Так судилося ч. 32 украинский язык

                32

         Всю ніч Василь Петрович не зміг зімкнути очей: ні, не тому, що він, напружуючись із усіх сил,  прислухався до кожного шурхоту, бо йому все здавалося, що то Ашот заходить до кімнати його дочки. Це питання вирішилося геть іншим способом - Ашот не захотів утискати родину своєю присутністю, тому, як не вмовляла його Наталя, поїхав ночувати до готелю. Але приїзд хлопця дався йому нелегко - забагато відчуттів вирувало в його душі, та не давали заснути! Тому перші промені світла, що почали розсіювати нічну пітьму, він зустрів з полегшенням. Нарешті, темрява геть зникла, батько встав, щоб поратися по господарству, за ним піднялася і Валентина Володимирівна. Згадуючи учорашній приїзд Ашота, вона мимоволі подумала про те, що так швидко плине час! Здається, нещодавно її дівчинка була така маленька, а тепер до неї приїхав дорослий чоловік, який рік тому попросив її руки. Так, з того дня пройшов майже рік, тоді Наташа не дала Ашоту ніякої відповіді, а що чекати від теперішнього його приїзду? Мати бачила, що цього разу донька чекала на хлопця, отже, він був їй небайдужим. Також Валентина Володимирівна бачила світло в очах дівчини, яке буває лише під час закоханості. Як би їй хотілося, щоб дочка її була щасливою! Звичайно, адже яка мати не мріє про щастя своєї дитини!? Валентина Володимирівна на мить уявила собі родину своєї донечки: Ашота, Наталку, їхніх дітей - своїх онуків. Так одразу тепло стало на душі, що вона пройнялась материнською ніжністю до геть чужого їй хлопця, який подарував свою любов її донечці.
       Батьки вийшли надвір та кожен мовчки почав робити свої буденні справи, і кожен з них думав про своє, та їхні думки об’єднувало одне: їхня донечка та її гість.
- Доброго ранку, - почувся голос Наталки, - чому мене не розбудили?
- Доню моя, - відповіла Валентина Володимирівна, - а чого це ти так рано підхопилася?
- Та ні, нормально... Щось не дуже спиться! Це Ашот, напевне, відсипається з дороги!
- Овва - сказала Валентина Володимирівна, коли до двору під"їхало авто Ашота, - Оце, називається, відсипається!
        Ашот вийшов з машини, та підійшов до калітки. Дина, гавкнувши, побігла назустріч.
- Ашот? – здивувалася Наталка та підійшла до нього, - а чого це ти так рано приїхав? Я гадала, що ти ще спиш!
- Та я звик рано вставати! Як кажуть, «хто рано встає, тому Бог подає!» А ще, чесно кажучи, ти ж сама розумієш, на новому місці виспатися неможливо! Хоча я виспався відмінно! Та й хотілося з тобою довше побути, я ж розумів, що в селі довго не сплять, тому вирішив, що це не буде зарано!
        Ашот нахилився до вушка дівчини і сказав пошепки:
      - А ще мені всю ніч не давала спокою думка, що ти зовсім поряд! Навіть, пожалкував, що відмовився залишитись у вас!
Дівчина зашарілася, але подивилася на хлопця з ніжністю.
- Ходім, - відмовила вона, - не стій біля хвіртки! Я приготую сніданок! – та й пішла собі.
     Ашот провів її поглядом, сповненим тепла, та поплентався слідом з посмішкою на вустах.
        Вдень молодята скрізь були разом: після сніданку поїхали до міста, обійшли всі улюблені Наталчині місця: парки, сквери, старі вулиці, також Наталя показала гостю й улюблені крамниці. Увечері  Ашот відвіз дівчину додому, а сам збирався повернутися в місто.
- Ти й сьогодні не хочеш залишитися?
- Кохана, не хвилюйся, я швидко повернусь!, - заспокоював її парубок. Потім прошепотів на вухо:
- Просто я хочу зробити тобі сюрприз.
      Потім додав вголос:
- А що то буде за сюрприз, якщо ти будеш поряд, коли я це купуватиму?
Сюрприз  його полягав у тому, щоб купити своїй нареченій гарну обручку, яку він запримітив ще вдень. Цією обручкою він мріяв заручитись із коханою.
- Нічого мені не потрібно купувати! - обурено відповіла дівчина. – я не хочу, щоб ти їхав сам!
- Наталочко, - ніжно, але наполегливо сказав Ашот, - я поїду, і це не обговорюється! Але обіцяю швидко повернутись…
- Гаразд, але якщо будеш затримуватись – зателефонуй! Мій номер ти знаєш...
- Та звісно ж, не хвилюйся! А тепер поїхав… я швидко.
Поцілував кохану та сів у машину.