невже ти могла б подумати, що ми приїхали сюди, не знаючи твоєї адреси? – відповів Тимур. Ашот і надалі  був мовчазним та не зводив з дівчини очей.
- А ти, я бачу, зовсім нам не рада? – сказав Тимур.
- Рада? – зірвалася дівчина, – я намагаюся забути вас, ніби жахливий сон! А ви знову з’являєтеся у моєму житті і хочете, щоб я була вам рада?! Ви що, знущаєтеся з мене?! – дівчина рішуче дивилася їм у вічі. - А-а, ви, мабуть, пошкодували, що залишили мені гроші й тепер по них приїхали? Я віддам все! Все продам, і – віддам, аби ви тільки залишили мене у спокої! – чоловіки ще ніколи не бачили Наталку такою: зараз вона перебувала на межі нервового зриву.
- Наталочко, зупинись! – з гіркотою в голосі сказав Ашот та взяв дівчину за лікоть. – Грошей нам не треба! Як ти могла подумати? За те, що сталося – вибач. Вибач! - в розпачі вигукнув він. Потім додав: - Хоч я й розумію, що наші вибачення нічого не змінять, та все одно - знай, що нам дуже шкода за той вчинок.
 Наташа стояла пригніченою та слухала чоловіка. Вона навіть не помітила, що той тримає її за руку.
- А навіщо ми приїхали – те ми скажемо тобі у тебе вдома. Це правда, і не бійся нас, будь ласка. Ну що, їдьмо?
Наталка, нарешті, прийшла до тями та вирвала руку з долоні хлопця.
- Нікуди я з вами не поїду! – «відрізала» вона, - і ніхто вас не боїться!
- Гаразд, тоді ми самі до твоїх батьків приїдемо. Зустрінемось на місці! До зустрічі, красуне! – сказав Тимур і зібрався йти.
       Дівчина уявила собі, як вони приїздять до її будинку, звертаються до її батьків. Що вони їм скажуть? А якщо вони захочуть усе розповісти? Ой, мамо, матінко! Їй же неможна хвилюватися! Неможна допустити, щоб вона про все дізналася!
- Почекайте, - зупинила чоловіків дівчина, - скажіть, ви приїхали, щоб усе розповісти моїм батькам?
- Навіщо нам це? – спитав Тимур.
- Тоді чому ви тут?
- Ще раз повторюю, про це ти дізнаєшся лише вдома! Зрозумій, тут не місце обговорювати мету нашого приїзду.
- Гаразд, поїхали…  - приречено сказала дівчина. - Тут у мене машина… - показала Наташа  напрямок, куди потрібно йти.
- Їдьмо! – сказав Тимур і пропустив дівчину вперед себе. – Давно водиш авто?
- А ви що, боїтеся, що я вас повбиваю? – із сарказмом спитала Наталка . - Не бійтеся, я воджу акуратно!
        Хлопців потішила така гонористість дівчини, вони усміхнулись, та нічого на це не відповіли.
       Дорогою їхали мовчки, кожен думав про щось своє. Наталка  не знала, як відрекомендувати чоловіків батькам, що сказати про ціль їхнього візиту. В голову не приходило жодної ідеї. За своїми думками вона й не помітила, як вже її машина стояла біля рідних воріт.
- Я вдома, - сказала дівчина і звернулась до чоловіків, – а ви пам’ятайте, що ви – гості!
      Вони вийшли з машини, Наталка  попрямувала у двір, запрошуючи туди й небажаних гостей. На звук машини вибігла Діна, та коли побачила, що у двір заходять чужинці, почала гавкати.
- Бачите, - звернулась Наталка до чоловіків, - Діні ви також не сподобались.
      Потім звернулася до собаки.
- Молодець, дівчинко, спокійно, це… свої.
       Наталчин батько сидів на ґанку та лагодив стілець. Побачивши, що дочка приїхала не сама, підвівся.
- Ну, дівчинко, ти даєш! Поїхала провести подругу, а повернулась із двома красенями! – потім повернувся до Діни: - йди на місце!
      Собака, поглядаючи на чужинців, пішла до своєї будки, іноді звідти підгавкуючи, ніби хотіла сказати: «Я тут, на своїй варті, пам’ятайте про це!»
- Тату, це не красені, це… - підійшла ближче дівчина і запнулася. Та  Тимур її випередив.
- Ми – друзі Наталки.
- Наталочко, це – твої друзі? – недовірливо спитав батько.
- Так, тату. - Наталка  сама не знала, чому вона підтвердила слова Тимура. Мабуть - дійсно, така версія була б найкращою, принаймні, для її мами.
- А-а, ті, з якими ти листувалася?
- Ні, тату, це не вони.
- Дивно… - промовив батько, - про інших ти нічого не розповідала…
- Тату, це мої друзі і вони приїхали в гості. Це – Тимур, а це – Ашот. А це, – вказала на батька, - мій батько.
