Пролог
Останні три дні Мелінда прожила, мов у страшному сні та вона все не прокидалася. Й як можна прокинутись, якщо все відбулося насправді?
Дівчина ніяк не могла повірити в те, що її матері більше не має в живих. Еством та наснагою життя Мелінди завжди була мати, а та у свою чергу боготворила свою улюблену донечку, а тепер ця дівчина залишилася сама, у всьому світі у неї не було жодного родича чи спорідненої душі. Мелінда була одна однісенька. Аби тількт не автокатострофа у яку потрапила Гелен – матір Мелінди!
Мелінда згадувала дитинство, шкільні роки, випускний і ще багато речей та спогадів по’язаних з матір’ю, а тепер ось ця жахлива подія – вона спаплюжила все. Це знищило дівчину, знищило значну частину душі її, й нічого не могло допомогти. Жодна жива істота не могла зарадити Мелінді у її горі.
Мелінда сиділа біля помираючої матері, худеньке личико Гелен було неприродньо бліде. Очі жінки прозоро-блакитні затьмарено вдивлялись у обличча доньки аби запам’ятати кожну рису. Гелен слабкою рукою торкалася чорного волосся доньки, тримтячи торкалась чола Мелінди намагаючись її заспокоїти. Мелінда не випускала руки матері зі своїх, вона мужньо намагалася зтримати сльози, але аони невблаганно сами собою скочувалися по щоках.
-Не плач, Меліндо. – Просила Гелен доньку. – Моя ти дівчинко! – вона стерла зі щоки Мелінди сльози, а нові накочувалися знову.
-Мила мамо, я так тебе люблю. – Мелінда з тиха схлипнула намагаючись перевести подих.
-О, Меліндо, моя ненаглядна дитинко я теж тебе люблю.
Мелінда нахилилася до матері та злегка обняла її за плечі. Вона дуже не хотіла втрачати мати, але час розлуки наближався й нічого не можливо було зробити заради порятунку Гелен.
-Меліндо, - прошепотіла Гелен донці на вухо.
-Так, мамо?
-Меліндо, пообіцяй мені…що ніколи не станешь злом…Меліндо, пообіцяй мені це! – її знекровлені вуста зовсім непомітно тремтячи рухалися та шепотіли. Блиск блакитних очей, колись такий сяючий нині зник, це була лише тінь булої Гелен. – Обіцяй, Меліндо – моя рідна донечко, що завжди будешь боронити світ від злих сил… та ніколи не приступиш межу зла, Меліндо, ти ніколи…- для Гелен це було важливо, найважливіше у житті. Мелінда захитала головою на знак згоди, вона зараз зробила би все аби мати була заспокоїна та щаслива.
-Ні, Меліндо, поклянися… поклянися. – Ось що попрохала Гелен у доньки перед смертю.
-Мамо…
- Меліндо, поклянися… - Наполягала на своєму Гелен.
-Так, мамо, я клянусь, що не буду злом… та ніколи не перестюплю межу зла. – Мелінда проказала те, що так бажала почути Гелен. Помираюча жінка з полегшенням перевела подих.
-Меліндо, я люблю тебе знай це, дівчинко моя. – Гелен проказала останнє через силу, її майже холодна долоня зіслизнула зі щоки Мелінди, засклянілий погляд Гелен зупинився на Мелінді. Почувся дратуючий вереск лікарняних приладів.
-Мамо, ні…ні…о, ні.. - Мелінда вибігла за лікарем аби він допоміг Гелен, та допомогти жінці вже не була здатна жодна людина.
Глава перша. Незнайомець.
Мелінда Елренд – донька Гелен та Девіда Елренда
Гелен Елренд померла.
Девіда Елренда свого батька Мелінда ніколи не бачила та не знала, Елен ніколи й ничого про нього не розповідала, Мелінда знала лише одне, що він теж помер.
Мелінда шістнадцятирічна дівчина залишилася сама, на самоті, на призволяще та на свій васний розсуд. Дні після смерті матері для Мелінди тяглися мов нескінченна чорна ніч. Дівчина взагалі не знала куди себе діти, що їй робити, в якому напрямі рухатися далі по життю. Мати була дуже важлива для Мелінди, вона все вирішувала за доньку і як найкраще для неї.
Дівчина лила сльози, мабуть, з тиждень, потім сліз просто не стало, вона сумувала та винуватила Бога та злий рок, що так безжально розправився з її матір’ю. Гелен же була така молода, юна та вродлива – їй тільки минуло тридцять чотири роки. Гелен була красуня, проте Мелінда зовсім в неї не пішла. Мати була білявкою, з гарними прозоро-небесними очима, мала тендітно-ніжне личко з тонкими але червоно-ягідного кольору вустами. Тонкому стану та плавній поставі Гелен Мелінда не знала рівних.
Дівчина тинялася по квартирі, мов тінь, вона не знаходила собі місця, не було внутрішнього спокою та, мабуть, його ніколи й не здобути. Вона ходила й тинялася квартирою – місця було багато – їй одній належала чотирьох кімнатна квартира. Мелінді було млосно, бо щораз вона бачила образ Гелен…в тому кріслі вона любила спати з книжкою у руках, за тим столиком вони з Меліндою завжди ввечері пили каву… це все просто не було ніякої сили згадувати та терпіти. В такі моменти, коли їй ставало зовсім нетерпляче Мелінда полишала рідну домівку та виходила на вулицю. На свіжому повітрі дівчині злегка ставало легше, та все ж Мелінда намагалася обирати ті шляхи та вулиці по яких вона з Гелен не гуляла та не ходила, інакше ось така прогулянка ставала не полегшенням, а чимось тяжким – стихійно навалювались спогади.
Тільки починалося літо, а літо Мелінда завжди любила, але любила, коли мати була жива. Гелен вже не було поряд з Меліндою два тижні. Похорони матері донька влаштувала тихі – провести похорон допомагали сусіди й усі зітхали: «Бідна дитина зовсім одна, Меліндо, звертайся якщо буде необхідна допомога». Дівчина згоджуючись хитала головою, але звертатися до них їй зовсім не хотілося… похорони матері були виключенням - це дуже складно організувати та провести за всіма правелами та традиціями, що прийняті в їх суспільстві. Багато людей заздрило Гелен та потайки ненавиділи її, а те що вони зараз допомагають нічого не доводило, а за спиною пошепки проказують: «Так їй і треба, бо надто вона була гордовитою». Вони ненавиділи її за досконалість та доброту.
Мелінда лише у цьому році закінчила школу, Гелен власноруч зшила для доньки розкішне вечірнє вбрання, та саме Гелен для Мелінди була найбільшою і найкращою окрасою цього вечора-випускного. Коли поряд була Гелен Мелінді ніхто не був потрібен.
Після смерті Гелен у Мелінди не з’явилося опікунів, бо як виявилося – Гелен вже давно склала заповіт, мов би знаючи наперед, що вона загине молодою і її ще зовсім юна донечка залишиться сама. У заповіті зазначалося, що Мелінда є повновладною хазяйкою усіх статків Гелен, а вони були не маленькими – близько 10 мільйонів євро тепер покоїлося на рахунку Мелінди, була квартира та за межами міста невеличкий маєток.
Гелен, як було з’ясовано не була бідною жіночкою, та все своє життя, що пам’ятала Мелінда вони не розкошували, звичайно не жили впроголодь, та все ж Гелен бува обмежувала Мелінду у покупці тієї чи іншої речі говорячи: «Меліндо, спочатку поміркуй добре ця річ тобі справді потрібна?». Але Гелен не була і особливо схибленою на економії вона могла зовсім не очікувано накупити Мелінді цілу купу пустощів-непотрібностей.
Гелен завжди пестила Мелінду, купала доньку у своїй любові, дарувала Мелінді любов за двох і за батька якого в Мелінди не було.
Тож для Мелінди стало неймовірною дивиною, що вони з Гелен мають не просто багато, а дуже багато грошей. Гелен у заповіті зазначила, що її донька надто самостійна та врівноважена й тому вона не може жодного призначити опікуном для доньки.
Не можливо сказати, що багато з людей зраділо коли дізналося, що дівчисько таке багате залишилося без опіки, добром Гелен міг би поживитися ще хтось. І кожен думав потайки: «Аби я тільки більше з нею спілкувався, то може мене б вона назначила опікуном для доньки й тоді я мав би змогу з того поживитися». Але доля була інакша й у свої шістнадцять років Мелінда стала вельми багатою. Проте молоду особу гроші не цікавили вона навіть не знала на що їх можна витратити. І це вона вирішила вже після похорон, десь через тиждень після важкої втрати та оплакування матері. Юна дівчина все обміркувала і звернулась до банка, де зберігались гроші Гелен, не найзначніша частина, а лише кілька мільйонів. Вона ці гроші поклала під процент та на завжди залишила у фінансових оборотах банку, але щомісяця девчина через пошту мала отримувати 1000 євро на власні потреби й з цього ж рахунку відбуватиметься оплата за квартиру та маєток. Таким чином Мелінда була забезпечена Гелен на все життя.
Гелен не дуже хвилювалася за подальшу долю дочки, бо була певна, що Мелінда сильна й зможе витримати все щоб не випало на її долю. Заповіт містив й листа до Мелінди. Дівчина вичікувала цілих два тижні перш ніж прочитати його – останній привіт та добре слово до доньки від Гелен. Руки Мелінди тяглися до цього листа, серце завмирало та вона його не відкривала. Ось і зараз дівчина розглядала їх сімейний фотоальбом сидячи в м’якому креслі на кухні, а лист від матері лежав поряд. Вона перегортала сторінки альбому з якого на неї дивилися щасливі та усміхнені обличчя Мелінди та Гелен. Це було тяжко. Сльози знову застили її очі, з темно карих очей від сльоз вони ставали чорними, мов воронове крило. Проходили хвилини поки дівчина мала змогу себе опанувати.
Додивившись альбом вона його відкладає та тягнеться за паперовим конвертом з листом від Гелен. Він білий з одного боку красиво виведено «Любій донечці» та запечатано його не просто клеєм, а залито червоним воском та опечатано справжньою печаткою. Дівчина пильно роздивляється малюнок й це зображення якогось птаха з розпростертими крилами в польоті. Це дуже дивує Мелінду, вона ніколи не бачила у Гелен такої печатки й ніколи не спостерігала за матір’ю такої конфеденційності. Невже не можна було просто заклеїти листа клеєм?
Подивувавшись лишень з хвильку Мелінда Ерленд рішуче зриває печатку. На вулиці стояла спека, яскраво світило сонце на чистій блакиті неба, але коли дівчина вскрила листа той час прогримів грім та блиснула блискавка, що несподіванно сполохало, хоча так само як і раніше ніщо не передвістило дощу чи бурі.
Вона дістала з конверту згорнутого листа. Серце доньки Гелен так і тремтіло в грудях нездатне битися рівно. Розгортає лист та починає читати. Гелен написала не багато, лише один альбомний аркуш і все. Мелінда жадібно всотується у кожну літеру та слово, що виводила рука матері на папері.
Дорога, Меліндо,
Люба моя донечко.
Сонце мого життя!
«Я, знала, що мені доведеться залишити тебе саму дуже рано. Вибач мені за це! Але долю неможливо змінити. Я не призначила опікунів, бо знаю, що ти здатна з усім впоратися сама. Знай моя дівчинко – Ти – сильна. Це в тебе сімейне… Коли ти відкриєш конверт з моїм листом твій світ змінеться. Спаде те, що було стримуване багато років, але все одно мимоволі проривалося, бо є природньо нестримне та безмежне. Меліндо, маю повідати тобі правду …»
Мелінда не могла читати далі хтось надто наполегливо дзвонив у двері, вимагаючи аби йому неодмінно відчинили. А дівчині було дуже цікаве та незрозуміле більше з того про, що писала їй мати. Вона не бажала відчиняти двері, бо це не могло бути щось важливе. Але нав’язливий гість бажав аби його негайно прийняли, тож Мелінда поклала листа від матері на стіл поряд з альбомом фотокарток та пішла відчиняти.
Відкривши двері Мелінда оговтіло завмерла, перед нею стояв літній чолов’яга, але дивним було те у що він був одягнений, це довга мантія-балахон не приємного сірого кольору. Борода в нього була довгою та здавалася майже білим пухом. Сірий колір очей дещо змінювали окульяри-половинки. Вираз обличчя був майже суворий. Не пом’якшували враження від всієї його постаті високий зріст та стрункість.
-Доброго дня! – Мелінда від здивування ледь знайшла в собі сили проказати ці слова.
-Ви, Мелінда Ерленд? – спитав чолов’яга м’яким голосом.
Спочатку майнула думка збрехати, але мати її завжди вчила говорити лишень правду, тож цього разу вона теж сказала правду.
-Так.
-Тож, я до вас. – Його голос був сильний та авторитетний з чого Мелінда зрозуміла перед нею не зовсім простий старюган. Та все ж дівчина не поспішала запросити його до квартири.
-Вибачте, але хто ви? – Єдине, що знайшла спитати міс Ерленд.
Він важко зітхнув, мабуть те про що він бажав говорити з дівчиною було не легке, та в його виразі обличчя Мелінда помітила певну оговтілість та не розуміння.
-Міс Ерленд, буде краще якщо ми поговоремо всередині. – Такою була його відповідь, але пропозиція була не наполегливою.
-Що ж проходьте… прошу. – Досить напружено мовила дівчина. І запросила його до вітальні. – Сідайте, як що бажаєте. – Пропонувала вона вказуючи на диванчик біля стіни, сама ж залишилася стояти й пильнувати свого гостя. Дивний незнайомець сів, досі не сказавши хто він, але теж окидав поглядом Мелінду. Так продовжувалося приблизно з пів хвилини. – Можливо, чаю або каву бажаєте? – спитала доброзичлива господарка.
-Ні, я не для цього прийшов до вас, міс Ерленд. – Рішуче відмовився він.
-Тоді можливо почнете… - вимогливо, але тихо проказала Мелінда своїм гарним мов шовк або перелив води голосом. Розпочати йому було важко.
-Мене звуть – Беалденфол – я є директором школи магічних мистецтв Ескалібан. – Після цих його слів Мелінді враз забажалося викликати швидку допомогу – перед нею була людина певно несповна розуму. – Я розумію це звучить дуже дивно… для мене це теж дивно… - він робив паузи аби підібрати відповідні слова. – Зазвичай ми виявляємо дітей з магічними здатностями на багато раніше, коли вони ще малі та їх батьки зазвичай теж чарівники. Ви ж, міс Ерленд, вже досить дорослі для виховання у школі магії, але я маю вам це запропанувати.
-Ви хочете сказати, що я маю якісь магічні здатності? – перепитала Мелінда, але вона не вірила у жодне почуте слово.
-Я й сам здивований … пристрій, що визначає непідконтрольних чарівників лише кілька хвилин тому визначив вас, як чарівницю, хоча мав це визначити, ще років з десять тому.
-Може ваш пристрій зламався? – спитала саркастично Мелінда та знущаючись з гостя призирливо всміхнулася.
-Ні. – Відрізав він. - Через цей дивацький прецидент я особисто поквапився до вас.
-Послухайте… я ніяка не чарівниця, а звичайна дівчина. Прошу вас… йдіть собі. – Мелінда вже наслухалася усіляких дурощів і більше не мала бажання продовжувати.
-Ви чарівниця …можливо до цього часу ваші сили були зв’язані…але аби опанувати їх вам краще пристати на мою пропозицію та згодитися на навчання у Ескалібані.
-Дякую…але йдіть. – Стримано відповіла Мелінда.
-Я повернуся блище до осені. Прочитайте прошу ці книги. – Мовив він. Мелінда лише встигла здивовано відкрити рота, коли нізвідки на дивані з’явилися книжки й їх було не мало, десь з дві дюжини. – До побачення, міс Ерленд. – І дивакуватий старюган безслідно розтанув у повітрі, прям таки на очах дівчини.
Пройшло близко трьох хвилин доки дівчина прийшла до усвідомлення реальності. Її вже мало цікавив гість. Вона щодуху бігла на кухню аби дочитати листа від матері.
-О, ні… ні … ні… - цього бути не могло, але на столі біля альбому з фотокартками було порожньо. Лист зник. Хтось не бажав аби Мелінда дізналася правду! Дівчині залишалося лише одне робити здогадки, що Гелен у листі розкривала Мелінді її магічне призначення. Але дещо не сходилося до єдності в цій історії – Гелен не була чарівницею, чи була? Мелінді були необхідні відповіді та ці відповіді дівчина мала можливість отримати, і те лише можливо, у магічній школі Ескалібан. Все було незрозуміло, тож треба читати книжки, а це міс Ерленд вміла робити найліпше.
Глава друга. Дар.
Мелінда Ерленд завжди навчалася дуже добре, була кмітливіша за інших дітей. Книжки були її найліпшими друзями та вчителями. Вона з острахом дивилася на стосики книг розсипаних на дивані, наче жахалася до них доторкнутися, мов вони могли її вкусити. Довго вмовляючи себе, що книжки не кусаються Мелінда все ж сіла на самий краєчок дивану і взяла до рук книгу, що лежала поверх інших. Книга мала назву «Всі можливі закляття» автором зазначався Брюмстрел Агавій Воркнел. Дівчина кілька хвилин повертіла книгу в руках оглядаючи чудирнацьку обкладинку книги – дерево вкрите лаком, з різнобарвними магічними візерунками, рунами та символами. Книга здавалося на перший погляд коштувала не мало. Стоїло Мелінді відкрити книгу, як її цікавість полонили параграфи підручника. Завжди жадібна до знання вона й тепер почала поглинати знання з кожної книги, що залишив Беалденфол. До цього моменту дівчина свідомо ігнорувала усі магічні та надприродні речі й літературу з цього приводу вважаючи це несенітницею та неспроможним до існування. Тепер ця сфера стала її, бо вона теж мала ці чарівні здібності, хоча вони жодним чином і не виявилися ще, але в одній з книг Мелінда прочитала, що існує закляття «Зв’язку» - воно пов’язує сили дитини-чарівника, ці сили можуть внаслідок цього навіть зникнути назавжди. При тому чарівник, що накладає закляття «Зв’язку» й сам залишається без магічної сили. Це закляття спадає зі смертю чарівника, що наклав закляття, чи за його власною волею. У книзі підкреслювалося, що це закляття найвищого рівня, якщо воно виконано не вірно, це може призвести до загибелі. Cилу зв’язують у дитини лише тоді, коли знають, що дитина є джерелом дуже великої сили та невзмозі її контролювати, або коли свідомо знають, що дитина народжена від злих чарівників й від цієї дитини нічого доброго не очікують. Зв’язання роками сила просинається у чарівникові не одразу з руйнуванням закляття, а лише з часом та дуже поступово. З цього міс Ерленд зробила висновок, що її сили були довгі роки стримувані закляттям Гелен, та що були вивільнені з її смертю та зняттям закляття у її останньому листі. Але залищалося незрозуміло для якої мети Гелен позбавила доньку сили – через надто велику силу чи тому що батьки Мелінди не були світлими чарівниками. У дівчини залишалося багато питань на які ще не було відповідей. Залишалося сподіватися, що колись вона віднайде відповіді на всі питання.
