Так судилося ч. 31 украинский язык

                31

           Два дні Наталка  немов літала на крилах. Щебетала, була такою веселою та життєрадісною, що батьки не могли нарадуватись, дивлячись на неї.
            Нарешті, настав день приїзду Ашота.
- Наталочко, а о котрій годині приїжджає сьогодні Ашот? – спитав вранці Василь Петрович у дочки.
- Не знаю… як приїде. Обіцяв бути ближче до вечора.
- Як це ти не знаєш, - здивувався батько, - а як же ти його будеш зустрічати? Він же сам може й дороги не знайти, ти йому хоч розказала, яким автобусом потрібно їхати?
- Тату, який автобус? Ашот приїде на своїй машині! І знайде він все чудово! Якщо хоче мене побачити, то знайде аж бігом! Язик до Києва доведе! Знаєш таке прислів’я?
- А-а, то він із самого дому їде на машині? Він же втомиться в дорозі? Хоч би ставав десь відпочивати.
- Ну, тату, він же не маленький, я гадаю. Десь перепочине… ти, як бачу,  хвилюєшся більше від мене!, - проговорила дівчина та побігла на кухню: напевне, готувати святкову вечерю на честь приїзду гостя.
- Звісно, хвилююся! Майбутній зять, як не як… - промовив батько.
      Цілісінький день Наталка  з Валентиною Володимирівною щось жарили-шкварили, варили-парили, готували різні закуски… Нарешті, всі справи перероблено, всі страви готові, стіл накрито і вся родина сіла відпочити та чекати довгоочікуваного гостя …
      Йшов час, Наталя тільки те й робила, що підбігала до вікна, щоб подивитися, чи не під’їхала машина; вибігала на вулицю, зачувши навіть незначний гуркіт. Валентина Володимирівна подивлялася то на дочку, то на годинника, то на чоловіка. Більше за все її хвилювало те, що страви охолонуть і їй все прийдеться розігрівати. Василь Петрович робив вигляд, що безтурботно читає газету, та в душі він, звісно, дуже хвилювався: бо не знав, які саме почуття у нього може викликати поява цього хлопця! Хоч  він і дав Наталці слово, та впоратись із внутрішніми емоціями не так то й легко. Адже одна справа, стримуватись, коли ти людини не бачиш, а зовсім інше, коли вона поряд...
       Вже на землю лягли сутінки і все яскравішим ставав ріжок молодого місяця. Інколи погавкувала Діна, та парубка все не було. З першими зорями настрій Наталки помітно почав погіршуватись, її хвилювання передалося й батькам, які постійно намагалися заспокоїти дівчину.
- Може, щось трапилось? – питала Наталя в оточуючих і одночасно ні в кого, - може, заблукав та дороги знайти не може?
- Не хвилюйся, доню, - намагалася заспокоїти її Валентина Володимирівна, - ти ж розумієш, дорога не близька, може, десь колесо спустило, може, й дійсно, повернув десь не туди… хоча, якби заблукав, зателефонував би тобі на мобільний... та все одно, не треба панікувати! Ашот доросла людина, він знайде вихід!
- Мамо, а раптом він передумав? Тату, чи може таке бути? – допитувалась дівчина у батьків. Василю Петровичу вже несила була дивитися на переживання дочки. «Та що ж це таке, - думав він, - дівчинка була така щаслива ці два дні, а тепер сама не своя! За що ж це таке покарання!» а в голос сказав:
- Ти, дочко,  давай не вигадуй! Ще нічого не відомо! Дійсно, мама права, чи мало може бути причин для його затримки? Та й вечір – поняття дуже розтягнуте! Поки що причин для хвилювання я не бачу! Може, поки що сядемо, перекусимо? - звернувся він до Валентини Володимирівни, - не голодними ж сидіти! Ми ж не знаємо, скільки часу ще доведеться чекати!
       В цей самий момент у вікнах промайнуло яскраве світло і всі здогадалися, що то світло від фар машини, що під’їхала до двору. Загавкала Діна, вартуючи доручену їй садибу, і Наталка  підхопилася з місця та прилинула до скла.
- Ой, здається, дійсно якась машина під’їхала, - схвильовано крикнула вона, - і до нас! Я піду подивлюся!
      Всім захотілося піти перевірити, чи справдились сподівання дівчини, тому вся родина підхопилася, та вибігла слідом за нею. Та тільки-но вони відчинили вхідні двері, як побачили, що біля хвіртки стоїть Ашот з великим букетом квітів, до його грудей прилинула Наташа, а поряд з ними, не знаючи, як їй повестися, бігає схвильована Діна. Батьки тихенько відкликали собаку та зачинили двері, щоб не заважати молодятам, ніби вони нічого й не бачили.
- Чому ти так довго? – спитала дівчина, поклавши голову на Ашотове плече, - я так хвилювалася!
- Ну, і чому це ми хвилюємось? – Ашот намагався зазирнути дівчині в очі, - ну, заблукав я трішки, а ще від курсу відхилився, щоб квітів купити, та ж іще вечір не закінчився, так що я майже вчасно! Тримай, це тобі! – віддав дівчині букета.
- Дякую… Ну, що, пішли до хати? – поспішила Наталя.
- Ні, почекай трішки, - відповів Ашот, - дай намилуватися тобою! – взяв дівчину за підборіддя, щоб розгледіти її обличчя. – Може, трішки недоречно… можна, я тебе поцілую?
       Дівчина відвернула легенько голову, опустивши очі донизу.
- Ні, краще – я сама, - швиденько чмокнула коханого в щоку та побігла до хати, – пішли швидше, вже всі дочекатися не можуть! І страви вже охололи, поки ти їздив десь, від курсу відхиляючись, - посміхалася дівчина.
- Одну хвилинку, - відповів Ашот, окрилений таким прийомом, - тільки подарунки з машини заберу!
       За декілька хвилин Ашот, в руках якого ледь вміщалися пакети з дарунками та букет синіх волошок для Валентини Володимирівни, стояв на порозі кімнати та вітався з господарями. Наталка  дуже боялася, щоб батько нічого не зіпсував. Звісно, вона знала, що навмисне він ніколи навіть не натякне Ашоту про той його вчинок, але ж Василь Петрович  міг щось сказати  ненароком. Хіба ж можливо проконтролювати геть усі емоції та слова, сказані під час хвилювання. Та привітання пройшли, як то кажуть, на самому вищому рівні: Валентина Володимирівна розчулилася такою увагою: її улюблені квіти, подарунки… Бентежило її лише одно: вона бачила, що Василя Петровича ніби щось гнітило, та вона вирішила, що це, можливо, від того, що їхня дочка виросла і, напевне, дуже скоро вилетить із рідного гнізда.