- Ну, що ж, друзям ми завжди раді! Будемо знайомі, - батько простягнув чоловікам руку, - мене звуть Василь Петрович. Прошу до хати, зараз якраз будемо снідати. – запросив гостей і сам повів їх у будинок.
       Ашот з Тимуром пройшли, із зацікавленістю роздивляючись навкруги. Оселя, хоча була невеликою, здалася їм охайною та затишною. Хазяїн запропонував їм вільну кімнату й запросив до столу. Наталчина мама побачивши, що за сніданком будуть двоє гостей, дістала додатково столові прибори.
- Знайомся, кохана, це – друзі Наталки, - відрекомендував батько, - Тимур та Ашот. А це – звернувся до хлопців, показуючи на свою дружину, - мама Наталки, Валентина Володимирівна. 
- Дуже приємно, - легенько вклонилася хазяйка, хоча її трохи збентежив вік доньчиних друзів, та вголос вона додала: - ви якраз вчасно. Давайте снідати, ви, напевне, голодні з дороги?
- Так, ми з дороги, але не голодні - відповів Тимур, - так що, будь ласка, не турбуйтесь за нас.
- Ну, що ви? Ми гостям завжди раді! А поснідати з нами вам все-одно доведеться. – відповіла Валентина Володимирівна й жестом запросила до столу.
- А ви до нас надовго? – спитав Василь Петрович у гостей, коли вже всі сиділи за столом. Він вирішив дізнатися, тому що друзі – друзями (і звідки такі взялися?), а двоє чоловіків у хаті, де є молода дівчина – що люди скажуть? І чим тільки думає його дочка, запрошуючи в гості чоловіків?
- Ще не знаємо, - відповів Ашот і подивився на Наталку, - як складеться.
- А ви тут у справі, чи як? – поцікавився Наталчин батько.
- Можна сказати, що й у справі… - якось загадково відповів Тимур та й замовк.
        За столом на деякий час запанувала тиша. Наталка, потупивши очі, дивилася у свою тарілку, длубаючи виделкою куряче стегно. Та ось Тимур підвівся зі стільця і Наталчині м’язи напружилися. Кров застукала у неї в скронях, а серце шалено закалаталося.
- Шановні Василь Петрович та Валентина Володимирівна! Я не буду довго відволікатися від того, заради чого ми приїхали. – батьки переглянулися поміж собою, але нічого не сказали, щоб не збивати чоловіка з думки.
- Так, ми приїхали у справі, - продовжував Тимур, - і справа ця полягає в тому, що мій двоюрідний брат, - вказав на Ашота, - до нестями закохався у вашу дочку.
       Наталка  ледь не зомліла, почувши такі слова. Такого повороту вона вже ніяк не очікувала. А Тимур тим часом продовжував свою місію.
- Тому ми приїхали до вас просити її руки! – сказав він і пильно дивився на реакцію присутніх людей.
      Дівчина зблідла та сиділа «ні жива, ні мертва», Валентина Володимирівна зойкнула,  узявшись за серце, а Василь Петрович уважно подивився на дочку.
- А ми й не знали, дівчинко, що ти маєш нареченого, – сказав він після деякої паузи. Та Наталка нічого на це не відповіла. Вона  продовжувала дивитися в свою тарілку, ніби бажала знайти в ній притулок. – Що ж, - звернувся він до гостей, - а можна у вас запитати: скільки років нареченому?
- Мені – двадцять п’ять, - відповів на те Ашот, - ви вважаєте, що я застарий для Наталки?
- Та – ні, чому? Просто поцікавився. Хіба я не можу? – пильно подивився в очі претендента на руку його дочки.
- Звісно – можете. Вибачте… - витримав погляд молодик.
- А де ви познайомились? – спитала Валентина Володимирівна.
- Я гадаю, що про все вам краще розповість дочка, - поспішив сказати Тимур, який продовжував стояти та спостерігати за присутніми. Батько з матір’ю подивилися на Наталку і зрозуміли, що зараз вона їм нічого не розповість.
- Доню, - сказала Валентина Володимирівна, - і чого ти так знервувалася? Ну, прийшли тебе сватати, не чужі ж люди прийшли, друзі, знайомі…
   Наталка продовжувала сидіти, немов тваринка, яку загнали у глухий кут. Батьки це сприйняли по-своєму, тому Василь Петрович сказав:
- От що я вам скажу, - звернувся він до чоловіків, - вирішувати не нам. Якщо Наташа  так захоче, то буде по вашому. А якщо ж ні – вибачте, силком під вінець її ніхто не поведе. Тим більше, що вона тільки перший курс інституту закінчила, їй ще вчитись та вчитись… Доню, - не витримав він її мовчанки та звернувся до дочки, - ну чого ж ти мовчиш? Скажи хоч щось.