Тож Мелінда Ерленд переживаючи своє горе – смерть матері, аби хоч якось забутися кинулася на вивчення надприродної науки. Тож, після приходу Беалденфола на початку липня й до середини серпня дівчина грунтовно опанувала, але на теоретичному рівні, бо жодне з заклять, що вона не намагалася виконати в неї не виходило, вона навіть не сумнівалася, що жодних здатностей в неї не має. Вона не чарівниця. Але теоретичний рівень магії вона осягла всі книги залишені Беалденфолом були прочитані. Це були книги з таких спрямувань:
«Всі можливі закляття» - книга є своєрідним словником з заклять досить поверхового та початкового рівня (як дістати води, викликати вогонь, відчинити двері, зменщуючи чи збільшуючі закляття та ін). Мелінда прочитала її майже за одну днину та відклала до купи книг які мають бути завжди під рукою. Одночасно з цим вона вивчила кілька тисяч заклять. Вони давалися дівчині з легкістю, бо зазвичай складали нісинітниці назразок слів іноземної мови (а мови Мелінді давалися з легкістю), наприклад аби викликати воду потрібно проказати слово – «водіс».
«Книга з магічного мистецтва», де розповідалося про те, що до чарів чарівник має ставитися з повагою й не розшвирюватися нею на всі боки. Чарівник має були готовим в будь-яку мить стати звичайною людиною. В деяких чарівників магія може вичерпуватися й ніколи не відновити свого джерела.
«Догляд за магічними летучими приладами» - виявляється у кожного чарівника, якщо він забажає та не боїться висоти є свій власний магічний летучий прилад. Але у кожного чарівника є свій власний відповідний лише йому магічний пристрій (куплений у відповідному магазині чи зробленний на замовлення).
«Догляд за магічними тваринами» - розповідалося, що тварини розуміють мову чарівників та можуть бути щасливими чи не щасливими для чарівників. Тварину мають підбирати для чарівника у відповідному магазині досвідчені чарівники-твариноводи. Особливу увагу в книзі було звернено на те, що особливим є не куплені, а знайдені магічні створіння, що за власною волею йдуть за чарівником – такі тварини служитимуть господареві вірою й правдою, захищатимуть від недолі.
«Догляд за магічними рослинами» - цю книгу Мелінда виявила для себе не цікавою, бо вона ніколи не вміла нічого вирощувати. Гелен не тримала жодної городини й не допускала доньку до землі. Тож, цю книгу Мелінда перегортала лише з легкою цікавістю, бо зображені рослини на малюнках книги ніколи не існували в людському світі, а лише у чарівному світі. Мелінда навіть достала звичайну енциклопедію рослин й жодну рослину з магічного світу вона там не зустріла. З цієї книги вона почерпнула лише одне, що в магічному світі рослини дуже різні і кожне потребує свого догляду. Книга була покладена до купи необхідне під рукою.
«Книга з травології» - над цією книгою міс Ерленд просиділа декілька днів та виявила її захопливою, бо в ній зустрічалися рослини, як з магічного світу так і з світу звичного Мелінді. Детально розповідалося про походження кожної рослини, як цілющої так й смертоносної. В книзі були яскраві малюнки з кожної рослини. Мелінда була здивована, бо існували такі рослини які одночасно могли і зцілювати й вбивати одночасно якшо використати не вірну дозу. Для себе ж Мелінда вирішила в найближчий час відправитися на галявину поза містом на прогулянку для збирання трав. Вона навіть склала перелік найнеобхідніших їй для чарівництва рослин.
«Передбачення майбутнього» - мовилося про те, що передбачення майбутнього сто відсотково не є можливим. Для справжніх віщунів майбутнього має бути властивий дар «віщунства», але з часів Великого Меанніра – останнього найвідомішого провісника (жив він понад 500 років тому) жодного віщуна не було. Дар віщунства зник з магічного світу. Ті хто зараз каже, що він передбачає майбутнє є переважно брехунами, чи тими в кого цей дар знаходиться лише тільки в зародку. Справжній віщун здатен побачити майбутнє та минуле на тисячі років назад чи вперед, для нього все це є просто зараз та стоїть перед очіма. Історично відомо, що дар віщунства не є безпечним, бо кожен віщун рано чи пізно губиться у видивах своєї подорожуючої свідомості – тіло залишається в цій реальності, а свідомість десь мандрує світами та часами. Найнадійніші пророцтва надавав Великий Меаннір, які він записав у своїй книзі, що згодом отримала назву «Книга пророцтв Меанніра». Сучасне знаходження цієї книги залишалося не відоме чи автор про нього не знав.
«Таємні мистецтва» - в книзі зазначалося наявність таємних мистецтв, зазвичай вони поєднані з темною стороною магії до якої бажано було не звертатися, бо позбудешся власної душі та станеш демонічною істотою. Але подробиць книга не надавала.
«Зілля» - в цьому підручнику детально розповідалося як готувати зілля необхідні чарівникові, якщо в нього мало магічної сили він може замість закляття невидимості зварити собі зілля, що зробить його невидимим на певний час. Зілля мали в багато чому заміщати недостаток сили у чарівника. Зазвичай зілля були дуже складними у приготиванні, що у Мелінди навіть йшла голова обертом. Навіть при досконалому знанні інгредієнтів та послідовності варки зілля чарівне вариво не завжди виходило. Для варіння зілля мала бути природня схильність.
«Астрологія» - цю книгу гадання по зірках Мелінда виявила для себе зовсім нісенітницею та не цікавою. Вона ніколи не вірила у астрологічні прогнози і навіть коли дізналась про існування магічного світу її ставлення до цієї науки не змінилося. Цю книгу вона з легкістю жбурнула б до смітника, але книга була не її і цього вона зробити не могла. Прикро, але до чужих речей вона ставилася завжди з повагою.
«Давні мови та давні закляття» - до давніх відносилися мови вже не існуючих та мертвих магічних народів, та інколи, навіть сьогодні необачні чарівники відкривають давні закляття запечатані ще давніми народами. Ці закляття не несуть в собі нічого доброго, а переважно якесь приховане зло. Можливо давні не могли його здолати, а мали змогу лише запечатати у споконвічній в’язниці. Одним з найвідомішим та найстрашнішим з заклять древніх народів є «Обхідний шлях», про нього стало відомо коли його відчинили й тоді весь світ мало не загинув. «Обхідний щлях» - це певна пустка в часі та просторів якій стримувано безліч чудовиськ та найжахливіших демонів. Знищити «Обхідний шлях» не можливо, бо ця пустка в часі поступово б поглинула весь світ, а сила стримуваних там демонів та привидів її стримує. Закрити «Обхідний шлях» вдалося молодому Беалденфолу (як позначав автор, а Мелінда не приминула цього запримітити).
«Страшні створіння чарівного світу та можливості їх знищення» - книга детально описувала наявних монстрів у чарівному світі і це було справжнім фільмом жахів, але Мелінді доводилося вмовляти себе на тому, що це реальність, а не витвір режисерської фантазії. На цій книзі Мелінда зупинилася на тиждень і грунтовно вивчала кожного з монстрів, привидів, гібридів, посталих мертвих, вампірів чи облуд або перевертнів. Залишила вона читання цієї книги лише тоді, коли була певна, що вивчила її від палітурки до палітурки.
«Подорожі всесвітами – не можливість повернення назад», - це була складна книга з багатьма малюнками та схемами. Над цією книгою міс Ерленд невідступно просиділа кілька днів та ночей аби хоча б усвідомити якісь ази. Згоджуючись перетнути межу іншого всесвіту маєш знати, що повернення назад ніколи не буде, бо всесвітів багато і жоден дослідник цього явища не міг сказати скільки їх. Мандрівників всесвітів було за всю історію магічного всесвіту лише декілька з причини того, що для відкриття перехідного іншосвітового порталу необхідні дужі магічні сили якими володіють лише декілька чарівників магічного світу - це герцог Амброуз Сент-Джеймс, чарівники з роду Авілларів та Рікмонд дель Морд. Автором підручника зазначався герцог Амброуз Сент-Джеймс саме цей чарівник розкрив для всіх чарівників магічного світу таємниці іншосвіття. З того як він викладав матеріали Мелінда прийшла до переконання, що це дуже розумний та навчений життям чарівник. Для переходу необхідно аби чарівник у своєму світі зробив щось виходяче за рамки аби сам світ в якому є народжений цей чарівник виштовхнув його до іншосвіття. Або може бути інакше і історія магічного світу не раз з цим зтикалася, коли розлючені Авіллари відправляли до іншосвіття неприємних для себе чарівників. Перехід до іншосвіття це подорож без повернення. Аби ж повернутися чарівник має використовувати міцьний та сильний матеріал-провідник (але який автор навіть, як приклад не зазначів). Цей матеріал проводить чарівника через іншосвіття світ за світом при цьому чарівник там зовсім залишається без своїх магічних здатностей, звичайно це не стосувалося найсильніших чарівників самого гецога, Аілларів та Рікмонда, бо їх сили майже не було можливо вичерпати й іншосвіття не здатне було цього зробити. Мелінда здогадувалася, що автор багато чого приховав, бо пересічні чарівники ніколи навіть не мріяли про іншосвіття. Тож перед нею був лише вступний курс для ознайомлення.
«Трансформація та трансфігурація» - книга розповідала про здатність чарівника перевтілювати одну річ на іншу та одне створіння на інше. Для цього перевтілення потрібні певні сили. Чарівник з малою магічною силою у цій трансфігурації зазвичай не дуже справний та ніж більша сила тим й вправніша трансформація, хоча якщо довго тринуватися можливо досягти високого рівня. Але чарівникам з великою силою все вдається з легкістю – магія, то їх єство, в їх жилах тече най чарівніша кров. Чарівник і сам має перевтілюватися у якийсь предмет чи річ. Найвишій елемент трансформаційної майстерності, якщо чарівник здатен перехопитися на маленьку голку чи шпильку.
«Анімагічні закляття» - виявляється, що чарівники здатні перекидатися на певну тварину. Чарівник спочатку має підібрати тварину найбільш відповідну для цього, у книзі додавався певний психокольоровий тест, який Мелінда з певної цікавості вирішила пройти. У кольоровій гаммі домінували яспекти агресивності, неспокою та войовничості та протилежну сторону складали відчуття грації, вишуканості та лідерства, якоїсь світлої осяяності. Її твариною для перевтілення виявилася - біла вовчиця. Згодом автор наводив, як чарівник має навчатися цьому перевтіленню. Перш ніж чарівник опанує цю здатність він кілька років вчиться відчувати себе як обрана ним тварина для перевтілення (яким чином це робиться автор не вточнював). Потім настає час тренування з закляттям перевертання, чарівник частково починає перекидатися на обрану тварину це різко боляче та травматично для свідомості чарівника. В магічному світі залишалося все менше чарівників анімагів, бо анімагія швидко викликає звикання і зникає маг, а залишається лише тварина - чарівник назавжди в шкурі звіра. Це застереження вберігло міс Ерленд від подальших занять у цій сфері.
«Книга з мов магічних тварин» - ця галузь була досліджена не повністю але вказувалося, що всі тварини вмють спілкуватися та мають свої власні мови. По людські розмовляла за всю історію лише сова - Ягвелла (вона була розумною помічницею Великого Меанніра). Лише у однієї чарівниці за всю історію магічного світу була здатність розуміти всі живі створіння світу це у Клеони Мудрої, що жила майже тисячу років тому. Авіллари цього талану не потребували, бо чудово володіли гіпнозом та могли загіпнотизувати, як тварину так і людину. Авіллари - так Мелінда собі усвідомила, володіли всім магічним світом, робили все що хотіли та мало хто мав змогу їм опиратися. А хто мав сили, наприклад, той же герцог Амброуз, його це не цікавило зовсім. Мелінді було дивно, що такі кіти магічного світу, як Авіллари, герцог та Рікмонд дель Морд ще не зчепилися у сутичці, аби вирішить хто з них найсильніший. Але скоріше за все їх сили були однакові тож гра їх противаги виходила на інший рівень - хто з них хитріший. Аби навчитися розмовляти з твариною потрібно з нею проводити багато часу, вчитися від неї її мови та жестів і одного ранку чарівник приходить до висновку, що прекрасно розуміє, що каже його тварина, а вона розуміє господаря.
«Магічне зцілювання» - наводився перелік заклять, що зцілювали певну частину тіла (для кожної частини тіла своє власне зцілююче закляття). Закляття зцілення заберає багато сил у чарівника-цілителя. Смертельні рани зцілити навіть за допомогою чар є неможливо. Повернення до життя людини чи чарівника є за допомогою світлої магіє неможливим. Повернення до життя померлих можливе за допомогою темної сторони чарівництва та недужої сили чарівника. Повернення до життя використовували Авллари, але повернений наче тінь з потойбіччя, повертати людей до життя можливо не пізніше як за декілька годин по його смерті. Автор підручника наводив тако ж легенду про те, що колись зустрічався в чарівників дар зцілення та воскресіння: «Зазвичай це дівчина відкрита та щіра, чиста та добра з серцем янгола, що здатна своє життя покласти заради спасіння інших». Воскресаючий та зцілюючий дар не є породженням темної сторони сили, а черпає сили з самого джерела магії. Зцілити такий чарівник майже неможливі рани та перелами, але повернути до життя можливо лише тільки що померлу людину чиє серце лише хвилю назад зупинилося. Для повернення до життя є лише три хвилини надалі душа людська все далі переходить до потойбіччя і людина чи чарівник все більше відсторонюються від життя та світу живих. Мелінда бажала б повернути до життя свою дорогоцінну матусю, але усвідомила, що навіть засобами чарівництва її мати ніколи не повернеться. Певна година пробила час завершення життя тут вже нічого не можливо вдіяти. Звичайно зцілюючий та воскресальний дар мати не погано але зцілення чарівника ослаблює. Але цей дар зник з чарівного світу з невідомої причини вже понад два століття зцілювали лише закляттями. Мелінда визначила для себе отсторонене небажання мати такий дар. Бо дівчина-чарівниця, що має цей дар якась має бути не сповна розуму. Час Мелінди збігав і її сили мали наречті починати виявлятися. Першим мав виявитися дар дівчини і вона молила бога аби це було не зцілення та не пророцтво.
«Класифікація рівнів чарівництва» - ця книга була для міс Ерленд визначально цікавою. Ця градація сили становила чотири рівні: 1) Рівень Первосили - ці чарівники черпають сили з самого джерела магічних сил, тому їх сила майже не обмежена (до цього рівня приналежні герцог Амброуз, Авіллари, Рикмонд дель-Морд); 2) Рівень Вчителів - ці чарівники від’єднані від джерела сили але майже торкаються його й інколи на магічному піці вони можуть вхопити іскру джерела. Серед цих чарівників ніколи не зустрічалося діячів лихого, бо на рівні вчителів не можливо втриматися з лихою здатністю, бо тоді ти переходишь до першого рівня чи знову тебе відкидає до третього рівня. На другому рівні втримувалися лише найвправніші та наймудріші (Клеона Мудра, Великий Меаннір, Беалденфол); 3) Рівень Учнів - вони від’єднані від джерела сили, але всим своїм єством поглинають залишки сили, що є в реальності чарівного світу. Це звичайні чарівники вчителі та учні Ескалібану, прості чарівники магічного світу; 4) Рівень майже людей - чарівники, що не здатні та невзмозі опанувати власну силу. Їх сила вихоплюється, коли їй заманеться зазвичай більш меньш керована щодо простих заклятть, але в глибини та таємниці чарівного мистецтва їм краще не занурюватися (все одно нічого не вийде путнього). Для використання магічних сил чарівникам першого та другого рівня не потрібні жодні допоміжні засоби, інколи чарівники першого рівня можуть закляття формувати та витворювати власними словами і чари їм підкорюються. Чарівники всіх інших рівнів мають потребу знати закляття. Рівні чарівників третього та четвертого мають потребу у допоміжних засобах аби концентрувати спрямування магічної сили для цього використовуються чарівні персні, які обираються персонально для кожного чарівника. Мелінді лишень на хвилю стало цікаво, де ж їй підібрати собі відповідного персня.
«Державний устрій магічного світу» - магічний світ складав єдину не подільну державу зі стало правовою системою, але існує вісім окремих земель: Адоллан, Кримгревен, Шикагар, Теодоллан, Нианолд, Етелліард, Скаргол, Віольрега.
Земля Адоллан займала простір Північної Америки, чарівників тут проживала велика чисельність, ця земля була плодючою на них. Була й власна школа чарівництва - Імера. Чарівники там були різношорсні - лише декілька другого рівня, а за домінуванням переважав рівень чарівників третього та четвертого. Особо видатних чарівників ця земля не надала. Школа чарівництва Імера не мала чіткої спеціалізації, проте пропонувала гарні знання та вихованняне.
Земля Нианолд - займала простір Південної Америки. Чарівників тут було мало, але своя школа чарівництв була хоч і дуже маленька, але спеціалізована на виховуванні викладачів-чарівників різноманітних майстерських та мистецьких спеціальностей (виготовлення чарівних перснів, магічних летючих пристроїв). Школа Ельдора була дуже славетною серед чарівників, бо хто навчався тут ніколи в житті не буде бідувати та не зазнає прикрощів. Завжди зможе підзаробити собі зробивши чарівного персня не легально.
Земля Віольрега - це чарівники Австралії, яких теж не надто багато, але вони були талановитими та займалися вихованням керівних кадрів магічного світу. Це суворі чарівники, що не розуміють пустощів та звичайних забав. Їх виховували з малку злими та духовно вбогими. Вони не мають знати, що то таке забавки, бо інакше можуть перетворити керівництво магічним світом на велику гру, але це нікому не потрібно.
Земля Скаргол - займала простори Африки і зазвичай породжувала чарівників пройдисвітів та перекотиполе, або тих що потрапляли до рабства до більш обачних чарівників магічного світу (що володіли магічним світом мали і шалені статки та неймовірну магічну силу). Була тут своя школа магічних мистецтв - Віір - але навчали тут не простим магічним мистецтвам, а магічному хитрунству та обману. Тому саме ця земля надавала для світу людей та чарівників клоунів та найбільших брехунів та злодюг світу. Магічне суспільство намагалося змінити такий стан речей у школі але навіть викладачі були слизькі, мов змії, та викручувалися. Тож хоч магічне міністерство приймало зусилля виправити традиційний стан речей у Скарголі в них нічого не виходило, а найкординальніші дії їм не дозволялося застосовувати правом магічної конституції та правом, що було накладено Проконсулом магічного світу.
Земля Кримгревен - займала простори на межі Європи та Азії (територія колишнього СРСР та територія Германії, Франції). До цієї землі приналежала й міс Мелінда Ерленд тож читати про цю землю вона стала з особливою зацікавленістю. Це були нейтральні землі де народилися чарівники різних сил та здатностей. У школі магічних мистецтв - Ескалібан - було чітке розмежування чарівників з орієнтуванням на світле магічне мистецтво та чарівників схильних до темного боку чарів. Це була єдна школа, що спеціалізувалася на таких ньюансах викладання та навчання. На світлому боці навчали викладачі своїм предметам (як втриматися на світлому боці й ніколи не зірватися до темного боку). На іному боці навчали дітей-чарівників батьки яких виразно приналежать до темного боку й тому ці діти є генетично до темних сил спямовані, їх вчили як не зірватися до найчорнішої магії, що призведе до кінечної смерті чарівника. Як розповідав підручник - Беалденфолу - директору магічної школи вдавалось поставлене перед ним завдання, жоден з випускників школи світлого чи темного факультету не був відзначений історією магічного світу, як приналежний до тяжких магічних злочинів.
Земля Шикагар - займала простори Азії (Тайланд, Китай, Японія та ін. в цьому ж регіоні). Тут чарівників було не багато. а навіть трішки схильні до чарівництва та магії люди йшли більше не в чарівництво, а у виховання до майстрів різних магічних обладунків та речей. Тож, знаходилася в цій землі не звичайна школа чарівництва, а школа-майстерня - Тигиол. В цій місцині були чарівники дуже низького рівня.
