Так судилося ч. 24 украинский язык

                24

- Наталко! – почула дівчина і крізь сон їй здалося, що то був голос Ашота. Наталя здригнулася.
- Я приїхала! – знову пролунав голос. Наталка  збагнула, що він належав її подрузі Тетяні. От, а спросоння таке почулося! Дівчина відкрила очі та глянула на годинник. Так, вже була восьма година, а вона сьогодні щось заспалася…
- Привіт! – нарешті з’явилася Тетяна у Наталчиній кімнаті. – спиш, сонько? Вибач, що розбудила, але змоги нема чекати! Я тільки-но з дороги, речі в кімнаті кинула та й одразу ж до тебе! – Тетяна присіла поряд з Наталкою. – Ну, давай, розповідай!
- Танюшо, з приїздом! – сонно, але доброзичливо відповіла дівчина та й посміхнулася до подруги. – Що це ти як вихор увірвалася? Що тобі розповідати? Дай хоч оговтатись, а то ти мене колись заїкою зробиш.
- Так, не прикидайся, - суворо відповіла на це Тетяна, - а то ти нібито не знаєш, що мене цікавить?! Чого вони приїздили?
- Ти про Ашота з Тимуром? – спохмурніла Наталка. - Знаєш, мені взагалі про них і говорити не хочеться!
- Як це – не хочеться? Ну на тобі! Що це я, луснути тут повинна від цікавості? Я й так увесь відпочинок марнувалася, все гадала, що та як, а вона каже – «говорити не хочеться»! Ти давай мені, не викаблучуйся! Ой, а я з таким хлопцем познайомилася! – між іншим зауважила Тетяна. - Та про це пізніше, спочатку – твоя розповідь!
      Наталя слухала торохкотіння подруги і думала про те, які ж вони все-таки з нею різні. І як так сталося, що вони здружилися? А втім, можливо, тому й здружилися, що різні? От була б Наталка  така самісінька, як і Тетяна, і що було б? Та вони ж і слова не давали б одна одній вимовити!
- Ну чого ти мовчиш? – вивів Наталку із її роздумів голос подруги. – Агов, ти взагалі-то зараз де? – спитала Тетяна та помахала руками перед обличчям дівчини.
- Та тут я, тут, не майори! – засміялась дівчина. – Ой, Танюшо, дістала ти мене своїми допитами… - та й замислилась ненадовго, - знаєш, чесно кажучи, я й сама не знаю, як розцінювати їхній приїзд. Приїхали, навезли подарунків…
- Подарунків? – жваво зацікавилась Тетяна, - а яких? Покажеш, де вони?
- Покажу, - відповіла Наталка , - тільки трохи пізніше, гаразд?
- Гаразд, гаразд, - з нетерпінням вимовила дівчина, - то давай вже продовжуй, я – сама увага!
- Та що продовжувати? Поїхали, слава Богу,  того ж вечора, та тільки перед цим Ашот попросив моєї руки…
- Що-о? – Тетяна підняла брови, від чого її очі округлилися до неймовірних розмірів.
- Ашот зробив тобі пропозицію? А ти кажеш – як розцінювати приїзд! Ну, нічого собі, яка тут у нас Санта-Барбара коїться! Оце ти мене вразила наповал! Ну, ти молодчина, це ж треба, такого красеня підчепити!
- Таню, якого красеня? – перебила її Наталка , – ти що, не пам’ятаєш, що вони зробили рік тому?
- Наталочко, ну що тобі згадувати? Та й за свої пустощі, скажімо, вони тобі віддячили…
- Нічого собі, пустощі! – загнівалася Наталка , - це ти вважаєш пустощами?.. – дівчина хотіла накинутися на подругу за такі слова, але змогла взяти себе до рук. Навіщо сваритися з людиною лише тому, що в неї просто інші погляди на життя? - Гаразд, вибач, - тихішим голосом сказала вона, - я просто не хочу про це згадувати…
- Слухай, подруго, - сказала Тетяна серйозно, дивлячись прямісінько у сині очі Наталки, - от скажи мені, тільки чесно скажи: де ти ще візьмеш такого нареченого, як Ашот? Красень, багатий… що тобі ще треба?
- А кохання? Таню, для тебе кохання не існує? – витримала дівчина погляд Тетяни.
- А як такого не покохати? От якби він до мене був небайдужий, то я б взагалі більше ні на кого й не дивилася б!
- Таню, Таню… не зрозуміти тобі мене…
- Звичайно, не зрозуміти! А може ти принца чекаєш? Так де ж їх узяти у наш час? А тих, що назбирати навіть по всьому світу, так все-одно на всіх бажаючих не вистачить! Пам’ятай це!
- До чого тут принци? – озвалась Наталка . – просто знаєш, про що я думаю? От коли станеться так, що я когось покохаю… то як я йому скажу, що я вже не дівчина? як він захоче дізнатися, які в мене до нього були стосунки? а насправді, стосунків то й не було...
- Ну от, - пожвавилася Тетяна, - ось тобі іще один аргумент – за! Ашот і так знає, чому це так вийшло, - гигикнула вона, - йому нічого пояснювати не треба!.. А взагалі у наш час це вже геть не важливо! Ти, мабуть, чи не єдина, хто цим переймається...  Слухай, - після паузи сказала дівчина, - а покажи подарунки… - попросила вона.