***

Я люблю це місто, його вулички, людей і архітектуру. Але найбільше я люблю його за тих людей, яких воно мені дало, за можливість тільки тут зустрітися з ними. Але, коли моментами залишаюсь сама, мені здається, що я замкнута серед сірих тіней багатоповерхівок. Таке враження, що задихаюсь від цього повітря, одвічного шуму і банальності. Коли сонце пече невблаганно, а небо над головою кришталево блакитне, зовсім не хочеться сидіти в цьому пропитаному вихлопними газами місті. Таке враження, що тебе засунули в кип'яток і ти потихеньку варишся. А душа і все тіло прагне на волю, як пташка хоче вирватися з клітки. Хочеться туди, де рукою можна сягнути неба, а вночі видно зорі, які прокладають ще незвідані нами шляхи. Але ще трохи...ще трохи і я відчуваючи запах свободи, розправлю крила і порину в світ краси і тиші, щоб потім з новими силами повернутись у місто, де складається моя доля.