Так судилося ч. 27 украинский язык

                27

           Тиждень закінчувався, і цього разу Наталка  не могла похвалитися тим, що не думала про Ашота. Збираючись їхати на вихідні дні до батьків, вона знала, що не знайде там нових телеграм. Ашот пообіцяв їй писати на адресу гуртожитку, але поки що жодного листа вона не отримала. Хоча дівчина розуміла, що лист – то не телеграма, йому потрібен час, щоб дійти до свого адресату, та їй так кортіло отримати його якнайшвидше. І цього разу Наталка  навіть не ставила перед собою питання: чому вона так чекає цього листа? Просто, їй було цікаво: а що ж у ньому напише Ашот?
          Звичний автобус, знайома дорога до рідної домівки. Смачні аромати біля рідного будинку – мама все старається почастувати свою дочку смачненьким. Красномовні радощі Діни. А ось і рідні люди – поцілунки, обійми, частування… Цікаво, чи приїхала сьогодні Тетяна? Так хочеться з нею поділитися своїми переживаннями, розказати їй про приїзд Ашота… Хоча – навіщо? Реакцію подруги Наталя й так знає… все, що їй скаже Тетяна, вона може передбачити на 90 відсотків. Але все-одно, Наталці хочеться просто довірити подрузі своє потаємне, можливо – те, що вона ще й сама цілком не усвідомлює. А Тетяна – вона швидко усе розкладе по поличкам, швидко в усьому розбереться. Вона кмітлива - її подруга. Добре, що вона є в Наталки…
- Наташо, танцювати будеш? – почула дівчина голос батька.
- Тату, а Таня не приїхала? – не перериваючи хід своїх думок, спитала дівчина, коли Василь Петрович зайшов до її кімнати. Аж раптом вона помітила у батькових руках конверт. – Що це? – спитала вона.
- Листоноша тільки-но приніс, - відповів татусь, - це тобі!
      Обережно, немов боячись, що від її дотику лист зруйнується та розсиплеться попелом, Наталка  взяла його до рук. Звичайно, їй не треба було дивитися відправника, вона добре знала – від кого надійшов лист. Цікаво, Ашот навмання послав його, чи підрахував, щоб лист прийшов саме тоді, коли вона буде вдома, тобто на вихідні? А обіцяв же писати до гуртожитку! Знов перед батьками поставив її в незручне становище! От, Ашот! – почуття дівчини змінювались кожної хвилини: цікавість, радість, незручність перед батьком… Що він пише? Нове освідчення в коханні? Дівчина хотіла розкрити конверт та застигла в нерішучості.
        Батько тихенько вийшов із кімнати, залишивши дочку наодинці з отриманим листом. Дівчина нарешті відкрила конверт та дістала аркуш паперу, який мав чудовий аромат. Наталка  здивувалася – що це? Ароматизований папір? Ні, здогадалась вона, це Ашот побризкав на аркуш своїм одеколоном (адже Наталя пам’ятає цей запах). Їй стало приємно, що так він хотів нагадати дівчині про себе, здавалося, ніби він був поряд із нею. Тексту було небагато. Напевне, Ашот більше приділяє уваги якості змісту, а не кількості рядків. Дівчина пробігла очима по написаному. Дивно, немає жодного слова про кохання. Але лист їй сподобався: в ньому йшла мова про життя Ашота, про його справи (хоч нічого конкретного про свою роботу він і не написав). Було враження, що товариш пише листа своєму приятелеві, якого знає дуже давно. І від цього на душі ставало тепло і сонячно. Лист викликав саме такі почуття, які відчуваєш до свого стародавнього друга. Ні, Наталка  не відчула розчарування від того, що в листі немає признань у коханні, навпаки, зараз їй здалося, що це було б банально і, можливо, навіть – вульгарно. Цей  лист викликав в ній якусь ніжність та дружню турботу…
                Дівчина піднесла листа до обличчя, бажаючи вдихнути приємний аромат, потім торкнулася паперу щокою, ніби хотіла дізнатись, який він на дотик, ще раз понюхала і, притиснувши листа до обличчя, впала з ним на ліжко.
               «Чи треба про це розповісти Тетяні?» - подумала вона. «Що сказати про листа батькам?» - подумки спитала сама в себе. І вона зрозуміла, що вже не хоче з цього приводу спілкуватися з Тетяною, і їй також не хотілося б, щоб батьки бачили її у такому піднесенні. Вони все прочитають по її очах! Вона хотіла приховати свої почуття десь глибоко, щоб ніхто про них не здогадався, ніби хтось міг їх зурочити, тому що вона ще й сама не могла дати назви своїм відчуттям. Наталка  підхопилася з ліжка, підійшла до свого столу та витягла із шухляди маленьку червону коробочку. Вона взяла її до рук і ледь підняла кришечку, яка в цей час, ніби під дією невідомої пружної сили, відкрилася повністю, і перед очима дівчини з’явилися дві чудові сережки, що заграли кольорами райдуги. І дівчина зрозуміла, що прийшов час їй одягнути цю красу.