Земля Теодоллан - найзагадковіша місцина, бо породила найстрашніших та наймогутніших чарівників світу. Має розташування на території сучасної Великої Британії, Норвегії, Данії, Аляски. Наприклад, достеменно відомо, що Авіллари обрали собі за домівку Аляску. На Алясці проживає лише родина Авілларів та велика кількість їх приспішників та прислужників, як магів та чарівників, а також усілякої нечисті та мутантів. Ця земля дуже не стабільна та є керована бажанням Авілларів. Лише купка світлих чарівників разом з Беалденфолом ледь втримують Авілларів та Рікмонда дель Морда від кровожерливої розправи над світом людей та чарівників. Є тут своя школа чарівництв – Магзгауз – але вона надто слабка для виховання повноцінних та сильних чарівників, більшість батьків в кого є досить статків відправляють своїх дітей до шкіл в інші землі ао ж займаються самовихованням. Авіллари, наприклад, зазвичай не віддавали власних дітей до школи, бо вдома батьки навчали та пришеплювали дітям власну родову жорстокість та кровожерливість. Сильними чарівниками вони були від народження – їм не треба було довгими вечорами й ночами сидіти над книжками та зубрити різні закляття – їм досить лише правельно подумки сформольювати побажання і все здійснюється. Вони дуже страшні вороги. Ці землі темні та потопають у злих чарах. Тут живуть лише найвітчайдушніши чарівники, які завідомо погоджуються стати на бік Авілларів й ті дозволяють їм жити.
Земля Етелліард - займає простори Антарктиди. Жити тут важко через непомірні холоди та морози. Це дуже малочисельна за кількістю жителів земля. За кількістю на всіх просторах не набереться більш ніж двісті чарівників, що вирішили оселитися тут. Школи чарівництв тут немає. А проживають на землях Етелліард саме вигнанці з інших земель. На просторах Етелліард знаходиться за переказами та легендами в’язниця для магічних злочинців – Пінетерцехур. Місце знаходження цієї в’язниці засекречено.
В кожній із земель є свій керівник – Верховний Регент, що здійснює правління за допомогою радників. Верховного Регента за вимогами магічної конституції назначає Проконсул Чарівного Світу. Чарівників, що входять до складу радників Регента обирають на виборах вільні громадяни певної землі. Керівництво всім Світом Чарівників здійснює – Проконсул. Проконсула наразі в магічному світі не має, його вбили більш двадцяти років тому. Його не вибереш аби як, інакше хтось з Авілларів вже давно зайняв би місце Прокнсулу світу, але це має бути чарівник небаченої могутності, що був у власному житті людиною і чарівником. Не порушно стоячи, як вартовий над світом. Він не обирає жодну з сторін магії, він нейтральний до всього. Він є втримувачем балансу світу. Існує Магічний Університет однією з спеціалізацій якого є виховання майбутнього Проконсулу, але вже пройшло більше двадцяти років й вартісного Проконсулу світ так і не отримав, намагання продовжуються. Потенційного Проконсула обирає певна зброя зазвичайний привілей Правителя Світу, та поки ця зброя не обрала собі господаря. Ця зброя давня, як світ – її не обдуриш, тому ні Авіллари ні Рікмонд дель Морд не посягають на неї. Жодному з звичайних чарівників не є відомо, що то за зброя. Тому нині землі керуються автономно своїми Верховними Регентами не завжди злагоджено.
«Магічне право» - у світі чарівників існували й жорстокі та кровожерливі закони. Провина чарівника та його покарання вирішується на засіданні суду. Для посередніх випадків існували дійсні засідання по різних землях. Для виключно складних випадків збирається спеціальна судова рада. Серед покарань може бути попередження та грошовий штраф до казни Магічної держави; безкоштовне відпрацювання на Магічну державу; вигнання з Магічного світу до Землі Етелліард; тимчасове ув’язнення у Пінетерцехурі; посмертне ув’язнення у Пінетерцехурі; позбавлення пам’яті про магічний світ та чарівницьких здатностей та примусове життя, як проста людина; найстрашніше покарання – смертельна привселюдна страта – спалення на вогнищі. До заборон суспільства належить – не можливість та недозволеність статевих дошлюбних стосунків. Шлюби можливі лише серед чарівників (перевага надається шлюбам чарівників з однаковою магічною силою – надаються певні льготи та субсидії, якщо до шлюбу вступають чарівники з різними рівнями сили – вони відчувають різноманітні утиснення) про шлюби чарівників з людьми чи тим більш з чарівними істотами: німфами, напівнімфами, русалками чи гномами мова взагалі не йде. Статеві стосунки з ними можливі але не як не шлюб. Чарівники магічного суспільства пильно дбають про чистоту крові. Ті ж хто незважає на заборону та бажає пов’язати своє життя з не чарівником стає вигнанцем до світу людей чи Землі Етелліард.
Мелінда все це читала та дізнавалася про невідомий їй світ з незрозумілістю та подивом, але всі отримуванні знання вона поглинала мов губка не полишаючи на призволяще жодного слова. Десь у середині серпня дівчина освоїла все та прочитала всі залишені Беалденфолом підручники. Її магічні сили так і не прокинулися, але магічне знання чудово засвоїлося у голові дівчини.
Минуло півтора місяця після смерті матері. Мабуть це було вперше, коли Мелінда вийшла на вулицю та посміхнулася. Посмішка стала для неї якоюсь забороненою розкішшю. Але чомусь саме сьогодні полегшало, немов би вона прокинулася від страшної темної ночі горя. Знову вона усвідомила, що вона зовсім мала дівчина – їй лишень шістнадцять років. Самота та дорослість навалилися на неї зовсім неочікуванно, а ці роки насправді мають бути найщасливішими та найспокійнішими, безвідповідальними у її житті. Але тепер вона має сама замість своїх батьків керувати своїм життям. Ніхто не підкаже, як вчинити правельно. Нікому не можна довіряти. Всі рішення і правельні й не правельні лише за нею за Меліндою.
Мелінда крокувала по стежці, що йшла біля її будинку та мандрувала до невеличкого дитячого майданчика, а поряд була росли дерева та знаходилася галявина. Мелінда любила природу, свіже повітря. Ясно світило сонце. Вона бажала скинути з себе тягар минулого, що склоняючи її до землі не дозволяв підвестися та ковтнути повітря на повні груди. Біль не минав. Чисто раціонально вона розуміла, що біль мине – він завжди минає. Але зараз вона не могла. Сльози знову застили її очі. За багато днів вона усвідомила, що для інших людей життя зовсім не змінилося, що вони живуть так само як і колись.
На дитячому майданчику гралися малі діти. Вони радісно всміхалися до своїх матусь, що пильно гляділи за своїми дітлахами. В дитинстві Мелінда з мамою тако ж часто гуляли на цьому майданчику. Зараз знаходження тут викликало нову хвилю відчаю. Вона не зупинилася, а пішла далі до озера. Шлях перед міс Ерленд лежав не короткий.
Днина стояла погожа. Сонце поступово розпалювало повітря і дихати ставало важче, Мелінда відчувала себе, як після важкої та довготривалої хвороби. І вона ще не зовсім вилікувалася, чи оговталася. Фізично дівчина була слабкою та неймовірно виснаженою. Так зазвичай і буває, коли помирає людина, що складала для тебе весь всесвіт. Але дівчина пробуджувалася від відчаю, бо надто любила життя.
Ноги не певною ходою плелися крок за кроком по грунтовій доріжці, яку з обох сторін обступив лісок. Це був хвойний ліс. Повітря поступово сповнювалося все відчутнішим ароматом хвої ніж далі заходила дівчина у гущавину. Її завжди подобався цей запах. Він огортав її у свої теплі обійми, неначе змивав з неї залишки скорботи, нещастя.
Коли вона нарешті здолала шлях до озера почувалась вона неймовірно погано. Голова кружлялася, тож вийшовши до озера дівчина опустилася на березі озера. Людей було не багато. Вони не звертали увагу на дівчину. Їй погіршало через спеку та повітря сповнене ароматом хвої. Вона знала, що зараз все минеться, лише тільки вона кілька хвилин подивиться на воду, на її тихий плин. Любов, неймовірна любов до води в Мелінді була вихована з малечку і вона не зовсім певна, що це від Гелен, бо та не любила воду виключно.
-О, Меліндо, це ти. – Почувся знайомий голос. Перед Меліндою постала молода дівчина. Її волосся руде та не слухняне весь час виринало з зачіски. – Привіт.
-Привіт, Аліно. – відповіла Мелінда. Помічаючі, що її знайома за час поки вони не бачилися погарнішала.
-Я дуже рада тебе бачити. – Вона стримано посміхнулася і сіла поряд з Меліндою. – Дуже тобі співчуваю. – Ці слова промайнули для Мелінди, мов далекий шелест паперу, який жмакають аби через хвилю спалити до попелу.
-Дякую. – Лише зірвалося з її обезкровлених вуст, які вона в туж мить міцьно зціпила та до болі прикусила нижнюю губу зубами. Сила. Де та сильна Мелінда про яку Гелен вимріяно писала у заповіті.
-Як твої справи, Меліндо... можливо потрібна допомога? – Учасливо спитала Аліна, але Мелінда чудово знала якою поверховою була дівчина, що сиділа з нею поряд. Дівчина, що завжди жила у багатстві, у повній родині і батьки її неймовірно любили. Вона ніколи ще не втрачала. Можливо й ніколи не відчує того болю, що відчуває Мелінда, бо нікого не любить окрім себе.
-Ні, дякую. В мене все добре. Поступово приходжу до тями… Краще розкажи, як твої справи, бо я бачу ти погарнішала… Щось чудове гріє тебе з середини... ти мов сяєш. – Констатувала Мелінда, бо завжди була спостережливою, а щастя, що так і випромінювала колишня однокласниця важко було не помітити.
-Так. – Погодилася Аліна й нестримно радісно всміхнулася. – Я дуже щаслива. Я виходжу заміж. – На одному дихання випалила юна красуня.
-Поздоровляю, Аліно! – Мелінда ласкаво посміхнулася колишній подрузі. – Тож, хто цей щасливчик, якому ти подарувала власне серце? – Меліндине питання прозвучало не нав’язливо, по суті їй було все одно. Це одна з дивних рис Мелінди – холодність та не заздрісність, що завжди відлякувало від неї людей.
-О, ти його не знаєшь. Це давній приятель мого батька. – Мелінда намагалася не судити Аліну, але вона пам’ятала який образ життя завжди вела Аліна і які про неї пересуди ходили, але факт оставався фактом – хлопців вона змінювала, мов носові хустинки. Мелінда не здивувалася б як би дізналася, що вона звабила дурненького не молодого чолов’ягу – батькового друга. Охамутала його заради грошей, бо Аліна любила гроші.
-Ти його хоч кохаєшь? – єдине, що знайшлася спитати Мелінда.
-Звичайно, дуже. Мелінда, він такий обаяшка, ніжний та добрий. Так, я кохаю його. Інакше ми б вже не чекали дитинку. – Відповідь просто розчавила Мелінду. Вона так і знала, що Аліна не вміє любити. Можна лише сподіватися, що колись справжні живі почуття осяють цю безтурботну, бо примітивно обмежену людину.
-Щож, тоді будь щаслива. – Мелінда потягнулася та обійняла колишню подругу, так був час коли Мелінда спілкувалася з Аліною, але досить обмежений час та вимушено. На якомусь занятті вони сиділи за однією партою й Аліна активно списувала все у Мелінди, бо нічого не розуміла з того що викладав вчитель.
Тільки но Мелінда торкнулася до Аліни, її немов прошило пекучим болем. У голові щось клацнуло-переключилося. Перед очіма незвідки постала картинка. Падає літак, він горить у вогні, горять люди і згорає заживо Аліна. Мелінда відчуває біль. Крик навіть не встигає зірватися з вуст, як настає смерть.
І знову перед очіма стоїть красюня Аліна. Все добре. Тільки Мелінда намагається швидше відсторонитися від знайомої, втримати цокот зубів та сполоханість.
-З тобою все добре? – дивується Аліна. –Ти як почуваєшься?
-Це від спекоти. Я багато днів сиділа вдома. Забагато свіжого повітря. – Збрехала міс Ерленд. Перед нею стояло важке питання сказати Аліні чи ні про те яке її очікує майбутнє. Якщо вона скаже, то змінить це хочь щось?
-Гаразд.
-Аліно.... прошу тебе не літай літаками ніколи у своєму житті. – Попросила Мелінда неочікуванно навіть для самої себе.
-Ой, а як ти дізналася, що завтра я лечу до Лондону?
-Обери інший шлях. Якщо тобі дійсно хочеться прожити довше. – Мелінда не стала їй нічого пояснювати. Посміхнулася зовсім невинно і так мило, що Аліна пирхнула від сміху.
-Дивачка ти, Мелінда, дивачкою була й залишишся. Але будь по твоєму. Я ніколи не сяду на літак. Обіцяю. -Мелінда лише стримано кивнула головою навзгоду того, що вона задоволена. -А ти, Меліндо, як твої справи на фронті кохання? Ти ж була не одна хтось допоміг тобі пережити горе? – В голосі Аліни відчувалась впевненість в тому, що хтось має бути неодмінно. Таке горе неможлио пережити на самоті.
-Ні, Аліно. Я сама. Нікого не любила і нікого не люблю. – Мелінда криво всміхнулася. – Ти ж знаєшь я чекаю свого чарівного принца. – В останньому міс Ерленд лукавила, бо нікого й ніколи не чекала, але вірила в єдине справжнє й одвічне кохання. Тільки таке кохання Мелінда вважала чогось вартим.
-Меліндо, Меліндо…тобі ж вже сімнадцять.
-Мені шістнадцять. – Виправила руду дівчину Мелінда.
-Все одно, а в казки віриш.
-Казки роблять цей світ набагато чудовішим, ніж він є на справді. –Такою була відповідь Мелінди Ерленд. Дівчина підвелась, голова більше не кружлялася навіть після ведіння більше не дрижало тіло, можливо вирушати далі. – Гаразд, Аліно, дуже рада була тебе побачити та погомоніти. Щастя тобі в подружньому житті. Та гарненького карапузика.
-Ще побачимося. – Пообіцяла Аліна.
-Колись. – Мелінда пішла далі шукаючі собі який-небудь усамітнений пляж у гущавині аби поплавати на одинці. В неї був один такий пляж на приміті туди вона й майнула. Зустріч з Аліною залишила в душі досить не приємний присмак. Одначе ця зустріч надала Мелінді деякої впевненості – вона все ж є чарівницею. Її сили поступово прокидаються. Дар прокинувся першим. Як вона могла тільки здогадуватися, можливо, її сили прокинулися раніше але вона не з ким не контактувала, а сьогодні вона вперше за довгий час доторкнулась до людини. І дар поглинув її. Вона була володаркою не простого дару – дар передбачень дуже рідкісний. Від цього лише ставало прикріше - не даремно її сили були зв'язані. І цього Мелінда жахалася більш за все. Вона переставала довіряти власне самій собі, бо не знала хто вона є на справді.
Мелінда скинула легке, темно-зеленого кольору, коротеньке платтячко. На дівчині залишився виблискуючи на сонці сріблястий купальник, що линув до стрункого та тренованого тіла дівчини.
Вода виявилася несподіванно приємною та теплою. Огорнула Мелінду. Теплою шовковою маною зазиваючи до своїх глибин. І вона піддалася. Вона плавала, мов божество з далеких морських глибин, вода то її стихія. На певний час дівчина забула про свої нещастя. Вода поглинула її, а Мелінда розчинилася в ній. Лише на мить Мелінда стала частиною Всесвіту, що завмер навколо і навсіочі дивився на неї, як на видиво. Вона розкрила очі стиха гойдаючись на хвилях лежачі на спині та розгорнувши руки омріяно силячись обійняти весь всіт.
Вона вихлюпнулась з води, безсило вмостилася на зеленій травиці. Духм'яні пахоці трав поступово закрадаючісь все глибше до її тіла зцілювали його, не квапливо добираючись до зламаної душі. Дівчина засинала засмагаючі на сонці, прокидалась і знову та знову кидалася до прохолоди озера. Ввечорі дівчина була виснажена, але в душі панував дивовижний спокій.
Шлях до дому здався їй коротким - справді так було чи їй тільки так уявилося? Вдома вона приготувала собі вечерю - міцну каву та втомлено рухнула спати. І цієї ночі їй не снилися кошмари чі будь-які сни.
Глава третя. Руїни старого замку.
Останні два тижні серпня стояла велика спека. Мелінда кожного дня ходила до озера. Купалася. Засмагала. Спала. Читала книги. Але ніж ближче підкочувалося завершення літа, ніж ближче було до вересня тим більша тривога та смуток охоплювали Мелінду. Чи не забув про неї Беалденфол? Нарешті наступило 31 серпня. День виявся не спекотний, а Мелінді зовсім не бажалось сидіти вдома. До того ж підхопилася вона сьогодні о півна шостій ранку і тепер не знала чим себе зайняти. Озеро вже порядком набридло. І зовсім несподіванна думка осяяла світлу голову й міс Ерленд вирішила нарешті поїхати подивитися на маєток, що залишила їй Гелен вспадок.
Сьогодні дівчисько вдягнулося потепліше, натягла чорні джинси та втон легеньку блузку, зверху ж накинула коротенький сірий піджачок. Взула м'які чорні кросівки. Вперше за довгий час глянула до дзеркала на своє обличчя. Вона змінилася. Горе чи може вона з підлітка перетворилася на юну дівчину, але вона була невловимо інакшою. Мабуть, кращою. Довге чорне волосся заплела в косу. Тепер можна було йти. Ледь не забула подивитися по документах адресу будинку, якого ніколи не бачила. Їхати доводилося не близько - маєток знаходився далеко за містом. Десь у глибинці. Мелінда могла б викликати таксі, але це б було зовсім не цікаво, тож обрала вона міський транспорт. Це певною мірою нагадувало нригоду, таку саму як вона мріяла в дитинстві.
Вийшовши на вулицю вона одразу усвідомила, що день таки для мандрівки сами підходящий, бо було тепло, небо встеляли легкі хмари, що закривали пекуче сонце. Було тепло, але не жарко. Якщо сьогодні й піде дощ, то він буде приємний та маленький.
Дівчина сіла о восьмій годині до маршрутного таксі, що довезе її на автовокзал. Людей не багато. Мелінда сиділа біля вікна і роздивлялася місто в якому вирісла крізь прозоре скло. Кам’яні будинки, хмарочоси, зелені парки з фонтанами, запружені автомобілями дороги, люди такі різні у яскравому вбранні, що рухаються туди й сюди невпинно. Для всіх життя продовжувалося. Пройде певний час і життя Мелінди стане нормальним, без смутку та сповнене надії.
Автовокзал знаходився у центрі міста, тож їхати Мелінді довелося близько години. На автовокзалі було людно, але тут завжди так. Мелінді довелося звернутися до довідкової служби, аби вирахувати у якому спрямуванні їй їхати далі. З’ясувалося, що їй доведеться їхати приблизно чотири години, а далі ще й пройтись пішки з годинку. Квиток вона придбала в кассі й до її рейсу залишалося ще з сорок хвилин просто прогулятися. Поряд з автовокзалом розташувався риночок сувинірів, туди саме міс Ерленд і спрямувалася. Їй хотілося купити щось цікаве, гарне та вона й сама добре не знала що саме. В решті решт гроші в неї були і купити якусь дрібну забавлянку вона могла собі дозволити. Тиняючись між рядами різних різностей увагу Мелінди вихопив невеличкий рюкзачок, дівчина й зупинилася його роздивитися. Він був з м’якої шкіри, якісно прошитий, на вигляд маленький, а на справді дуже місткий, мав декілька відділень та одне потаємне. Мелінді він сподобався його вона й купила. Іншою річчю яку вподобала собі дівчина був невеличкий ліхтарик на сонячних батарейках. Незабула вона собі придбати в дорогу складного ножа з дуже красивою визирунчатою скляною ручкою. На цьому її розтрати не закінчилися – вона просто не змогла пройти повз невеличку крамничку з кулонами та медальйонами. Мелінда не любила коштовностей. Гелен наполягала, дарувала донці золоті та срібні каблучки, сережки та ланцюжки, але це все охайно складалося у шкатулці для коштовностей в дома. Мелінда обрала собі одні сережки – срібні, не виразні, прості – листочки з квіткою, аку складає біле прозоре каміння. Особливої любові до біжутерії Мелінда також не виказувала, але тепер їй забажалось чогось особливого на певні взнаки, що життя продовжуєть, як остання згадка про Гелен.
