Так судилося ч. 30 украинский язык

                30

- Тату, а що б ти сказав мені на те, якби дізнався, що я згодна вийти заміж? – одного разу, по приїзді додому після здачі сесії, сором’язливо спитала Наталка  у Василя Петровича.
- Ти зібралася заміж? За кого? – поцікавився батько.
- Ну, поки що не зібралася, але ж все може статися…
- Так за кого ж?
- За Ашота… - тихо відповіла дівчина, опустивши очі донизу.
- За кого? Мені не почулося? – перепитав Василь Петрович.
- Так, не почулося, – осміліла Наталя, - можливо, я вийду заміж за Ашота.
- І цей крок буде добровільним? – спитав її батько.
- Так, тату…
- Ти хочеш сказати, що покохала його? – допитувався Василь Петрович у дочки.
- Так, тату, я кохаю його… - зашарілася дівчина.
- Оце новина-а… - замислено вимовив батько. – Та коли ж це ти встигла?
- Розумієш, тату, ми листуємося з ним. Майже весь навчальний рік. І за цей час я краще пізнала його…
- І ти пробачила йому? – перебив її Василь Петрович.
- Знаєш, тату, після нашого спілкування мені здається, що те, що тоді відбулося, скоїв не він, не той, кого я зараз так добре знаю і розумію. Той вчинок скоїв хтось інший, хтось, кого більше нема!.. – намагалась пояснити дівчина.
- Ну що я можу сказати тобі на це? Життя – твоє, і тобі ним розпоряджатися! Якщо ти таким бачиш своє щастя – то хіба я можу тобі завадити чи чинити перепони? Для мене буде самим великим благом – бачити тебе щасливою! А з ким ти досягнеш свого щастя – це вже вирішувати тобі!
- Отже, ти не будеш проти? – з радісною надією спитала Наталя.
- Як я можу ставити під сумнів твоє рішення? Тим більше, що я знаю, що рішення це далося тобі нелегко! Адже, я сподіваюся, воно обдумане?
- Ну, поки що це не остаточне рішення… та я б хотіла знати: ти ніколи не дорікнеш Ашоту за його вчинок? – допитувалася дівчина.
- Аби ти сама йому не дорікала! А я вже подивлюся по вашим відносинам!
- Ні, тату, ти повинен мені пообіцяти, що ніколи не нагадаєш йому про минуле! – не вгамовувалася Наталка .
- Та я – що? А от ти сама впевнена, що не дорікнеш йому? Адже життя таке складне, і  між люблячими людьми бувають різні суперечки. І чи впевнена ти, що ніколи тобі не захочеться «вколоти» Ашота, зробити йому так само боляче, як він тобі колись зробив?
- Ну, тату, ти так все прораховуєш наперед…
- Ні, доню, це ти повинна прораховувати! Адже тобі з ним жити, ділити одне ліжко, виховувати майбутніх дітей.
- Так далеко я передбачити не можу! Але зараз мені здається, що я не зможу без нього жити, тому ніколи не дорікну йому!.. – помовчавши, продовжила: - Тату, чому я завела цю розмову… Ашот повинен скоро приїхати до мене. Тому, якщо ти згоден з моїм можливим вибором, прийми його, будь ласка, без неприязні. Гаразд?
Батько замислився…
- Приїхати? Сюди? – спитав він, ніби не розуміючи сказаних дочкою слів.
- Тату! – роздратувалась Наталка , - ну звісно ж – сюди! Я ж тут живу, а не де інде!
- Дитино, ти не гарячкуй! Просто ти мене приголомшила цією звісткою - ніби обухом по голові! А твій Ашот знає, що ти мені все розповіла?
- Так, тату, я йому сказала…
- І він не боїться приїздити сюди, знаючи, що я в курсі його вчинку?
- То його справа… Тату, вибач, що накричала на тебе. Я просто дуже хвилююсь… а ще – знаєш, я так чекаю зустрічі з ним…
- Та, нічого, пусте, – відповів батько, погладивши дочку по щоці, - я розумію, що ти зараз не в собі. Забудь… А де ж він буде ночувати?
- Як – де? У нас, звісно!
- Та я розумію, що у нас. Не в сусідів же. Я маю на увазі, де ми його покладемо? Якщо у вітальні, то не дуже зручно по-перше, вітальня у нас прохідна, а по-друге, там є двері і до твоєї кімнати, ніби якось.., те-є.., не того, як ти гадаєш? – чи то посоромився, чи не зумів батько підібрати правильні слова.
- Та, то – нічого! Ну і що, що прохідна? Ми ж не будемо туди-сюди швендяти! А потім, хіба йому хтось обіцяв зручності? Нічого, хай і в прохідній поспить! А те, що поруч двері в мою кімнату – так з вітальні є двері до усіх кімнат, так що не хвилюйся, ви з мамою будете «начеку»! Та й взагалі, він ні на що таке не претендує, я, принаймні, так вважаю.
- Ой-є, дитино, ти погано знаєш чоловіків… - відповів батько.
- Наталочко, - почувся голос мами, - тобі телеграма!
- Ой, тату, це від нього! – зойкнула дівчина та побігла на голос матері, а Василь Петрович лишився на самоті зі своїми роздумами.
- «Начеку»!, - невдоволено бубнів собі під ніс батько, - а сусіди що скажуть?
        Незабаром він знову почув голос дочки, що вже бігла до нього з радісним виразом обличчя.
- Таточку, таточку, через два дні! Він приїздить через два дні! – такою щасливою Василь Петрович ще не бачив свою дівчинку. Ну що ж, якщо вона так вирішила, якщо вона така радісна та щаслива, значить, він непогана людина, цей Ашот! Інакше б вона його не покохала! Він-то знає свою маленьку! Ну, що ж, так, видно, судилося…