Гроза в душi

Важкі краплі падають з неба, а грім розриває його на маленькі шматочки. Колись сильно боялась грози, а тепер сиджу у затишному літньому кафе, п'ю американо з молоком і милуюся тією красою, що дає нам природа. Я так звикла бути сама, що мало-помалу починаю втягуватись. Все частіше роблю самотні вилазки в парк, чи на прогулянки по місту. Частіше багато чого стримую в собі, не показую і сама все вирішую. Почала більше відчувати і як результат пишу. Це дає мені сил і можливість полегшити певні свої переживання. А ще я думаю, надзвичайно багато думаю. Кожен мій крок, дія, мить супроводжуються думками, які інколи викликають посмішку, але частіше суперечливі почуття. Ці думки схожі на грозу. Спочатку це маленький дощик, який освіжає голову, потім він трохи припиняється, щоб через деякий час початися з новою силою, стаючи перед тобою стіною, через яку нічого не бачиш. Але як і дощ, вони інколи приносять користь. Бо потім майже завжди з'являється веселка, яка є продовженням життя і яскравим подарунком після маленької життєвої грози. От і зараз дощ слабшає, а моя кава вже давно холодна. Тому я беру парасольку і сміливо іду під цей дощ, щоб потім побачити красу веселки...