Вона зайшла до крамнички. Потрапила до царини коштовностей. Очі розбігалися на всі боки. Дівчина-продавець запропонувала свою допомогу. Але Мелінда відмовилася, це має бути щось особливе, що нагадуватиме Гелен – щось блакитне та золоте, як очі та волосся матері. Вона роздивлялась. Нічого…нічого…ось воно. Через блакитну смугу шовку був продітий золотавий чотирикутник. Зовсім нічого особливого, але це те, що дівчина шукала. Ціна виявилася зовсім смішна. Хвилина і ця дурнувата прикраса вже покоїлася на тендітній шиї дівчини. Як не дивно але вона дивовижно гурмоніювала з Меліндою.
-Вам личить… дуже. – Мовила до Мелінди продавець.
-Дякую. – Відповіла міс Ерленд та покрокувала далі до продуктового магазину, бо мандрувати їй ще довго. До часу відправки залишалося з десять хвилин.
У дорогу вона купила газованої води, невеличкий пакетик печива та морозива аби посмакувати його зарак чекаючи на платформі автобуса. Автобус подали вчасно. Затрамбувалися до салону усі бажаючі й водій рушив. Мелінда пригорнулася до вікна, їй знову пощастило сидіти біля нього.
Минали будівлі та площі, починалися гаї, галявини. Місто залишалося позаду. Дівчина дивилася і дивилася на минаючі повз місцини. Дещо похмура погода почитана наганяти на неї сонливість. Поряд з неї ніхто не сидів, тож вона вмостилася покраще й заплющіла очі. Спалося їй не погано, хоча вона частенько просиналася і дивилася на мобільник, котра зараз година та скільки їй ще їхати. Водій інколи робив зупинки й тоді хтось виходив та заходив. Про те що це її зупинка Мелінда дізналася від водія.
-Вам виходити, міс. – Відповів він, коли Мелінда перепитала.
Дівчина зійшла на зупинці. З пасажирів більше не вийшов жоден. Автобус поїхав далі. Мелінда залишилася одна на пустельному шляху. Навкруги лише полонини та ліс і жодної людини чи людської будівлі. На таке вона в жодному разі не розраховувала. Вона вважала, що можна у когось спитати, а тут жодної людини. Типічна помилка міського жителя, який думає, що люди є всюди. Мелінда ніколи не була в таких місцях, надто далеко за містом, де транспорт, можливо, проїздить лише раз на день, де відсутні людські поселення, не має людей. Тиша була чарівною, але вона викликала страх.
-Так, Меліндо, десь тут в часі ходу знаходиться твій дім… нічого страшного. – Вмовляла дівчина саму себе. Вона простояла на трасі з десять хвилин і жодного автомобіля. І чого Гелен заманулося тут придбати маєток? Стояти на одному місці виявлялося даремною витратою часу тож дівчина вирішила рушати, але необхідно визначити координати – в яку сторону рушати.
Мелінда була чарівницею від народження й поволі мала оволодіти всіма можливостями чарівництва нині ж вона могла лише сподіватися, що в неї щось вийде. Вона мала дослухатися до власних відчуттів. Дівчина заплющила очі. Розкинула руки й стала обертатися навколо себе. Їй здалося, що тонкі ниточки світу починають встромлятися до її тіла, проколювати її голками. Навколишні простори починають графічно вимальовуватися в її голові, і вона вже знає де закінчується галявина та ліс, де найближче поселення, де люди. Вона відпускає ниточки світу, вони виринають з її тіла, вхопивши краплинки крові, розчиняючи їх в собі. Відкриває очі. Тепер вона знову бачить, як звичайна людина. Магія грається з нею – то вона є, то її не має, жодної краплини. Що то тільки було?
Майнувати по галявині, сповненій пахощів польових квітів було приємно. Зелена трава висока, здавалося тут дійсно ніхто не ходить. На мить з-за хмар визирнуло сонце. Мобільний телефон мовчав але показував другу годину п’ятнадцять хвилин. Мелінда промайнула галявину й надалі шлях їй закривав густий ліс, вибору в неї не було треба було занурюватися у гущавиння. Тут також не було жодної доріжки й доводилося керуватися знаннями, що були отримані магічно. Дівчина досить швидко їшла лісом. Шелестіло пожовкле прошлоголідне листя під ногами. З-поміж зеленого гілля ховалися малі птахи-співаки. На певний час Мелінда забулася та просто насолоджувалася звуками, що породжувалися лісом та його жителями.
Та мабуть Мелінда повернула не туди, бо вийшла по завершенні лісу не до невеличкого поселення, а до нової галявини, просторої та неоглядної, але тут не було різнобуйства трав. Ця долина мов була випалена сонцем, трави не було дощенту. Чорна палена земля. Можливо, звичайно повернути назад до лісу. Але дівчина вважала, що в лісі загубитися легше, тож і обрала йти далі по випаленій галявині.
Крок за кроком. Від землі підіймалася курява попелу чи землі. Стояла тиша. Вона йшла хвилин з двадцять, коли в далечині побачила якісь руїни. З метою безпеки дівчина вирішила триматися ближче до лісу та його затишного гущавиння. Швидко вона почала більш детально розбирати, що то за руїни, вони більше нагадували замкові. Від замку вціліла лише половина будівлі й те лише задня частина, від фасаду валялися великі глиби каміння та цеглин. Колись це певно був прекрасніший замок, але зараз страхітлива купка каміння.
Дещо наблизившись до руїн дівчина розібрала, що біля «входу» - двох глиб вцілілих колон стоїть якийсь чоловік. Він ще не помітив її. Мелінда юркнула до замкових руїн, стіни закривали Мелінду він незнайомця. вона ж могла крізь щілини пильніше його роздивитися та визначити становить він загрозу для неї чи все ж таки ні. Чоловік був високий та не молодий, усей його стан був закутаний у чорний балахон-плащ. Одежина нагадувала одяг Беалденфола. Звичайні люди на себе таке не натягують, в усякому разі міс Ерленд з таким не стикалася. Його чорна, наче смола з пека загострена борода видавала в ньому не надто приємну особу. Очі його жодної хвилі не зупинялися та бігали зі сторони в сторону, наче намалалися охопити все навкруги. Мелінда озирнулася назад на випалений простір - ні вона не боялася... Він чогось неймовірно жахався. Щось бурмотів собі під носа. Мелінда вирішила підібратися трошки ближче та, можливо, їй вдасться хоч щось розібрати з його бурмотіння. Й тут до її вух долетіло.
- Так вже, піду я в обхід, хоч і короткий шлях, так він не безпечний... - він знову замурмотів зовсім нерозбірливо, а потім знову вихопилося. - Ну де ж цей Гемонд? - Чоловіка майже трусило від остраху, мов лист осики. Він озирався вже не на випалене поле, а на руїни, неначе вони могли ожити та напасти на нього, починав задкувати надалі від руїн старого замку. Бурмочучи собі під ніс якісь захисні закляття. -Ні, ні, я не піду до руїн і не відкрию...- знову до Мелінди долинуло.
Мов ні звідки виринув автобус - і він належав до магічного світу. Двері розчинилися перед чаклуном.
- Гемонде, запізнюєшься. - Пророкотів нещасний та переляканий чарівник заходячи до салону.
- Ні, я за розкладом. -Відповів водій автобуса. - Вам здалося, Алдонагале, надто сильно діє закляття Рікмонда щодо «Обхідного шляху».
Двері автобуса зачинилися він в туж мить набрав максимальну швидкість, підняв стовпи пилюки та безслідно розтанув у просторі. Мелінда залишилася одна. На руїнах більше нікого не було. Мелінда не довго думаючи вирішила, що треба роздивитися руїни, вона завжди дуже любила такі потаємні місцини. Звичайно вголові спливали застереження, що краще їй туди не йти. Вона пам'ятала й про «Обхідний шлях» знаходження якого в підручнику не було зазначене, але здається вона його сама знайшла. Мелінда вирішила поближче ознайомитися з цими архітектурними останками та більше вже в дійсності. Хоча вона усвідомлювала, як це небезпечно. Але шал вже охопив Мелынду й ніщо не могло зупинити її від більш близького ознайомлення з таємничим «Обхідним шляхом».
Мелінда піднялася по крутим сходах місцями від яких повідколювалися глиби каміння і це ускладнювало підйом до замкових просторів. Нарешті їй вдалося піднятися на другий поверх крізь щироку щілину і потрапила до величезної зали. Голова йшла обертом. Стіни були міцні та давили на Мелінду своєю неохопленістю. Колись ця зала була неймовірною, а чим вона стала зараз? Хтось колись зруйнував непохитну велич. Для чого? Крізь високий дах зіяли дири. Руїна замку заливав дощ, часом засипав сніг, спопеляло та випалювало сонце. Мелінда роздивлялася велитенський зал, десь під самим дахом ще залишилася візирунчата ліпнина, фігури, обриси та залишки силуетів та фарби. Вона бачила майже насправді якою була ця зала колись, коли несподіванно позад неї почувся сміх він не належав ні чоловіку, ні жінці, ні дитині. Мелінда нетерпляче обернулася назад, але там нікого не було. Тільки на протилежній стіні дівчина почала розбирати якісь незнайомі їй символи. Ноги самі собою несли її все ближче та ближче, коли в її голові почав промовляти тихий та оволодіваючий усім єством Мелінди голос. Ось, що чув той чаклун і чого боявся, для чого промовляв закляття. Встояти омані цього голосу було важко.
- Доторкнися до символів, Меліндо, доторкнися - шепотів в її голові цей такий приємний та страшний водночас голос. - Відчини «Обхідний шлях» - наполегливо струменіло в глові дівчини. Мелінда потяглася рукою до знаків викреслених на стіні. Лише один доторк і шлях буде відчинений і закрити його буде зовсім не просто. Тисячі нечупарищ та нежиті вирине до цієї реальності і оговтатися цьому світу від цих злиднощів буде складно, якщо можливо, Беалденфол вже не молодий. Сил зачинити «Шлях» може не вистачити не йому, нікому. Голос притягував Мелінду, зваблював і оператися йому було боляче. Мелінда майже доторкнулася до символів, можливо, залишився один сантиметр дотягнутися, але рука завмерла.
Як противага до проклятого голосу в її голові виникло й запульсувало інше.
- Пообіцяй, що ніколи не станеш злом. - Згадала Мелінда посмертне прохання матері - Поклянися.
- Клянуся. – крик-слово зірвалося з вуст дівчини, різко приводячи її до тями, наче ляпас. Вбирає руку від клятих символів, закляає з остраху. Вона тільки що мало не вдіяла зло, те про що її мати так опікувалася. Що за голос нашіптував їй злі вчинки і якому вона підкорювалася проти власної волі. Мелінда опустилася на холоднe каміння підлоги. Головою та спиною вона притулилася до стіни. Вона ще чула той липучий голос, що примушував її відчинити «Шлях». Вона опиралася тому голосу зла. Зараз їй вдалося оминути лиха, але чи завжди вона зможе так мистецьки балансувати між двома прірвами добра та зла.
- Відчини «Обхідний шлях» - знову гомонів голос. Мелінда Еренд лише посміхнулася усвідомлюючи, що мана голосу більше на неї не діє.
- Відчепись. - Впевнено відрізала Мелінда.
Почувся легкий хлопок та перед дівчиною ні з відки виринув Беалденфол. Він не вірячи власним очам з подивом дивився на Мелінду. Так вона складала дивацьку картину - сидячи на підлозі, чимось дуже збентежена та ще й поряд зіяє мана символів-знаків «Обхідного шляху».
Дівчисько підвелося з підлоги та обережно обтрусилося
- Вибачте за вигляд. - Спокійно мовила вона. - Доброго дня, Беалденфоле. - Чемно привіталася міс Ерленд все ж таки Гелен встигла прищепити донці начатки гарних манер.
- Ви не відчинили «Обхідний шлях»? - перше що спромігся промовити директор магічної школи.
- Ні. - Досить бадьоро відмовила міс Ерленд.
- Це неможливо. - Констатував він. - Тут мана надто сильна.
- Чому це не можливо? – з подивом запитала Мелінда їй подібне не видавалося чимсь нездійсненним.
- Це дуже сильна магія - злі чари, накладені Рікмондом дель Мортом. Жоден не може встояти проти цієї сили… Ви перші. - Намагався пояснити директор. Він підійшов ближче до міс Ерленд. Чоловік пильно вдивлявся в обличчя дівчини, так продовжувалося з хвилину, потім він відступив від неї, відводячи очі.
- Але ви також не боїтеся сили цих чар. - Зауважила Мелінда.
- Ні, Меліндо, я наклав захисне закляття й воно не тривке в кожну мить я можу забажати відкрити «шлях». - Беалденфол вдивлявся в знаки символи. Печатка була не порушеною. - Ви дійсно не підкорилися закляттю. - Констатував він. - Як ви зараз чуєте ману?
- Як шепіт далекий чи може, як шерхіт листя восени.
- Зазвичай вже тут поряд з цими знаками чарівник, що опирається мані сходить з розуму. – Відзначив Беалденфол. – Як ви опираєтеся?
- Ходімте з відси. – Запропонувала Мелінда та з чим охоче погодився чарівник. Вони пішли з руїн замку. Поки вони спускалися по сходах жоден не промовив ані слова. Мелінда бачила по обличчю старца, що він над чимсь дуже важко роздумує.
-Меліндо, те що відбулося є дуже важливим. За всіма правилами маггічного світу ви маєте піти до першого класу – чарівник на мить зупинився та ще трохи подумав. – Але ви явно знаєте несвідомо набагато більше. Ваші сили були зв’язані й, мабуть, не даремно. Який твій дар? – неочікуванно спитав він.
- Дар передбачення або ведінь. – Відповіла дівчина.
- Це вражаюче, міс Ерленд. – Тільки й відповів він. Ця невідома дівчинка починала його лякати. Проти неї може постати магічний світ, але поки він бажав притягнути її на свій бік. Вона могла б стати дужим важелем проти Авілларів та темних чаклунів. Він відчував, що в Мелінді були затаєнні великі магічні сили. – Що ж, Меліндо, вам краще навчатися у сьомому останньому класі. Буде не просто але якщо ви з легкістю боронитеся злим чарам то… - він лише розвів руками.
- Дякую за довіру… Я обіцяю бути старанною у навчанні. – Надала обіцянку міс Ерленд. – Але, Беалденфоле, я прочитала всі підручники, що ви залишили. Я знаю про «Обхідний щлях» та там не сказано, що є якась мана?
- Це Рідмонд дель Морт наклав ману десь шістнадцять років тому. Він разом з Авілларами бажають світ обернути на хаос та злидноші, а відкрити «Обхідний шлях» - це найпростіший засіб досягти цього.
- Мана діє й на людей?
- Мана діє на чарівників світлої та темної сторони. А люди ніколи сюди не заходять на руїнах діють чари проти людей, оберігаючі їх жагу потрапити до руїн. Якщо людина настільки дурна що все ж потнеться до руїн, то смерть для неї є неменучою. – Ось такою була історія «Обхідного шляху».
- Дякую, що пояснили. – Мелінда була вдячною. Вони не квапливо їшли по випаленій пустці. Але дівчина нічого не помічала настільки її поглинула розповідь чаклуна. День потроху наближався до вечора.
- Любов до знань це добре. – Зауважив Беалденфол. Він почав гладити рукою свою довгу білу бороду. – Меліндо, прошу вас про одне - будьте обережними з магією, бо здається ваші сили є непересічні. Навчайтеся обережно й лише навчившись використовуйте їх.
- Так. – Мелінда погодилася, а прозвучало це як обіцянка-зарок, що дозволить їй навчатися у Ескалібані.
Вони вже крокували через ліс. Навкуги лежали предвечірні затінки.
-Екскалібан чекає на вас. Завтра з платформи відходить потяг об 11:20. Будьте чемні та не запізнюйтеся. Не забудьте підручники інакше Пілігумс-бібліотекар відіграється на мені. – Попрохав чаклун. – Та щасти, Меліндо. – З цими словами Беалденфол безслідно розчинився в просторі. Мабудь, Мелінда теж бажала так само. Дівчина одна залишилася посеред лісу.
- Не надто ввічливо з вашого боку, Беалденфола. – Це був докір. Та навкруги був лише ліс. Чудирнацьки... і як вона завтра потрапить до якоїсь платформи, якщо невідомо де ця платформа.
Вона продовжила йти навпростець, не змінюючи спрямування, як вони перед цим крокували з Беалденфолом. Дівчина йшла навмання, надто її захоплвали думки, що скаженим вихором носилися у голові. Чому старий чаклун їй нічого не пояснив? Бо те що їм чаклунам є звичайним, для неї чарівниці, що все життя прожила як людина, є поза можливістю усвідомлення. Міс Ерленд розуміла, що її сили не є звичними і вона може сама з усім розібратися з боку Беалденфола це звичайна перевірка, й вона не здивується якщо чаклун весь час буде влаштовувати їй перевірки. Для чого все це? Можливо, магіний світ насправді на межі війни? Вона б не мала опікуватися такими питаннями, бо їй якось твеба вибратися з цієї халепи - скоро почне смеркатися, а провести ніч у лісі це найстрашніше, що лишень можливо уявити.
Назад не мало ніякого сенсу йти, бо там страшні руїни, згарище та знову ліс. Мелінда й зараз не мала жодної впевненості чи не заблукала вона. Юна чарівниця пообіцяла собі, що якщо через десять хвилин вона не вийде до людських поселень, то доведеться скористатися магією. Але не прийшлося. Ще кілька кроків і дівчина вийшла на широку галявину але в далечині вона побачила маєток. Перша думка, що промайнула в її голові: «Невже Гелен придбала маєток в такій глуші?». Але так і було - жодного поселення, жодної хати, лише величний та статний маєток.
Вечеріло. Сонце скочувалося за обрій. Маєток стояв, здається, безлюдний. Мелінда обійшла його навкруги. Маєток був обнесений з усіх сторін високим цеглевим забором. Влізти до нього без дозволу хазяїв не було жодної можливості. Дівчина зупинилася біля входу - це були великі залізні ворота. Іншого вибору не залишалося, як спробувати подзвонити й дізнатися чи належить їй цей маєток. Дзвінка не знайшлося прийшлося дуже голосно стукати до воріт.
Хвилини минали, Мелінда терпляче очікувала. З десять хвилин пробігло перш ніж ворота розчинилися і на порозі з'явилася літня жіночка. Її погляд ціпко накрив Мелінду з голови до п'ят.
- Доброго вечора, це маєток Гелен Ерленд? - стримано довідалася Мелінда.
- Ерлендів… так. - Підтвердила жіночка. Дівчина ж могла нарешті перевести подих. Вона знайшла цей дім Гелен, який та ховала від доньки досить вдало. - Хто ти така? Чого треба?
- Я донька Гелен Ерленд - Мелінда - господарка цього дому. - З достоїнством відповіла Мелінда.
- Ти не схожа на Гелен. - З призирством оглядаючи дівчину додала жінка.