        Це ніби вивело Наталку з оціпеніння, вона підхопилася та вибігла з кімнати. Усі присутні провели її поглядом, Ашот підвівся зі стільця, сповнений бажанням наздогнати дівчину, та Василь Петрович жестом зупинив його. Він сам пішов подивитися, як там його маленька.
      Він знайшов дочку у садку, під її улюбленим  кущем чайних троянд. Вона сиділа прямо на траві, схиливши голову собі на коліна. Батько присів поряд з донечкою та погладив її по голові.
- Ну що ти, доню. Ти ж наречена, тобі не годиться плакати.
- А я й не плачу, - відповіла дівчина і підняла на батька блакитні очі, в яких він не побачив сліз, а лише якусь тугу…
- Дитино, що з тобою? – занепокоївся батько. – Якщо ти не любиш Ашота, ніхто не буде тебе силувати. Я ж так одразу й сказав! Мені  про нього нічого не відомо, тому я не знав, як нам реагувати на їхню пропозицію, та ще раз повторюю: все залежить лише від тебе. Хоч, звичайно, я, як і будь-який батько, вважаю, що моїй дитині зарано виходити заміж, але якщо він тобі до душі, то  щастю своєї дочки я не буду чинити перепони. Лише тобі вирішувати.
       Слухаючи батька, Наталка  дивилася в нікуди, немов і не чула цих заспокійливих слів. Нарешті вона сказала:
- Тату, я боюся цих людей. Якщо я не погоджуся, вони можуть мене викрасти!
- Та що ти таке кажеш? – здивувався батько. – Вони, можливо, й гірці, де є звичним викрадати наречених, але й там вже пройшли ті часи, коли дівчат вивозили поза їхньої волі! У наш час навіть в тих місцях викрадення нареченої - це усього лише такий звичай, їхній національний обряд, так би мовити, народний колорит. А як вони зможуть тебе викрасти з рідної домівки? Ти ж під моїм захистом, люба, а вони тут на чужині. – і батько погладив дочку, мов маленьку, по голові. Потім трохи помовчав та спитав, дивлячись на Наталчине обличчя, яке тримав у руках:
- Я так розумію, що Ашот тобі не подобається?
- Тату, він би мені подобався за інших обставин… - відповіла дівчина. Трохи  помовчала та сказала:
- Тату, пішли до столу, щоб мама не хвилювалася, а далі буде видно.
- Ну, ходімо, – промовив батько, нічого не допитуючись, хоча його занепокоїло: а що ж то за інші обставини. Вони з Наталкою підвелися та пішли разом до хати, та настрій дівчини передався й Василю Петровичу.
      Коли батько з дочкою зайшли до кімнати, де залишили гостей, вони побачили, що на стільці біля столу стоїть відкрита валіза, з якою приїхали чоловіки, поряд лежать різні запаковані речі, а на плечах Наталчиної матері красується нова велика хустина.
- Наташо, це тобі, - підійшов до дівчини Ашот і вклав у її долоню  невелику коробочку, – не хвилюйся, я хочу це тобі подарувати незалежно від твого рішення. Якою б не була твоя відповідь на мою пропозицію, цей подарунок – твій! Назавжди!
     Ашот не став чекати Наталчиної реакції на подарунок, тому що більше за все боявся, що вона може його жбурнути прямісінько йому в обличчя. Хоча коли він прораховував такий варіант, то сподівався на те, що при батьках вона цього робити не стане. Та все рівно тривога за те, що дівчина відмовиться від його подарунку, його не залишала. Тому він швиденько перейшов до Василя Петровича.
- А це – вам, - простягнув йому пакунок.
- Дякую, не треба було, - стримано відповів батько й поклав пакунок на вільний стілець, а сам сів на своє місце за столом. Після розмови з дочкою у нього на душі була якась тривога. Валентина Володимирівна помітила зміни у настрої чоловіка, та не могла зрозуміти, що відбувається.
- Ну що Ви, хіба можна їхати до батьків нареченої без подарунків? – відповів Тимур. - Наташо, а ти не відкриєш свій подарунок? Це від щирого серця. – звернувся він до дівчини. Ашот напружився, та його опасіння не ствердились.
     Наталя присіла на стілець та без всяких емоцій відкрила коробочку. Всередині були дуже гарні золоті сережки з камінчиками, що одразу «заграли», засяяли при денному світлі. Мабуть, це були діаманти, здогадалась дівчина. Раніше вона не бачила такої краси, але Ашот не побачив радості на обличчі коханої. І він розумів – чому…
- Ми їдемо сьогодні ввечері. Але благаю тебе, подумай над моєю пропозицією… - сказав Ашот Наталці й вийшов надвір. В кімнаті повисла напружена тиша, яку ніхто не хотів порушувати.