- Я схожа на батька. - Мелінда могла лише гадати. - Ось мої документи. - Протягла міс Ерленд підтвердження своєї особистості. Жіночка вдивлялася пильно та кропітко до папірців.
- І дійсно. - У сірих очах читалося розчарування та перною мірою роздратування. - Вона прочинила ворота та промовила. - Щож, дівчисько… прошу проходьте до маєтку Ерленд. – Донька Гелен запримітила, що ця жінка змінила звернення з «ти» на «ви». Мелінда обережно вступила до свого володіння. Служниця не квапливо зачинила ворота.
- Будь ласка, звертайтеся до мене, Мелінда. - Попрохала вона.
- Це розпорядження? - перепитала жінка.
- Так. - Мелінда відчувала від жінки відштовхуючі та відразливі емоції. - Назвіться й ви. - Веліла вона, бо жінка, здається, іншого ставлення не розуміла.
- Ханна - наглядачка мєтку. - Відповіла жінка. Почувши наказові тони вона враз змінилася, проступила повага до дівчинки. Ні, дівчисько лише здається слабким.
- Як давно служите в матері? - спитала Мелінда наближаюючись до ганку та великої веранди. Маєток був вражаючим. Мелінда намагалася не надто захоплюватися, поки треба навести лад з працівницею аби вона не вважала Мелінду ні за що. - Хто ще тут працює?
- Працюю наглядачкою років з шістнадцять. Є тут ще садівник Реме та інколи приходять реставратори, коли маєток потребує ремонту. - Відповіла служниця.
- Скільки років цьому маєтку? - продовжила допит міс Ерленд. - Він же не завжди належав Ерлендам?
- Ні, міс Гелен отримала його порівнянно нещодавно і той же час запросила мене працювати. Вона завжди дуже добре платила. – Це були перші добрі слова які Ханна сказала про мати Мелінди. – У цього маєтку дурна слава… незнаю я живу тут весь час і ще нічого такого не бачила.
- Дурна слава? Що ви маєте на увазі? – перепитала міс Ерленд.
- Маєткові понад століття. До Ерлендів він належав якомусь роду аристократів але надто жорстоких, колись поселення починалися поряд з маєтком але через кровожерливість багатіїв люди почували себе у небезпеці й поступово поселення перемістилося на декілька кілометрів далі. – В тоні голоса Ханни Мелінда відчувала смуток.
- Маєток певний час залишався без господарів так?
- Приблизно з пів століття. – Відповіла наглядачка. Вона протягла дівчині в’язку ключів. – Це ключі від будинку та від всіх кімнат. – Пояснила Ханна. – Там чистота та порядок я раз на місяц заходжу та перевіряю.
- Ви не живете у маєтку? – здивувалася Мелінда.
- Ні. Як бачите територія, що долучаєшться до маєтку досить обширна. Тут є багато господарських будівель одну з них я й займаю. – Вона обвела рукою приналежні до маєтку простори: невеличкий майдан біля входу до маєтку, алеї що розбігаються у різні боки від маєтку, коло веранди невеличка будівля, по обидві сторони від маєтку починається парк, охайно доглянуті клумби та дерева.
- Садівник працює дуже добре. – Похвалила Мелінда.
- Дякую… Тож, роздивіться будинок, Меліндо, а я поки приготую вечерю. Стіл накрию на веранді. Сьогодні буде теплий вечір. Вам сподобається. Доречі ви до нас на довго? – перепиталась наглядачка.
- Поки не знаю. Скоріше за все лише на день… хотіла побачити спадок від матері. Скажіть ще одне ви коли небудь бачили мого батька – Девіда Ерленда?
- Дівчинко, Гелен була тут лише кілька разів я взагалі не знаю для чого їй цей маєток був потрібен. Так він дорогий, але використовувати його, як вклад грошей не надто доречно на мій погляд. Разом з Гелен ніхто й ніколи не приїздив, лише раз вона згадала про вас декілька років тому.
- Що вона вам сказала про мене? – біль заструменіла по тілу Мелінди.
- Коли ви з’явитеся, то в усьому допомагати.
Мелінда кивнула Ханні у знак розуміння. Та почала роздивлятися купку ключів на своїй долоні. Ханна розвернулася та пішла до своєї хатинки.
-Через годину чекаю до вечері. – Проголосила Ханна. Мелінда вловила лише одне - наглядачка почала відтавати, вона прийняла Мелінду й, здається, та їй навіть починала подобатися. Мелінда з хвилю дивилася на Ханну, як та перетинала майданчик та спрамувалася до свого житла. Ханна не була молодою – років з п’ятдесят їй не менше. Колись була гарною – мала чорне посивіле волосся коротко стрижене. Вдягнена вона у легеньке літне платтячко – блакитне з квітковим візирунком. Чи місце цій жінці було тут? Мелінда вирішила, що потрібно дізнатися про життя цієї жінки. Чи є в неї близькі люди. Родина має бути в кожного.
Мелінда повернулася до громади маєтку. Ключ повернувся в замочній щілині. Двері до маєтку тихо відчинилися. Страху не було. Дивне почуття зачарувало дівчину – вона була вдома. Це її дім. Боятися немає чого. Вона ходила по будинку з кімнати до кімнати. Меблі та речі були вкриті ковдрами та простирадлами аби їх не бруднила пилюка. Мелінда тинялася домівкою – ось простора кухня, надалі гарна та красива їдальня, широкий зал для танців та приймання гостей. Другий поверх. Десять кімнат для гостей та дві для господарів маєтку. Мелінда навіть не стала заходити до кімнат для гостей. Вона знала в них на неї не чікає нічого цікавого їй належала одна з кімнат господарів. Зайшовши до першої з них в той же час міс Ерленд втямила, що ця кімната завжди належала чоловікові - верходержцю династії чи роду. Надто пихато. На неї чікала інша кімната.
Це було дивно але маєток наче був нерозривно поєднаний з дівчиною. Та як це могло бути. Вона розуміла, що її очікує саме її кімната. Мелінда могла лише здогадуватися що в чарівників, мабуть таке буває. Можливо це така своєрідна магія. Була одна непевність – Мелінда ніколи раніше не була в цьому маєтку, та незрозуміло чому вона все тут знала. Вона не могла бути з ним ніяк поєднана чисто фізично, але на духовному рівні все її єство немов кричало про спорідненість неминучу та поглинаючу. Здавалося вона могла притулитися до стін цієї будівлі і вони наснажать її. Цей дім її заспокоював та втішав, огортав теплом. Все це було ніяк не пов’язане з Гелен, хоч цей дім і належав Гелен. Ні тут було більше темного, ніж світлого, а Гелен завжди була дуже світлою. Ця поєднаність із темрявою міс Ерленд лякала. Постоявши хвилин п’ять в коридорі перед своєю кімнатою наважуючись зайти туди вперше в своєму житті.
Взявшись за ручку вона обережно відчинила двері. Вступила до кімнати. Перше, що потрапило до очей це дзеркало на всю висоту та ширину стіни. Останні сонячні промінчики відблискували від дзеркала. Мелінда була підкорена цим дзеркалом, бо ніколи не бачила таких великих дзеркал. З одного боку в стіні знаходилася ніша для вбрання. Але зараз ніша була порожня. Кімната простора. Спланована так аби біля дзеркала залишався вільний простір і жодна з речей або предметів кімнати не відображалася в ньому, лише вікно та сонячне проміння. За вікном проглядається тільки небо. Далі в кімнаті велике ліжко з балдахіном. Та двері до гардеробу та ванної кімнати. Відсутність столу чи стільця у кімнаті Мелінду не дивувало, жінці, що тут колись мешкала це все було не потрібне. Сюди вона приходила лише спати або перевдягтися, привести себе до бездоганного стану. Але шукати якісь натяки цієї жінки було безнадійно. Та й навіщо Мелінді вона знадобилася?
Дівчина пройшла до ліжка з балдахіном, торкнулася рукою м’якої тканини, відвернула полог та сіла на самий краєчок ліжка. Воно також було вкрито простирадлом аби захистити від пилюки, хоча Мелінда запримітила, що жодна річ чи навіть просто підлога не є брудними та вимарані пилюкою. Подивившись на мобільний телефон та побачивши час схаменулася – треба було йти вечеряти. Час у маєтку збіг швидко.
Коли вона повернулася на веранду, стіл вже був накритий. Ханна ще про щось клопоталася. На столі всього було вдосталь.
- Ханна, ви ж повечеряєте зі мною. – Запропонувала Мелінда.
- Ви певні? – Ханна була здивована. Мелінда лише знизала плечима.
- Ви людина і я людина… все інше дурниці. – Констатувала міс Ерленд. – Ви перша людина після смерті матері з ким я буду вечеряти, тож згодившись ви зробите мені люб’язність. Сідайте, ви наготували багато. – Мелінда намагаючись зняти напругу посміхнулась жінці, можливо посмішка вийшла надто прохаючою. Ханна поставила і собі столові прибори. Вони принялися вечеряти. Ханна приготувала курячий бульйон, для зголоднілой Мелінди це було дуже доречно. Овочева з м’ясом печеня виявилася надзвичайно смачною. Міцний трав’яний чай зібраний особисто Ханною Мелінда особливо вподобала.
- Ви дивовижно готуєте, Ханно, дякую. – Мелінда встала з-за столу збираючись допомогти наглядачці вбрати брудний посуд та жінка зупинила її.
- А ви виявилися надто чемною, дитино. – Ханна провела рукою по волоссю Мелінди, жаліючи та голублячи дівчинку. – Вибачте мені. Залишайтеся скільки бажаєте, я буду завжди радо вас бачити та прислужувати з задоволенням… Можете мені довіряти. – Мелінда гарно зналася на людях і це було правдиве зізнання Ханни, жінка спавді починала з приязню ставитися до неї.
- Дякую…це приємно, Ханно, де б я не була я буду знати, що в мене є дім. Гарного вам вечора. Я піду, мабуть.
- Меліндо, вам нічого не потрібно? – спитала наглядачка.
- Ні… все добре. Доречі в маєтку є світло?
- Ні. Гелен про це не торбувалася. Якщо бажаєте його не складно провести. – запропонувала Ханна. Мелінда на хвилю замріялася. Ні вона світла не бажала. В маєтку вона почувалася так затишно, як поряд із матір’ю до свого народження. Там було темно. Природньо. Світло буде зайвим.
-Ні не варто. – Мелінда пішла до маєтку.
Сонце повністю сіло. Останні сутінки розтанули у вечірній темряві. Ліс навкруги. Шурхіт лісу. Але вона вдома, в затишку. Світло можна не вмикати навіть світло ліхтарика зараз було зайвим. Дівчина повернулася до своєї кімнати. Темно. Скинула з ліжка простирадло на підлогу та лягла на постіль. По кімнаті блукали окремі відблиски від випадкового світла за вікном. Місяця. В голові почало знову вертітися питання, як завтра потрапити до Екскалібану, де знаходиться та платформа з якої відходить потяг до школи чарівництва. Мабуть, міс Ерленд була надто виснажена сьогоднішнім днем, бо не помітила, як її опанував сон. І спалося дівчин легко та затишно.
Глава четверта. Таємниці маєтку Гелен.
Хвилі з нестримною силою билися о скелі. Вітер гнав у небі чорні хмари. Зривався сніг. Для цієї місцини холод був звичною справою. Сіро-чорні погрозливі піки скель. І в цій жорстокій та не милосердній пустці розташувався глибоко в горах, високо у скелях великий кам'яний замок. Половина замку підносилася над морскими просторами, а ще половина йшла глибоко у скелі. Чудирнацька споруда, але гарна та зловісна. На одному з балкончиків замку стояла жінка. Вона не дивилася на розгніване море та що миті чорніше небо, її погляд був порожнім. Руде волосся розвивав вітер, куйовджив його але жінка того не помічала. Її думки були далеко.
-Кохано. - До неї на балкон вийшов чоловік. Жінка стрипинулася. Її кришталеві смарагдові очі сповнилися тривоги. Вона повернулася до чоловіка і ту ж мить кинулася в його обійми. - Я дуже скучів, Агресіє. - Він впився жадібними вустами в її ніжні губи. Вона пристрасно відповіла на цілунок. Їм було важко відірватися один від одного. Довге синє плаття обвивалося коло ніг чоловіка. Він був у чорному шкіряному вбранні. В поцілунку ця парочка здавалося наче злиті в єдине - чорне та синє. Руде золото волосся жінки та іссиня-чорне з нитками срібла-сивини волосся чоловіка. Сплетеність рук. Губ.
Агресія відсторонилася перша. Вона провела рукою по волоссю чоловіка, перебираючи його чорне волосся межи своїх тонких та довгих пальців. Персні виблискували на її пальцях, але справжньою окрасою, то були її нігті - довгі та візирунчасті. Чоловік був вищій за неї на пів голови. Доторкнувся своїми вустами до її чола.
- Томасе, я відчуваю зміни. - Її голос був приємним, мов доторк пелюстки троянди. - Це чарівник чия магічна сила дорівнює нашій, можливо, навіть більш ніж наша.
- Сонце моє, не бійся. - Він зірвав ще один поцілунок з губ своєї прекрасної дружини. - Все буде, як забажаємо саме ми. До речі я віднайшов те дівчисько, котре зламало мій задум чотири роки тому. - Додав Томас і його чорні очі запалали ненавистю та жагою помсти.
- Так? Ти ж її так довго шукав? Хіба, то можливо, я навіть вважала, що вона мертва. - Заспокійливо провела долонею по щоці Томаса Агресія.
- Ні, її сили були зв’язані. Вона тільки набирає сили, зараз її вбити буде найпростіше. - Агресія легенько чмокнула Томаса у носик.
- Ти ослаб після сутички з нею... Томасе, якщо не вдієш то за неї візьмуся я. - Пообіцяла неймовірна Цариця Темряви - Агресія Авіллар. І вона вже смакувала те що вона зробить з непокірним та свавільним дівчиськом.
- Ти вважаєш я не здатен з нею впоратись? - зловісність в ньому проглянула смертельним опалюючим оскалом. Агресія дзвінко розсміялася. О, цей її сміх він дорівнював розсипаним по кам’яній підлозі перлинам.
- Мій любий чоловіче... - вона взяла його за руку та потягла з балкону до кімнати, там щось робила одна з служниць на яку Агресія грізно гримнула. - Пішла геть. - Служниця кулею вилетіла з кімнати. Агресія підвела чоловіка до ліжка. - Я ніколи в тобі не сумніваюся. Ти мій... ти можешь бути з іншою жінкою, чарівницею або відьмою, але й тоді ти лише мій. Ти завжди мій. Я просто мрію та будую плани, як розчавити те огидне дівча. Хіба я не можу мріяти помститися за свого чоловіка. - Її дії були плавними та гнучкими, руки та губи обвиваючими. Томас починав танути у її очах. Ця жага до Агресії в ньому ніколи не згасала. В Агресії спопеляюче та пекуче бажання ніколи не минало до Томаса. Вони ніколи не мали змоги до останку сповнитися один одним. Його руки вже тяглися до жінки не знімали, а на клапті драли її плаття. - Я просто хочу її смерті. - Вона знову розсміялася, коли Томас залишив засоса на її ніжній та білій шийці. Далі на них чекав їх особистий рай.
Це була зовсім невеличка зала Ради у Ескалібані. Горіли свічки. Пахло воском. За великими вікнами, проглядували вечірні сутінки. За круглим столом сиділи вчителі Ескалібану їх було дванадцять разом з директором тринадцять. До ради належали ще два створіння - це Пилігумс - бібліотекар Ескалібану - привид, який настільки любив книжки, що навіть після своєї смерті не побажав з ними розпрощатися та Абозос - чарівник позбавлений магічної сили, альбінос, лише за протекцією Беалденфола був залишений у Ескалібані та магічному світі. Верховодив цим засіданням Беалденфол. Більшість питань щодо навчання вже була вирішена. Найскладніші директор залишив на останок.
- Тож …в нас досі залишаються зникаючі поверхи та деякі сходи. - Повідомив Беалденфол. - Ніякі закляття не діють, пропоную ввести у тимчасовий обіг заборону на їх користуванням. Учні будуть повідомлені.
- Ви ж знаєте, Беалденфоле, треба й заборонні закляття поставити це ж дурнуваті діти. - Настоював на своєму Кімтаос - завуч магічної школи. Це був середніх літ чоловік, гарної статури з карими очіма та посивілим волоссям. Суворий та прихильник жорстких методів. Нікого не поважаючий та нікому не довіряючий. Для нього завжди авторитетом був і є закон. - Ви звичайно директор і за вами остаточне рішення але я за більш радикальні дії.
- Якщо будуть прецеденти варто накласти забороняючі та обмежуючі чари. - Додав Алдонагал - один з самих зловісних вчителів Ескалібану. Його предметами викладання були три дисципліни - зілля, трансфігурація та травологія. - Звичайно порушники мають понести покарання... - Його очі хитро зіщурилися. - Звичайно, якщо порушнику вдасться повернутися назад.
Інші викладачі вважали за потрібне не втручатися. Керівну раду негласно складали саме Беалденфол, Кимтаос та Алдонагал. Усі інші вчителі приймали сторону одного з трьох. Обрана була позиція Алдонагала, якщо щось втрапиться міри стануть більш жорсткими. Рада вже мала розходитися, коли Беалденфол попередив, що є ще одне питання яке він не вніс у звітній протокол. Присутні принишкли. Беалденфол підвівся з місця й почав говорити стиха погладжуючи свою посивілу бороду.
- Маю попередити про те, що цього літа я дізнався про існування дівчинки-чарівниці, досить сильної чарівниці. Її сили були зв’язані тому про неї ми не дізналися вчасно. Я запросив її особисто до навчання в Ескалібані ... та волів би аби дівчина навчалася у останньому шостому класі. Класі, що відповідає її віку. - Мовив Беалденфол та вичікувально завмер.
- Вона ніколи не навчалася чарам? - задав уточнююче питання Алдонагал.
- Ні не навчалася. Про її родину нічого не вдається дізнатися, окрім того, що її мати була посередньою чарівницею та віддала всі свої чари за для зв’язання сил доньки. Мати не бажала аби донька була чарівницею. Цього літа мати померла - зв’язуючи чари зпали. Батька не має та про нього нічого й не відомо... Дівчинка з непосередніми здатностями сама по собі … ми маємо її взяти до Ескалібану.
- Беалденфоле, ви ж розумієте, що дівчинку варто відправити до першого класу. Яка б сила в неї не була для всіх закон однаковий. - Настоював Кімтаос.
- Для неї варто зробити виключення. - Беалденфол був певен свого рішення.
- Ні. Хай іде до першого класу. - Втрутилася до розмови Хазланда Лебегмен, молода викладачка давніх мов. Вона була тендітна та гарна. Блискучи палахливі світло-карі очі багатьом розбили серце. Але вона була надто пристрасною та бува не розсудливою. Такі зазвичай судять з гарячою головою.
- Хазландо, якщо дівчина дійсно спритна у магії... - заперечив молодий вчитель, наймолодший серед присутніх. - Беалденфоле, що вона зробила для того аби вас так вразити? - Вчитель намагався бути не упередженим та об’єктивним.
- Еріку, вона зробила те що не властиве жодному з нас ... дівчина встояла перед чарами мани «Обхідного шляху». - Тільки но директор це вимовив, як почулися здивовані охи, ахи та бовкання. - Знаю здається неможливим, але я був цьому свідком. - Обличчя викладачів були зтурбовані, дехто збурювався заздрістю чи ненавистю. Можливість протистояти Рікмонду дель Морту дуже багатого коштувала.
- Тоді ми маємо скористатися нагодою. - Виголосив вирок Ерік Лебегмен. - Цій дівчинці місце саме тут.
- Братику...ти чув, що сказав директор... та вона може стати загрозою для нас усіх. - Хазланда Лебегмен, ще ніколи не бачивши дівчину про яку йшлося в розмові, що стала причиною конфлікту вже люто її ненавиділа.
- Вона вже не мала дитина, директоре, ви хочите її залучити до свого табору. Але усвідомте що маніпулювати нею буде складно. Сила силою але... - Намагався примусити усвідомити всу складність ситуації Беалденфола Кімтаос. - Я проти - ні. Я взагалі не бажаю її тут бачити, Хазланда права. Ця дівчинка велика спокуса та загроза. Ні, Беалденфоле, одумайтеся вона не потрібна в Ескалібані.
- Я на боці Хазланди та Кімтаоса. - Додав до цього зберігавший мовчання викладач таємних мистецтв Лібермен. Його таємною пристрастю була Хазланда Лебегмен, тож на шляху завойювання серця красуні він готовий був в усьому з нею згоджуватися. - Коли доведеться приборкувати те дівчисько будьте добрі, Беалденфоле, не кличте мене. - Відповідь його була однозначна сповнена боягузливості та страху, хоча він був надто гарненький і йому можна було багато чого вибачити. Від викладавчів зазвичай потрібен розум але Лібермен мав протектора, поговорювали що це сам Регент.
- Беалденфоле, я розумію, що ви хочете хоча б спробувати… бо якщо ви не спробуєте то Авіллари та Рікмонд дель Морт можуть звабити її до себе. Але шанс надто малий... вона надто доросла.
- Пітросате, вона б надала нам суттевих переваг ... я вірю в неї вона добра. Дівчинці зараз потрібна нова родина... ми станемо її новою родиною. - Настоював на своєму Беалденфол. - Дотого ж Мелінді Ерленд належить дар передбачення.
- Що? - вирвалося мимоволі в Алдонагала. Він різко підвівся зі стільця так, що той впав та перекирнувся. Всі погляди були спрямовані на нього. Його лице позеленіло від злісті. Маленьки очиська мало не вилазили з орбіт. - Ні, ноги цього монстру тут не буде. Беалденфоле.... - заволав викладач мало не своїм голосом.
- Що трапилося, друже? - Вчасливо перепитав Беалденфол. - Розкажіть нам. - Вимагав директор. Алдонагал тим часом намагався оговтатися від враження. Намагався опанувати себе, свої відчуття та сентименти. Його очі сверлил Еріка Лебегмена. Але той мовчав зовсім безучасно та спокійно споглядаючи все дійство.
- Ні... - він тяжко зітхнув. - Я проти. Їй тут не місце. - Кинув Алдонагал полишаючи засідання. Та мов вжалений кинувся геть.
- Беалденфоле, ви бачите більшість проти не те, що до шостого класу її віддати, а взагалі проти неї та її присутності у школі. - Додав Кімтаос. – Можливо, не варто... - І дійсно погляди серед викладачів на питання Мелінди Ерленд у Ескалібані були досить різними. Одностайними з Хазландою виявилися ще дев'ять викладачів: Кривошейн Бея, Голдленд, Лібермен, Кімтаос, Насмег, Алдонагал, Селігтон, Абозос та Пілігумс. Вони відкрито виявили свою незгоду з Беалденфолом. Нейтралітет дотримали двоє - Соффіус та Багданлагос. Відносно стриманними та терпимими але за Мелінду виявилися лише Беалденфол, Ерік Лебегмен та Грегор Пітросат. Беалденфолу не залишалося нічого іншого, як скористатися своїм верховним статусом.
- Вперший раз за роки свого директорства я беру собі протеже. - Слова Беалденфола прозвучали, мов якийсь урочистий сакральний ритуал. - Дівчинка має навчатися у Ескалібані це моє останнє слово. Поважайте мою волю.
- Але ми не згодні. - Випалила Хазланда.
- Сестро, заспокойся. - Чемно мовив Ерік. Він завжди мав на сертру заспокоюючу дію. - Не всі проти. Я маю надію, що дівчисько виправдає надії Беалденфолу та усього магічного світу. - Хазланда вражено завмерла.
- Уього магічного світу?... та навіть Лора Авіллар їх не виправдовує ... Еріку, ти не можливий. Тож ти за неї… за Мелінду Ерленд? - перепитала вона.
- Так, цілковито. - Він навіть всміхнувся на недовіру сестри.
- Я теж вважаю за потрібне ризикнути. - Додав олії до вогню Пітросат.
- Це помилка... помилка. - простогнала Хазланда закриваючи обличчя долонями.
- Беалденфоле... - щось мав сказати Кімтаос, але передумав та махнув рукою.- Вся відповідальність за дії цього дівчиська покладена виключно на вас. - Викладачі були не задоволені, тому стрімко залишали зал Ради. Склав компанію директору лише Ерік Лебегмен.
- Сер, так має бути. - Стиха проказав Лебегмен.
- Що нам принесе ця дівчинка? - він випитуюче дивився на молодого викладача, мов той справді міг надати відповідь.
- Сподіваюсь нову надію.
Хтось з прислуги не зачінив вікно. Прозорі штори з легкістю гойдалися вітром. Сонце загравало з дзеркалом. Біля дзеркала стояла руда дівчинка. І це було не звичайне дівчисько, а якесь панське. Пишне зелене плаття з рюшем та воланами, дивовижні смарагдові очі та завите руде-руде волосся. Гарна. З невблаганною силою та харизмою. Вона вертілася коло дзеркала роздивляючись свою вроду.
- Агресіє, постривай. - Наказувала дівчині літня матрона, що пильно вдивлялася у маленьку красуню та щось наполегливо в ній відшукуючи. Дівчинка, що вертілася наче дзига завмерла на місці. Повернулася до цієї жінки та зміряла її з ніг до голови принизливим поглядом.
- Я маю навчити тебе де чому дуже важливому. - Почала говорити жінка. В її посивілому волоссі вже не відблискувало сонячне проміння. Поряд з рудою малою вона виглядала надто сіро та старо.
- І чому ж ти можешь мене ще навчити. - В голосі дівчинки вчувалася пиха та хижість.
- Старій родовій магії. - пояснила стара. Але дівчинка не бажала слухати. Вона ще раз крутнулася та юркнула у коридор, але там її спіймав елегантний та гарний середніх років чоловік. Його карі очі суворо гляділи на руду пустунку.
- Агресіє, ти ж хочешь стати самою могутньою чарівницею. - Спитав він схопивши дівчинку за підборіддя та примушуючи її дивитися на нього з низу до гори.
- Так, татку. - Вона це промямлила. Цього чоловіка вона поважала та жахалася його. Він крутонув дівчинку назад до кімнати та причинив за нею двері. Дівчинка безнадійно тупнула ніжкою у дорогих тухлях об підлогу та рухнула перед дзеркалом зовсім не піклуючись про своє гарне плаття. - Я слухаю тебе, Демоніно. - Жінка зробила коло навколо Агресії, шерхіт чорного довгого плаття Демонін діяв заворожуючи, колись ця жінка була красунею та й зараз її чорні очі здавалися злими та неперевершеними.
- Слухай уважно, бо вдруге я повторювати не буду. – Зауважила жінка й по голосу було зрозуміло, що то дійсно так. Дівчинка не бажала слухати, але примус з боку батька діяв. – Бачиш це дзеркало. – Вона показала на люстерко проти якого сиділа Агресія та стояла сама жінка, в якому обидві вони відображалися з досконалою точністю. – Це дзеркало поєднане з нашим родом. Давні родові закляття лежать на ньому. Воно може служити лише нам. І то не всім нам. Цей маєток місце мого народження, тож закляттям народження з цим місцем поєднана саме я. – Демоніна говорила стиха не торбуючись говорити голосно. – З тим місцем, де народилася ти – ти теж поєднана закляттям народження та роду, лише в тому місці ти можеш вдіяти ті чари які я зараз тобі відкрию. Затям собі, Агресіє, що це закляття доступне лише наймогутнішим чарівникам – нашому родові це доступне – бо він нараховує не одне покоління, а більше десятка чистих чарівників. Це закляття тягне чарівницьку силу не лише окремого чаклуна, силу роду та силу минулих поколінь чистого роду. – Розторопно пояснювала Демонін.
- Демонін, а це справді закляття яке допоможе мені володорювати у світі? – дівчинка підняла питливі очі на свою викладачку. – Воно допоможе мені вбити того кого я забажаю? – В дівчинці проглянула зажерлива натура. Стара жінка коротко засміялася та її сміх виказував задоволення, вона потріпала дівчинку по щоці.
- Агресіє, ти мене дуже втішаєть я б була щаслива, аби й коли подорослішаєш ти зберігла свою кровожерливість. – Тонкі губи Демонін освітила жорстока посмішка. – Так це закляття тобі допоможе … тільки уяви твоя намічена жертва спить в себе вдома, а ти просто з’являєштя в його кімнаті і швиденько його вбиваєш.
- А чим це інакше… або ж краще за звичайне перенесення? – поцікавилася розумна дівчинка.
- Бо перенесення не можливе туди, де стоять захисні закляття, а ці чари дозволяють з легкістю обійти захисні чари. Звичайно найвиші захисні чари і це закляття не може обійти.
- То що це, Демонін? – В дівчинці проглянуло зацікавлення та вимогливість.
- Це дзеркало надає можливість потрапити туди, куди тобі потрібно. – Демонін взяла ніж, що витягла з корсажу свого шовкового плаття та порізала власну долоню, - Ножа ти маєш обрати сама і все життя користуватися лише ним та ніяким іншим, якщо ти його загубиш це закляття стане для тебе неможливим. – Демонін зачекала доки в долоні збереться не багато крові, згодом занурила вістря ножа в кров та почала викреслювати на дзеркалі прямокутник. – Куди ти хочеш потрапити?
- До Проконсульської палати. – Випалила дівчинка. Демонін погоджуючись схилила голову.
- До Проконсульської палати. – Проговорила Демонін, але прямокутник у дзеркалі, що все більше починав світитися та нагадувати двері не відчинився, він почав відчинятися та несподіванно дзеркало пішло друсками та мало розлетітся на скалки. Агресія заплющіла очі та відвернулася в той час, як Демонін спокійно на все це дивилася. Дзеркало вибухнуло з середини та жодна скалка не впала на підлогу. Дзеркало було ціле. Агресія дивилася на Демонін не розуміючи. – На Проконсульській палаті поставлені дуже сильні захисні чари. – Пояснила Демонін.
- А чому дзеркало не розбилося?
- Бо його тримає сила роду. Забажай, Агресіє, щось більш простіше. – Веліла Демонін.
- Мама зараз у Палаці Грей можна туди?
- Так. – Демонін повторила всі попередні чари та назвала новий пункт призначення. Дзеркало охопило світло, двері відчинилися. По інший бік дзеркала виявилась одна з кімнат Палацу Грей. Агресія у захваті понеслася до Палацу.
- Я до матері. – Бовкнула дівчинка та без остраху шагнула крізь дзеркало. – Скажеш таткові.
Мелінда несподіванно прокинулася від сну. Чудирнадський сон наснився їй. Кілька хвиль вона приходила до тями, згадувала, де вона знаходиться. Вже встало сонце, але світило дуже тьмяно. Підійшовши до вікна вона зрозуміла, що зараз лише самий світанок. На мобільному телефоні дисплей висвітив шосту ранку та десять хвилин. Батарея сідала. Мелінда якийсь час дивилась на телефон – навіщо він їй, якщо їй ніхто не дзвонить та не має жодної гарантії, що їй хтось подзвонить. Вона вирішила, що мобілка їй не потрібна більше, проте варто було завести годинника. Телефон був вимкнений та сімка витягнута. Мобілку дівчина кинула до свого рюкзака. Їй здалося, що в кімнаті мало повітря, тож вирішила відчинити вікно. Вікно з легкістю піддалося та до кімнати вірвалося прохолодне вранішнє повітря. Вона обережно сіла на підвіконня та стала вдивлятися у навколишні ліси та простори. Це її заспокоювало, бо на душі було буревійно. Минав час. Сонце потроху піднімалося над обрієм. Вона усвідомлювала той сон, що їй наснився. Дивне відчуття спорідненості з маєтком не зникло. Сон, що вона бачила та це відчуття… по малу починало все поєднуватися. Мелінді залишалося перевірити. Дівчина зіскочила з підвіконня. Одна з страшних думок її зараз захопила і вона бажала її перевірити по швидше. Дівчинка кинулася до свого рюкзака та дістала ножа. Підійшла до дзеркала.
- Це безумство. - Прокоментувала вона свої власні дії. Лезо ножа блиснуло в її руках відбилося у дзеркалі, щось в тому було примарне та зловісне. - Зараз я поріжу собі руку сама... ну це мені вже зовсім в голові клепки не вистачає. - Мелінда нервово засміялася. Вона вже навіть занесла ножа та не могла рішитися врізати собі руки. Ножа відвела. Отак їй не вистачило сили волі. Дещо розгублено міс Ерленд стояла біля дзеркала. Треба наважитись. Але вона не могла. Дівчина завжди, коли дивилася у фільмі, як якась панянка ріже собі руку відверталася, ну можливо, не відверталася, але таке шальне дійство не вкладалося в її голові. А зараз вона сама намагалася здійснити щось девіантне. Та інша думка підступилася до Мелінди, що у відомських та чарівницьких закляттях завжди велику вартість мала саме кров чарівника, тож не зараз але пізніше руку треба навчитися врізати, спромогтися на це. Інакше вона ніколи не стане чарівницею. Глибоке зітхання. Переведений подих. Ніж тремтить у руці міс Ерленд та зовсім трохи. Хочеться заплющіти очі і не бачити. Мелінда могла терпіти біль, але ненавиділа уколи та коли в неї брали кров з пальця, чи вени. Ні вона не падала без тями, лише не могла на це дивитися. Лікар робив свою справу, а вона відверталася та ще й закривала очі вільною рукою аби в жодному разі не підглядіти, але уява їй малювала ще жахливіші картинки. До нанесених ран своїх з яких хлюпотіла мало не фонтаном кров Мелінда відносилася спокійно, бо знала, як кров зупинити та як рану обробити. До чужих ран та крові відносилася підкреслено байдуже. Але врізати собі руку, навмисне вона не могла. - Ну, гаразд. - Дівчина подивилася на лезо ножа, перевірила чи гостре воно й так воно було гострим. Розчирк по долоні. Опалююча хвилива біль та червоні цяточки крові збираються на долоні. У Мелінди аж піт виступив на лобі. Лезо ножа занурюється до кровавої калюжки. Цяточки крові струмочком збігають по лезу ножа до руків’я. Мелінда викреслює в дзеркалі напроти себе кровавий прямокутник. Тепер залишалося вказати місце до якого вона бажала потрапити. - Моя квартира, де залишилися підручники з Ескалібану. - З дзеркалом почало здійснюватися щось дивне воно замиготіло, висвітилося, Мелінде навіть здалося що воно зараз вибухне та ні поступово прямокутник перетворився на двері та почав розчинятися. Коли дзеркальні двері відчнилися Мелінда побачила свою квартиру, двері відчинилися в її кімнаті саме там, де вона залишила підручники.
Дівчина просто не вірила в те що відбулося, бо це була перша дійсно її магія. Вона була рада та окрилина цим новим відчуттям - вона чарівниця. Схопивши з собою рюкзака вона скочила до кімнати - дзеркальні двері за собою не причинила. По цю стороно прохід виглядав, як двері в стіні. Це було так дивно та неймовірно. Треба зібрати речі, але рана на долоні продовжує кровоточити, щось з раною варто було зробити. Вона полетіла до кухні, де в неї зберігалася аптечка, схопила: вату, бинта, спирт. Вона вже хотіла промити кровоточащу рану під водою та схаменулася. Ніж. Його треба ще раз змочити кров’ю. Тільки зануривши ножа в свою кров Мелінда заспокоїлась та принялася обробляти рану. Промила водою, продизинфікувала спиртом, вкрила спеціальною дизенфікуючою маззю, наклала вату та заліпила вату пластирем. Дівчина стала хутенько збирати речі, які в бажала взяти до Ескалібану, бо виходило, що вона реально там буде навчатися. І це не просто якийсь дурнувтий прикол.
Досить швидко виросла велетеньська купа речей які вона бажала взяти з собою, а книги. Все вона взяти не могла. Перелякано вона сіла на краю дивана та задумливо прикусила нижню губу. Що ж їй з усіма цими речами робити? Але взяти їх всі було необхідно. І крапка. А так би бажалося їх усі вмістити в її маленькому рюкзачку.
- Маленький рюкзачок... - протягла Мелінда. Нагадала собі, що вона чарівниця, а їм все підвладне. - Тут може допомогти зменшувальне закляття, чи незриме розширення простору. - Стиха констатувала бурмочучи собі під носа Мелінда. вона взяла два невеличких пакети. Охайно позгортала всі речі, що бажала взяти та поклала окремим рядком. Дещо далі Мелінда розмістила книги, купка вибудувалась не маленька. Залишалося згадати зменшувальне закляття. - Мінісіахабьвіадорус - Мовила міс Ерленд спрямовуючи силу закляття на купку речей. Хвиля і на лодоні Мелінди лежала зовсім маленька купка її одежі. Зменшуюче закляття спрацювало добре. Речі були покладені до пакету та опущені до рюкзака, за яким дівчина збігала у маєток, але який наче знаходився у іншій кімнаті. Настала черга зменшувати книжки - з ними також не виникло жодних проблем. Пакунок з книгами легенько ліг на дно рюкзаку.
Мелінда пильно оглянула свою кімнату, пройшлася по іншим кімнатах. Більше їй нічого не було треба. Всі речі легенько гойдалися у її торбинці за спиною. Закривавлений ніж вона тримала в руці. Хоча їй потрібен ще годинник, бо від мобілки вона відмовилася. І вона хотіла годинник Гелен. Його вона знайшла в її кімнаті, той прийшовся дівчині ідеально. Годинник показував дев’яту ранку.
- Чудово. - Бовкнула міс Ерленд повертаючись через зеркальні двері до маєтку. Двері причинилися. Вона знову була тут у цьому маєтку, з яким дивним чином була поєднана і це не лише оманливі відчуття. Цей зв’язок був дійсним та певним. Мелінда скинула рюкзака, ножа поклала на підвіконня напроти чарівного дзеркала. Сама ж дівчина знову повернулася до ліжка. Ні сон вже до неї не йшов, а думки проносилися в голові роблячи цікаві та дивацькі підсумки. Сон виявився правдивим. Ввечері вона задавалася питанням і дім їй надав відповідь. Він розмовляв з нею так, як вмів. Він їй допомагав. І якщо Демоніна з її сну казала правду, а це швидше за все було саме так - чари з дзеркалом можливі лише для того чарівника, який з маєтком поєднаний магією народження. До того ж чари з дзеркалом здійснимі лише для чарівника з давнім родовитим походженням. Все складалося, як дважди два дрівнювало чотирьом. Мелінда вдіяла закляття з дзеркалом, вона була поєднана з цим маєтком закляттям народження (про це закляття Мелінда воліла б дізнатися більш докладно, але в підручниках вона точно знала про нього не було написано жодного слова) та походила з давнього роду чарівників. З якого ж роду походила Гелен? З цими новими для себе знаннями та усвідомленням дівчина не знала що й робити, але треба було вставати та по малу збиратися до Ескалібану. Наприклад варто було привести себе у нормальний вигляд, а то вона взагалі перетворилася на чупирадло якесь з скуйовдженим волоссям. Була півна десяту ранку. Вона відправилася до ванної кімнати. Прийняла холодний душ, бо гарячої води не було взагалі. Це надало бадьорості на цілий день. Рушника не було, тож вона вирішила просохнути так. Згодом одягла той же прикид що й учора, лише тільки обережно змила водою поверхневий пил. Дістала гребінця та почала розчісувати вологе волосся, заплела його у міцну косу.
Спустившись до веранди знайшла там Ханну, що накривала стіл для сніданку.
- Доброго ранку! - привіталася міс Ерленд.
- Сонько ви. - Відмітила Ханна, але по доброму всміхнулася.
- Я давно прокинулася. - Додала Мелінда сідаючи за сніданок. - Ви так багато наготували. - Сказала Мелінда окинувши стіл з наїдками поглядом. - Дійсно не варто було з ранку… я завжди п’ю лише каву.
- Кава не є корисною. - Заперечила Ханна та поставила перед нею чашку запашного чаю. - Чай з медом ось, що тобі потрібно.
- Дякую. - Погодилася міс Ерленд та почала пити чай маленькими ковтками, бо чай був надто гарячий. - Як вам спалося? - спитала Мелінда свою служницю.
- Як завжди. А вам на новому місці сподобалося? - в її голосі прозвучав деякий острах.
- Ви чогось боїтеся?
- Мене завжди цей маєток лякав. Гелен, теж його боялася, тому ніколи й не ночувала тут. Але, як це не дивно, Меліндо, сьогодні він інакший. Ви наче зробили з ним щось. - Випалила Ханна.
- Він мій, Ханно, а мої речі підвладні лише мені. Так маєток дивацький. Енергетика людей, що тут колись жили досить темна, але маєток добре тримає її під контролем. Можете більше не боятися. - Мелінда пильно дивилася в сірі очі Ханни. Чай був допитий. Порожня чашка була поставлена на стіл. - Дякую за чай. - Мелінда підвелася. - Ханно, я сьогодні поїду...можете мене не проводжати. а поки ще трохи побуду в маєтку. - Оголосила свої наміри Мелінда. - До речі дякую вам за все. Ви були до мене дуже доброзичливі. -Мелінда повернулася та закрокувала назад до маєтку, коли її зупинила Ханна вхопивши за руку.
- Будьте обережні…ви ж гарна дитина. Повертайтеся. - Ханна говорила так наче знала, що Мелінда відправляється до невідомого їй світу чарівників, але звичайно знати вона не могла.
- Дякую. Ви тако ж бережіть себе. - Вона стисла Ханні руку, а потім відпустила та відступила. Погляд Ханни впав на заклеяну пластирем долоню Мелінди. Жінка промовчала нічого не сказавши. Мелінда вже зайшла до будинку, а Ханна застигло дивилася дівчинці в слід. Її чоло викреслили зморшки смутку та не розуміння.
Глава п’ята. Подорож до Ескалібану.
Десять хвилин на одинадцяту. Рано. Мелінда вирішила ще трішки полежати перед відправленням до Ескалібану. Хто знає може їй і спати там не дадуть. Вона лягла на вже ставше рідним ліжко. Було так приємно - її немов заколисувало та загойдувало. Очі самі собою опускалися. Дрімота була сильніша, не варто було вставати спозаранку. Тепер організм вимагав сну. І солодка дрімота перемогла. Сон опустив дівчинку до казкових світів. Їй снили квіти та неймовірно кольорові птахи, дерева, легеньки хмаринки та мамини руки, що тагнулися до дівчинки та хотіли її обійняти. І тут крізь сон вона схаминулася, що спати їй не можна. Мелінда злетіла з ліжка, мов окропам ошпарена. Годинник.
- А-а-а одинадцята двадцять.... чорт...не варто було лягати спати... - Мелінда схопила свого рюкзака та закинула на плечі. Хутко взулася. Пильним оком роздивилася кімнату. Ні жодної речі вона не забула. Почала вдіювати закляття з дзеркалом. - Платформа звідки відправляється потяг до Ескалібану. - Чітко замовила Мелінда Ерленд. Дзеркальні дверцята відчинилися на замовлену платформу. Мелінда кинулась крізь двері, а з іншого боку причинила двері. Дзеркальні двері зникли. Залишилася рівна стіна. - Тільки би встигнути. - Молила Мелінда. Дівчина потрапила на вокзал. З мамою вона ніколи не їздила, тож це був її перший вокзальний досвід. Велич, простір та краса цих могутніх вокзальних палат приголомшила Мелінду. Вона забула про потяг до Ескалібану, та вона про все на світі забула, наче зачарована вдивлялася у високі мраморні, сірі з ліпниною стіни та стелі. Тут було так гарно, що Мелінда, як мала дитина задерла голову до гори та почала обертатися навколо себе аби все роздивитися. Кілька дорогоцінних хвилин було втрачено. Варто в когось спитати, де ж той клятий потяг до Ескалібану. Перша хто втрапила їй в очі маленька товстенька жіночка у чудирнацькому капелюсі.
- Вибачте, а де потяг до Ескалібану? – спитала жіночку Мелінда підбігаючи до неї. Товстуха окинула її здивованими сірими очіма.
- Ти що не знаєшь? – вона незадоволено скривила свої старечі вуста. – Та про це всі знають.
- Прошу підкажіть. – Знову попросила міс Ерленд. Жінка зиркнула на свій годинник та голосно загиготіла. – Що?
- Потяг вже пішов. – Жінка відповіла з дивовижною зловтіхою. Мелінда навіть склякла від нерозуміння того, що вона тій таке зробила.
- Чорт. – Вилаялася чемна міс Ерленд. В туж мить до Мелінди донеслися ще більші скарження та лайки, ніж дозволила собі вона.
-Ні це не можливо…дьявол вхопи…дурепа… запізнилася на потяг до Ескалібану?! – лайка належала якійсь дівчині. Мелінда вже забула про жінку, що з неї хизувала. Вона обернулась на дівочій голос. Перед міс Ерленд постала незабутня картина. На мармуровій підлозі вокзалу на відстані чотирьох метрів від Мелінди розсілася молода дівчина, а на неї з верху були навалені її власні речі та навкруги розлетілися речі, що висипалися з валізи. – Ти дурна квочка, а не відьма. – Продовжувала лаятися дівчинка. Мелінда зрозуміла, що лише половина проклять була адресована власне самій незнайомій дівчинці, а інші летіли в спину відьмі, що збила дівчинку з ніг. Відьма не зупинилася аби допомогти своїй жертві підвестися та зібрати речі. Від чого дівчинка мало не билася в істериці. Мелінда поквапилася до нещасної.
- Привіт. – Мовила до дівчини Мелінда. Незнайомка ще не могла оговтатися від нахабства відьми та продовжила лаятися. Мелінда лише перевела плечима та подала дівчинці руку аби та підвелася, та автоматично скористалася посторонньою допомогою. Мелінда прийнялася складати речі незнайомки у візок.
- Ну, хіба це нормально….таке нахабство…. Ідіотка ... невже я не могла вийти раніше….- Вона, як дитина розгублено стояла потираючи зашиблений лікоть й лише коли Мелінда впоралася з речями постраждала дівчина запримітила її присутність. Блакитно-зеленкуваті очі зачаровано вдивилися в Мелінду. – О, дякую… Вибач.
Мелінда посміхнулася незнайомці.
- Нічого….завжди рада зарадити… з речами було б легше аби їх зменшити?! – Додала міс Ерленд.
- Я не знаю закляття. – Вихопилося в роздратованої дівчини.
- Ти не проти, я можу. – Запропонувала Мелінда. Незнайомку стан її речей зараз мало турбував вона надто була захоплена емоціями. Мелінда лише прошепотіла закляття і речі миттєво зменшилися. Вона підібрала їх з мрмурової підлоги та протягла на долоні незнайомці. Дівчинка зіщурила очі та з підозрою дивилася на Мелінду. – Прошу… я теж не встигла на потяг до Ескалібану. – Стиха бовкнула Мелінда.
- Правда?! – гарне личко незнайомки осяяла неочікувана усмішка, але вона в туж мить згасла. – Чекай та ти не вчишся у Ескалібані. –Впевнено мовила вона. – Навіщо тобі туди?
- З цього року буду вчитися. – Констатувала Мелінда.
- Ти дуже вправна в магії де ти до цього навчалася? – проводила дізнання дівчина приймаючи зменшені речі з рук Мелінди та глибоко ховаючи їх до кишені джинсів. – Дякую. - Мовила вона та протягла Мелінді ліву руку з виблискуючим на вказівному пальці перснем. – Мене звуть – Рейчел Фіверлі. – Мелінда легенько стисла руку дівчині. – Стривай…- Рейчел запримітила, що чаклуючи її рятівниця обходилася без персня. – Ти що належиш до першого рівня магів? Де твій перстень?
- Мелінда Ерленд… Я ніде не навчалася чарам. – Стиха мовила Мелінда. А ось аби відповісти на останне зауваження міс Фіверлі дівчина й сама розгубилася. Чи вона дійсно творить чари без персня. Це найвищій рівень. Ні в тому дівчина не була певна, тож на ній зараз були сережки, її нова прикраса та улюблений годинник матері, щось з цих речей певно виконувало функцію персня. – Ні, що ти… замість персня в мене ось що є. – І вона показала вчора придбаний медальйон. – Я не люблю каблучки.
- Що? Ти що смієшся? – Виразні тонкі смужки бровей злетіли вверх у блакитно-зеленкуватих очах гойдалася недовіра. – Ти йдешь до першого класу?
-…- На це питання Мелінда вирішила не давати остаточної відповіді. – Рейчел, прошу, де та платформа з якої відійшов потяг до Ескалібану. – Вирішила перевести розмову в іншу течію Мелінда.
- А який в тому сенс? – безнадійно махнула рукою Рейчел Фіверлі. Вона була дуже засмученою, якось її заспокоювало лише те, що вона не одна така роззява.
- На майбутнє. – Відказала міс Ерленд.
- Що ж ходімо. – Рейчел покрокувала вперед. Вони йшли мовчки. Їх кроки віддавалися луною у спустошеному вокзалі. Промайнули лише ряд велетеньських колон, що підтримували стелі вокзалу, спустилися униз довгими сходами та опинилися на потрібній їм платформі. На ній нікого не було. Рейчел розпачливо сіла на лавочку. – Що тепер робити? За всю історію Ескалібану не було жодного учня, що не встиг на потяг. – Рейчел закрила очі руками. Мелінда залишилася стояти поряд. Її мрії щодо магічного світу потерпіли фіаско.
- Ну, Рейчел, не варто втрачати надію. – Проказала Мелінда спокійно, їй не має чого втрачати. Найдорожче в її житті вже втрачено – це Гелен.
- Але ми більш ніяк не зможемо дістатися до Ескалібану. – Накричала на Мелінду Рейчел. Її пальці занурилися та нервово почали куйовджити світло-попелясте волосся з рудими хвилями. - Невже ти не розумієшь...
- Чого саме? - перепитала міс Ерленд.
- Розташування Ескалібану відомо лише обмеженій кількості чарівників.Туди не потрапишь яби-як.
- Цього я не знаю... розкажи більш докладно. - Мелінда сіла поряд з Рейчел.
- Ти б сама це зрозуміла аби встигла на потяг... потяг везе не до школи, а лише до місця «переходу» через яке зазвичай учні потрапляють до Ескалібану.
- А вчителі?
- Наскільки мені відомо лише Беалденфол може робити перехід з самого Ескалібану. Інші вчителі мають весь викладацький рік знаходитися у школі. Залишають Ескалібан лише на час літніх канікул ... та й то бува в школі багато хто з них залишається й на літо. Ескалібан вони залишають з учнями на потязі й повертаються разом.
- Скільки разів на рік їздить потяг до Ескалібану?
- Чотири рази... Учням дозволяється залишати школу на Новорічні канікули, а тим хто не бажає повернення до дому можна провести час у школі.
- Тож потяг пішов й інший до Ескалібану буде лише після Нового Року. Перспективка найшикарняніша. - Відкоментувала міс Ерленд. - Є ж ще автобус для чарівників… де водій Гемонд…
- Меліндо, розклад «Допомоги Гемонда» мало кому відомий. – Рейчел починала заспокоюватися. Після тих питань, що поставила Мелінда Рейчел вирішила до неї пильніше придивитися. - А ти дивна особа, Меліндо, володієшь складними чарами та не знаєшь того, що відомо кожному чарівнику з дитинства. Мабуть ти ще більша дивачка ніж я. - Відзначила Рейчел та полізла в один з камірців своєї легкої кофтинки фіолетового кольору. З якого випірнуло маленьке люстерко в котре вона ту ж мить почала глядітися та приглажувати свої дивні пасма. – Цукерку бажаєш?
- Ні. Що сталося? – Наполовину всміхнено спитала Мелінда. Зміна поведінки Рейчел була просто каркаломною.
- Чому бути того не оминути… - Рейчел підвелася, поклала дзеркало назад. – Знаєшь тут є чудова кав’ярня… ходімо туди. – Пропозиція міс Фіверлі видавалася такою легковажною та спокусливою, що гріх було не погодитися. - Ми колись сиділи там з Пітером. Це мій друг. - Те як Рейчел промовило ім’я невідомого Мелінді хлопця видало ту з головою.
- Чом би й ні. – Мелінда весело розсміялася. Дівчатам, що ще сьогодні вранці не були знайомі стало вдвох весело та приємно, неначе вони вже знайомі давно.
Мелінда завжди була прискіпливою та дуже обережно собі обирала друзів. Рейчел Фіверлі опинилася виключенням. Разом їм було легко та затишно, спокійно. Рейчел сильно відрізнялася від усіх знайомих та подруг Мелінду. Рейчел була відкрита та вразлива, а щось в її погляді не давало можливості сбрехати цій дівчині. І найголовніще вона не була підступною.
Рейчел пила обережними ковтками чорну каву з невеличким шматочком яблучного пирога. Мелінда замовила каву з морозивом й зараз насолоджувалась цим казковим наїдком. Стиха грала попсова музика. В кав’ярні майже всі столики були порожні, ще було надто рано для обіду та досить пізно для сніданку.
-А … о котрій потяг прибуде до Ескалібану? – поцікавилася міс Ерленд.
-Близько сьомої вечора. – Рейчел знову охоплював смуток. – Нас хопляться о восьмій. Швидше за все нас відрахують…Беалденфол буде щасливий, коли я залишу Ескалібан. – Додала Рейчел.
-Чому? - Таке зауваження з боку Рейчел стало повною несенітницею для Мелінди.
-В мене багато порушень… мені правела Ескалібану здаються за тісними… - Рейчел мало встигла договорити фразу, як з лякаючою швидкістю юркнула під стіл. – Господи, це Ерік Лебегмен – викладач з Ескалібану - він вб’є мене! – простогнала Рейчел, спереляку вона навіть почала молитися про те аби він її не помітив. - А що він тут робить? Він же має бути в потязі. - Пошепки додала Рейчел. Але її благання не були почуті. Звичайно він не бачив її, але, можливо, запримітив раніше, бо до столика Рейчел та Мелінди впевнено крокував вродливий білявий юнак.
-Що ти йому зробила, Рейчел? – схвильовано спитала міс Ерленд. Погляд смарагдово-блакитних очей Еріка Лебегмена був прикутий до неї, не до Рейчел. На неї жоден хлопець за все її життя так не дивився. Мелінді й самій забажалося плигнути під стіл за Рейчел.
-Я…я того року розбила його летальний пристрій … врізавшись у нього на повній швидкості. – Пояснила Рейчел Фіверлі не збираючись вилазити з-під столу навіть розуміючи, що її дії не призвели до очікуваного. Лебегмен зупинився поряд. Рейчел була йому до лампочки.
-Мелінда Ерленд… - звернувся красень до Мелінди. – Я рад твоєму поверненню до магічного світу. – Він мало не світився, коли дивився на Мелінду. Дівчина спробувала посміхнутися у відповідь, але губи не бажали її слухатися.
-Вибачте,… що? – Мелінда була сильно здивована його словами. Вона ніколи в житті не ніяковіла. Але перед цим викладачем мало не проковтнула власного язика.
-Ти не пам’ятаєшь мене? – Він згас. Хвиля розчарування накрила його. Мелінді навіть здалося, що то був найсильніший удар, який йому доводилося отримувати за все його життя.
-Але я вас не знаю. Я бачу вас вперше в житті. – Мелінда намагалася говорити, це спокійно, але бачила, що слова додавали болю.
-Що ж це не надто важливо… - Але Мелінда розуміла, що то було для нього найважливішим. Про те чому? Можливо, він її з кимось зплутав. – Меліндо, я – Ерік Лебегмен. Для мене важливо, що ти тут, це найважливіше. Я всі ці роки чекав на тебе…- Мелінда розгублено подивилася на Рейчел Фіверлі, що від здивування забула про свою схованку та вилізла з-під стола. Але Рейчел нічого не могла пояснити Мелінді.
-Добрий день, містере Лебегмен! – привіталася з викладачем міс Фіверлі.
-Так, так…і ви тут. Звичайно, я мав здогадатися хто твоя закадична подружка в Ескалібані, Меліндо. – Лебегмен розмовляв так наче чудово знав Мелінду і це її лякало, хоча сам Ерік ні. Він був їй приємний. Можливо, надто приємний.
- Так, і я не встигла до Ескалібану. – Констатувала Рейчел. – Ви ж нам допоможете? – Рейчел зістроїла Лебегмену такі благаючі очі, що встояв би лише сліпий. На Лебегмена дія Рейчел не подіяла. З іншого боку Мелінда усвідомлювала, що цей чоловік не простак якийсь. Він не з тих ким можна маніпулювати, він завжди був гарний і навколо нього вилися неймовірні красуні, які марно намагалися ним маніпульювати. Чи хтось давно надав йому гарний урок?
Ерік Лебегмен відвернувся від Рейчел, як від порожнього місця. Його центром всесвіту була Мелінда, саме це її лякало.
-Ти знала, що не встигнешь на потяг, тому просила аби я приїхав. – Намагався щось пояснити Лебегмен. В голові Мелінди все це не вкладалося та вона нагадала собі, що це світ чарів, тож можливо все.
-А ви зможете нам допомогти? – в голосі Мелінди було стільки недовіри, яку вона намагалася приховати. Але відповідь Лебегмена, як вже усвідомила Мелінда, буде завжди приголомшливою. Тож з острахом чекала на неї.
- Не я. Лише ти сама. – Так і є відповідь Лебегмена мало не вбила міс Ерленд. Рейчел дивилася в усі очі, а вираз обличчя промовисто питав «Що за дивацтва?».
-Лебегмене, ви надто мудруєте. – Намагалася якось викрутитися Мелінда з тенет, що затягувалися навколо неї, проте вони були дедалі міцніші.
-Називай мене – Ерік. – Додав Лебегмен і для нього це було простим та звичайним, бо він легко звертався до Мелінди на ти. Наче давно її знав. – Це лише одне закляття яке я маю нагадати тобі…
-А Рейчел зможе його здійснити? – перепитала міс Ерленд.
- Ні. – Сказав наче відрізав Ерік Лебегмен. – Не той рівень сили. – Це понуре зауваження відмело одразу Рейчел на рівень назад. В Лебегмена не було ні персня, ні чарівної палички, мабуть, вони були не потрібні йому. Але своєю відповіддю він не мав наміру образити Рейчел. Він не тримав гніву на дівчину і не намагався їй ні шкодити, ні якось задіти.
- Що то за закляття? – терплячість Мелінди знала межі й вона вже добігала.
- Воно допоможе перенестися вам до потягу на який ви не встигли. – Коли Ерік це доказак Рейчел зойкнула.
- Лебегмене, але ж … майже не можливо щасливо перенестися у швидко рухаючийся простір…Це самогубство. – Це Рейчел Фіверлі голосила. Очі сповнилися полохливого гніву. Обличчя розчервонілося. – Це жарт так?
- Повірте мені, міс Фіверлі, Мелінда це зможе з легкістю. Чи ви бажаєте аби вас схаменулися ввечері… - він не продовжив, бо знав, що далі вразлива свідомість Рейчел все змалює самостійно. Для Рейчел же постала межа – довіритися новій знайомій та ризикнути власним життям, чи стопроцентно бути виключеною з Ескалібану.
- Це я маю казати, Рейчел, це жарт? – люто глянула на Лебегмена Мелінда. - Я так розумію ваше закляття найвищого рівня?
-Щось назагал того. – Спокійно мовив Лебегмен, байдуже сприймаючи випад люті з боку міс Ерленд. Холодність та стриманість Еріка робили йому честь. Мелінда зміряла його презирливим поглядом з ніг до голови. Їх погляди перехрестилися. Темно-карі очі та блакитно-зелені. Темрява чорних очей Мелінди та льодяний спокій скрижанілих очей Лебегмена. Жоден не відступив. Сила хлюпотілася в цих двох чарівниках з однаковою мірою, та сила лише вимірювана в людських якостях, магічні сили вони не випробовували. Мелінді ніколи не доводилося тримати сутичку з такою впертістю, неначе для Еріка це було надто важливо - здасться він й Мелінда буде завжди верховодити та вважатиме його слабким, не рівнею їй. Він бажав її слабкості. Мелінда перша відвела очі, визнаючи власну поразку, чи лише вдаючи її.
-Гаразд. - Прошепотіли лише її вуста. Рейчел була поглинута прийняттям рішення, тому не дуже звертала увагу на те що відбулося хвилю тому. - То що за закляття?
- Рейчел, ви як з нами? - звернувся Лебегмен до задумливої дівчини. Рейчел глянула на Еріка вперше забувши, що розгромила його летучий апарат.
- Я не пошкодую потім? - тремтячим голосом спитала вона. Дівчина здавалася слабкою та тендіткою. В ній були високі духовні сили, але не коли стояла пряма загроза її життю. У її виразних очах вихлюпувався жах.
-Рейчел, Мелінда Ерленд - протеже Беалденфола. Він вірить їй. Які ще докази потрібні! - Він вважав свою відповідь вичерпною. - Тож, якщо всі готові ходімо.
- Куди? - спитала міс Фіверлі. Ерік Лебегмен лише презирливо хмикнув.
-Не витворювати ж чари тут на очах в простих людей. - Що ж в цьому гарненький викладач був дійсно правий, залишалося лише сподіватися, що й в усьму іншому він також не помиляється. Мелінда пішла за ним більше не питаючи про якісь дурниці. Рейчел постояла ще декілька секунд та кинулась їх наздоганяти.
Компанія чарівників зайшла до одного з міських провулків. Цей провулок був дуже вузький та короткий, вікна, що виходили до нього були заколочені. Жодне чуже око чи вухо за юними чарівниками не мало змоги нишпорити. Мелінда озиралася навкруги. Все таке старе, архаїчне, майже зруйноване. Тут було огидно. Її помалу починав бити озноб. Рейчел пошепки чортихалася та кляла всіх й уся.
- Рейчел, тільки без магії добре. - Попередив Лебегмен на всяк випадок, аби дівчина ненароком собі не зашкодила.
- То як звучить закляття та діється воно? - спитала Мелінда. Тривога поступово оволодювала нею, тому варто починати діяти доки самозалякуванням вона сама в собі б не зжерла залишки відваги та хоробрості.
- Що ж... ви готові - Ерік не чекав на відповідь. Він протяг одну руку Мелінді, а іншу Рейчел. Мелінда певно через силу подала йому свою. Жар опалив її коли їх долоні поєдналися. Жар поволі поповз тілом Мелінди, доки не охопив всю її. Здоровий глузд підказував їй, що з Лебегменом варто бути надто обережною. Та було в ньому, одночасно, щось таке рідне та знайоме.- Візьмемось за руки аби виробити коло. - Мелінда та Рейчел взялися за руки й між собою. - Закляття, що перенесе нас «Кудрвилдсолдх». Меліндо, закляття лише на одній тобі. Рейчел, ми з тобою не маємо ні про що думати. В голові має бути порожньо. Меліндо, перед тим як проказати закляття подумай про місце призначення. Закляття варто говорити на одному диханні та чітко, не розривно.
-Лебегмене, а ви б могли витворити це закляття замість мене? - Це питання Мелінді все ж не варто було ставити.
- Не відволікайся... - різко вважив він. - Колись ти знатимешь відповідь. - Мелінда поставила собі на заувагу, що Лебегмен мастак не давати відповіді на питання. Це було не приємно, дещо дратуюче.
- Повторіть ще раз закляття. - Вимагала Мелінда. Різка відказка Еріка викликала в дівчині хвилю холодності та жорстокості, люті.
- «Кудрвилдсолдх». - Терпляче мовив Ерік. Він був спокійний та врівноважений, напевне знав, що Мелінда йому не зашкодить.
- Добре. Ні про що не думайте. - Наказним тоном звеліла юна Мелінда Ерленд. Вона більше не дивилася ні на Еріка Лебегмена, ані на Рейчел Фіверлі. Заплющіла очі. В її голові промайнув образ потягу. Вагон гойдається від їзди. Сонце світить у вікна. Вітерець качає квітчасті фіранки. Потяг повниться чарівниками-дітлахами різного віку. Гомонять усі. Вчиняються різні сутички та перебранки. Летять магічні закляття. – «Кудрвилдсолдх». - На одному диханні мовила міс Ерленд, це закляття, наче давно чекало злетіти з її вуст. Легко ковзнуло та витворило свої чари. Мелінда відчула, що земля іде з-під її ніг. Розплющіти очі вона так і не наважилася. Хоча перед очіма виникали різнокольорові плями. Згодом під ногами з’явилося знову відчуття землі, але якоїсь надто не певної.
- Мелінда, ми в потязі! - почувся поряд радісний крик Рейчел. Мелінда розкрила очі. Це був дійсно потяг. Вона обрала один з порожніх тамбурів аби вони перемістилися ніким не поміченими. І це їх не легальне переміщення не набуло розголошення та пліток. - Ти зробила це. - Радості міс Фіверлі не було меж. - Мелінда відчувала слабкість, різнобарвні плямки та чорні цяточки-мурашики застили її очі. Закляття виснажило чарівницю. Вона читала про таке в підручнику. Потяг сильно загальмував на повороті й вона мало не впала, але її підтримав Ерік. - Я піду розшукаю Пітера. - Рейчел побігла далі, чудово усвідомлюючі, що Мелінду Ерленд та Лебегмена краще залишити вдвох. Мелінда вже не чула останніх слів Рейчел, чи вони залишилися десь там далеко у глибинах підсвідомості, бо її огортала теплом близькість Лебегмена.
- Дякую. - Мовила Мелінда до молодого викладача. Він не випустив її та продовжував підтримувати. - Я вже можу йти далі сама. – Наполягала вона.
- Брехати тобі ніколи не вдавалося. - Ерік Лебегмен торкнувся її чола, вбрав за вушко декілька локонів, що вибилися з зачіски. - Закляття дуже сильне... Рейчел воно б спалило до щенту. Твої магіні сили ще не повністю відновленні після закляття зв’язку. Нічого поспиш години зо дві й все буде в порядку. - Пообіцяв, стиха нашоптуючи ці слова дівчині на вушко.
Він провів її до свого купе. Там було порожньо. Посадив на невеличкий диванчик. - Я зроблю тобі чаю. - Не питая в неї дозволу констатував викладач.
- Дякую, що настояли на своєму... скажіть це іспит мене з боку Беалденфола? - спитала Мелінда. Ерік заварював їй чай, але по тому як цокнула ложечка о горнятко, Мелінді стало все відомо. І у його відповіді вона вже не була нужденна. - Я тямлю, що у вашому світі діються якісь магічні ігри... навіщо я Беалденфолу? - Мелінда прийняла з рук Еріка горнятко з чаєм. Більш певно розташувалася на диванчику. Лебегмен опустився навпроти на такому ж диванчику, який був м’який, вкритий білою шкірою та розрахований на двох. Хоч інколи Лебегмен виходив за межі дозволеного, як здавалося Мелінді, зараз він тримав дистанцію.
- Багато сподівань покладено на тебе... не можу сказати, що ці сподівання марні. - Загадково відповів Лебегмен.
- Ви забагато знаєте про мене... чому? З відки? - Наважилася на важливе для неї питання Мелінда Ерленд. Вона не могла дивитися на нього. Він викликав у ній заборонені відчуття. Відповідь вона майже знала, та це не було можливим у її світі та не тут. - Від мене так?
- Меліндо, я просив тебе називати мене на ім’я....- він підвівся з диванчика. Його сірі очі тепло глянули на Мелінду. Але лише на одну хвилю. Тут на одинці він не дозволяв собі дивитися на дівчину, бо жахався, що погляд видасть з головою всі чуття, що збурює в ньому ця юна вродлива чорноволоса чарівниця.- В мене є обов’'язки - сьогодні я черговий у потязі... Відпочинь. Якщо забажаєшь знайти свою подругу вона у другому вагоні - купе чотирнадцяте.
- Ви не бажаєте відповідати на жодне з моїх питань. - Стримано бовкнула міс Ерленд. Лебегмен вже повернувся до Мелінди спиною та взявся рукою за двері полишаючи купе.
- Ні не бажаю... - Він різко повернувся та надто близько схилився до дівчини. Вона заклякла від різкості його дій.- Ти не зможешь поки все усвідомити...- його кулак врізався у розташований поряд стіл. Мелінда не ворушилася вдивляючись в цього шаленого красеня-викладача. Що вона йому зробила, що мало не доводить його до сказу та люті. Він був надто близько до неї.
- Вибачте... якщо колись зробила вам шкоду. - Вихопилося в Мелінди. У відповідь Ерік Лебегмен лише голосно розсміявся.
- Дівчинко, ти навіть не уявляєшь. - З цими словами він покинув Мелінду Ерленд у купе на самоті. Мелінда нарешті могла спокійно перевести подих. Вона їхала до Ескалібану, хай з пригодами, але вона туди їхала. Велике діло на потяг встигнути! Та вона встигла до того ж завела собі знайомих. Приємну Рейчел та дивакуватого молодого викладача Еріка Лебегмена. І все це за дві години. Відпрацювала одне з найважчих заклять. Мабуть, вона могла себе похвалити. Певна заспокоєність розливалася та наповнювала ослаблу Мелінду. Вона гарненько вмостилася на диванчику. Розглядала купе - персональне купе Еріка Лебегмена. Їй імпанувало те, що цього гарного та розумного викладача цікавила вона. Хода потягу заколисувала. Вона незчулася як заснула і снився їй чудовий Ерік Лебегмен. Його руки. Його губи.
Прокинулася вона неочікуванно. Схопилася зі сну. Від споглядання приємного, збуджуючого та сироміцького сну її пробудив дивний шепіт.
- Меліндо...Меліндо... - шепіт був настільки лякаючий, що волосся ставало дибки, чоло вкривалося холодною випотиною. Це був той голос, що призводить до божевілля. Мелінді той час забажалося бігти геть. Якомого далі від цього голосу. Та міс Ерленд завжди була більш стримною ніж емоційною, вона примусила себе роззирнутися навкруги та встановити джерело голосу. - Меліндо...Меліндо... - продовжував гомоніти голос. Здавалося він ставав дедалі сильніший. Його влада на Мелінду ставала більшою. В купе нікого не було окрім неї. - Меліндо...Меліндо... - голос починав її доводити до божевілля, дратувати. Лише силою волі юна чарівниця примушувала себе не закричати не метатися зі сторони в сторону та бути спокійною. Голос наче змій овивав Мелінду. Шепів та клекотів. Нагадуючі булькотіння безодні, пекельної безодні.
Мелінді більше не бажалося залишатися тут. Вона неквапливо вийшла до коридору. В очі вдарило сонце й на мить її засліпило. Навколишній світ загойдався та пішов шкереберть, здавалося не вистачає кисню. Певно Мелінді не варто було полишати купе. В коридорі було безлюдно. Мабуть, інших також зморила післяполуденна втома та спека, більшість сиділа по своїх купе. Дівчина повільно йшла коридором, вона ледь трималася на ногах, тому намагалася триматися за стіну потягу.
- Меліндо...Меліндо... - Дівчину мало не підкосило від цього жахаючого голосу, мов від удару. Цей страшний голос переслідував її, гомонів в її голові не відступаючи, а з кожним кроком наближаючись. Він намагався підкорити її собі. Зненацька Мелінду накрило усвідомлення, що вчувається їй не шепіт, а жахливий чоловічий голос. Хто? Що за чоловік? За що він їй мстить? Мелінда не вважала, що тут було щось інше. - Меліндо...Меліндо...
- Борися з цим, Меліндо, не здавайся. - Лепотіла собі під носа Мелінда. В неї починали підкошуватися ноги. Сили з неї неначе виливалися, вона гасла та тоншала, наче свічка.
- Меліндо...Меліндо... Меліндо...Меліндо...- гримало в її голові. - Меліндо...Меліндо...Меліндо...- Дівчина роззирнулась навкруги та ніхто до неї не звертався. - Меліндо...Меліндо...- Вона розчинила двері в тамбур та опинилася наодинці з самою собою. Голос продовжував говорити в її голові. Несподіванно голову пронизав шалений біль. Вона схопилася за голову намагаючись хоч трохи вгамувати щодалі шаленіючий біль.- Меліндо...Меліндо... ось ти й повернулася... я так довго цього чекав...- Мелінда в паніці схопилася за поручні - вона слабшала, почала осідати на підлогу.
- Що за чортовиння...- на лайку в Мелінди ще сил вистачило. слабкість оволодівала нею. Але роздратування охоплювало дівчину ще й того більше. - Я - Мелінда Гелен Ерленд повеліваю тобі піди. - Сльози, солоні сльози скрапували з очей дівчини. Друски скла з вікна тамбуру полетіли на підлогу. Роблячи багато шуму. - Повеліваюю тобі залиш мене. - Вона відчувала слабкість, але голос її та магічні сили залишалися міцними. Вітер заграв у розкуйовдженому волоссі міс Ерленд. Вітер та сила сколихнулися коло дівчини дія навколо неї немов захисний купол. - Не сила та не влада тут твоя. - Почувся дивний хлопок, та перед дівчиною виник прозорий силует, але обличчя Мелінда не могла розібрати.
Вона більше не відчувала болю, а голос, що чувся вже не був такий вражаюче жахливий він танув та слабшав.
- Ні, цього бути не може! - примара заволала та зникла. Але на останок Мелінда чітко почула. - Проклята Ерленд! - Заслабла дівчинка притулилася до стіни. От тобі й пригоди, а вона ж у магічному світі ще лише кілька годин. А її вже хтось несамовито ненавидить. Це було тількі одним вигином головоламки, а інше як Мелінді вдалося здолати цю примару. Вона ж бо не витворювала жодного захищаючого чи атакуючого закляття. Чого їй ще чекати? Її мати була права, коли лишила доньку без магії. Без сили було жити, як виходить, на багато простіше.
До тамбуру прочинилася дверь. У пройомі показалася руда голова Рейчел Фіверлі.
-Ова, ти тут, а я тебе якраз розшукую. - Мовила Рейчел проходячи до тамбуру. Вона швидким поглядом озирнула Мелінду й відразу вихопила її зблідлість та наляканість. Мелінду справді ще продовжував бити озноб. - О, дорогенька моя, що з тобою чи тобі погано? - Занепокоєно спитала вона.
Мелінда посміхнулася Рейчел, все ж ця дівчинка була приємною.
- Все добре. - Стиха відказала міс Ерленд.
- Точно? - Рейчел з недовірою вдивлялася в Мелінду.
- Так.
- Меліндо, маю тебе застерегти....в мене є особливий дар - я знаю коли чарівник та людина брешуть. І ти не говориш мені істину. - Стримано констатувала міс Фіверлі. Мелінді зараз було не до подібних відвертостей з боку чарівниці.
- Рейчел, якщо бажаєшь зі мною надалі спілкуватися... усвідом собі ... деякі речі я інколи бажаю залишати лишень собі. - Холодно відмовилася Мелінда. - Тож говорити з тобою відверто я буду не завжди. Але це тільки тому, що то є загрозливим для тебе. Якщо це тебе не влаштовує, то можешь вважати, що ми навіть не знаймі. Якщо ж ти приймешь цю умову, то я вважатиму тебе своєю подругою.... Брехати відверто я не буду, але замовчувати дещо так. - Випалила Мелінда Ерленд, неначе окотила Рейчел ушаком льодяної води.
- Чому? - ображено промимрила Рейчел. Її очі стали такими сумними.
- Зараз зімною сталась неприємна пригода, але вона стосується лише мене і я не бажаю тебе в це втягувати. Ти дуже приємна, Рейчел, і мені не хотілося б завдати тобі прикрощів. - В темно-карих очах Мелінди Рейчел читала щірість та відвертісь.
- Що ж.... я приймаю висунуті тобою правела. - Важко зітхнувши мовила Рейчел. - Тож ти нормально себе почуваєшь?
- Мабуть я виглядаю гірше, ніж почуваюся... Вже все добре.
- Ходімо чого-небудь перекусимо... я зголодніла. - Запропонувала Рейчел Фіверлі силкуючись доброзичливо всміхнутися Мелінді. Дівчина розуміла Рейчел було досить складно прийняти її вимоги, але щось таки чаклунку примусило.
- Чому ти погодилася? - перепитала Мелінда. Вона розплела сплетене вранці волосся, злегка пригладила його руками та вирішила залишити так.
- Ти надто щіра зараз.
- Ходімо....Я теж голодна....я б хотіла з’їсти слона. - Мрійливо додала Мелінда прочиняючи двері до вагону потяга. Силкуючись аби Рейчел не примітила яка вона заслабла. Перехід до потягу та ця сутичка залишили Мелинду ледь при свідомості. Її руки дрижали від виснаженості, збудження та залишків жаху. Усвідомлення, що хтось намагався її вбити гойдалося на задвірках її свідомості, сковуючи її диким жахом.
- Не вийде... у вагоні-ресторані є лише кава та тістечка, нормально поїсти ми зможемо лише у Ескалібані. - Отак нараз розбила всі мрії Мелінди її нова подруга.
- Бувало й гірше.
Вони пройшли один вагон та опинилися у іншому, тут було галасливіше.
- Тут не має купе викладачів лише учнів. - Пояснила Рейчел здивованій Мелінді. - Ходи сюди. - Дівчина юркнула до одного з учнівських купе. Мелінда подивилася на номер купе - 14. Вона вже знала, що зараз їй доведеться познайомитися з другом Рейчел. Вона зібралася з духом, бо була певна, що на сьогодні для неї вже годі знайомств та, мабуть, іншого вибору не зоставалося. Чарівниця ввійшла до купе слідом за міс Фіверлі. На своє обличчя Мелінда натягла посмішку. Опинилиля вони у приємному затишному купе, звичайно не такому розкішному, як купе Лебегмена, але й це було досить таки нічогеньке: два невеличких диванчики вкритих чорною шкірою, металевий столик, округлої форми з прибитими до підлоги ніжками, на столику лежить барвиста ряднинка, широченне вікно, фіранки приємного блакитного кольору не закривають простір, що відкривається крізь вікно. при всьому цьому у купе доволі затишно.
Лора Авiллар та Розсiювач часу книга перша
© Copyright: Николай Небессон, 2013
Свидетельство о публикации №213072600867
Свидетельство о публикации №213072600867
Рецензии