Так судилося ч. 33 украинский язык
Ювелірний салон зустрів чоловіка яскравими вогнями, що так і промовляли: «Зайди! Купи!». Ашот попрямував до красивої каблучки, що висвічувала у променях різнокольоровими вогниками. Так, саме така краса варта уваги його дівчини! Саме таку коштовність мусить носити королева його серця! Продавщиця, запримітивши зацікавленість, проявлену потенційним покупцем, підійшла ближче із традиційним питанням:
- Чи можу я Вам допомогти?
- Так, звісно, - Ашот перевів свій погляд на дівчину, - ось ця каблучка – вказав пальцем через захисне скло, - якого розміру?
- Ось ця, з діамантами? Зараз подивимось, - відповіла консультант-продавець і, поглянувши на цінник, сказала - сімнадцятого.
- Взагалі-то я в розмірах не дуже розбираюся, – трохи знітився Ашот, - чи не можна глянути ближче?
- Так, будь ласка! – і подала йому каблучку.
Хлопець узяв коштовність на долоню, прикинув собі на мізинець, потім подивився в кільце на світло. Подумав: «Начебто повинна підійти…». Вголос спитав:
- А якщо не підійде?
- Взагалі-то, якщо різниця десь в одному розмірі, то каблучку можна або розкатати, або зменшити. Це треба буде звернутись до ремонту ювелірних виробів, і вам там підкажуть.
- Добре! Беру!
- Зараз я вам випишу товарний чек, по якому ви сплатите покупку на касі, - відповіла продавець, вже виписуючи якийсь папірець.
Заплативши вартість каблучки, Ашот запхав червону коробочку до кишені, щоб потім довго не шукати, та пішов до своєї машини, малюючи в своїй уяві картину, в якій він піднесе коханій на своїй долоні цей витвір ювелірного мистецтва, знову благаючи руки дівчини, без якої вже не міг уявити своє існування. І в його уяві ця дівчина неодмінно скаже йому «Так!»
- Що ж це я, телепень?! Зібрався їхати, а квіти нареченій не купив! От, дурень!, - сам себе картав Ашот.
Повернувшись до крамниці, він знову підійшов до дівчини, яка щойно продала йому дорогоцінну річ.
- Скажіть, будь ласка, а де тут найближче можна купити квітів?
- Та тут неподалік продають! Такі невеличкі квіткові базари: ви перейдіть на той бік вулиці, а там хоч до драмтеатру, хоч до Будинку Торгівлі – майже однаково, просто напрямки різні! Ви вийдіть на вулицю, а там запитаєте, вам і покажуть, куди йти.
- Дякую Вам, - відповів хлопець та пішов у пошуках жаданого букету.
- Нема за що, - відповіла навздогін продавець, а сама позаздрила тій, для кого призначались і каблучка, і квіти…
Дійсно, квітковий ринок Ашот шукав недовго, запримітив його одразу. Він обрав самий розкішний букет рожевих троянд. Чомусь йому здалося, що хоч червона троянда і вважається символом кохання, та сьогодні вона буде недоречною! Червона троянда – це вже затерта емблема, а йому хотілось чогось ніжного та чистого, як і його обраниця, і рожевий колір тут був би самим доцільним. Обережно поклавши квіти на переднє сидіння, Ашот в піднесеному настрої сів за кермо. Ось тепер він може їхати назустріч своєму щастю ( в усякому випадку, він сподівається на те, що буде саме так, як він запланував). Авто рвонуло з місця та помчало в напрямку виїзду з міста.
Проїхавши по вулиці чимало кварталів, не помічаючи яскравих вечірніх вогнів, ігноруючи погляди дівчат, що іноді відверто заглядали через лобове скло, Ашот дістався околиці. Неону тут вже не було, житлових будинків тут також не спостерігалося, єдиним джерелом світла, окрім фар різних машин, були ліхтарі, що стояли обабіч дороги та випромінювали жовтувате сяйво. Ашот мчав по дорозі, посміхаючись своїм думкам. Йому було спокійно і затишно: з динаміка лунала тиха мелодійна композиція, колеса автомобіля весело крутилися, залишаючи позад себе сірий шлейф дороги і наближаючи хлопця до зустрічі з коханою. Раптом у світлі фар він побачив дві постаті, що махали руками, ледь не кидаючись на капот автомобіля. Ашот у здивуванні зупинив машину, опустив скло.
- Чого вам, хлопці? У вас щось трапилося?
- Так, дружбан, трапилося! Ми спізнилися на останній автобус, у місті заночувати нема де, от доводиться під колеса кидатися, щоб хоч хтось зупинився! Чи не підвезеш? Бо дуже не хочеться кілометри ногами відміряти.
- А куди вам?
Хлопці назвали незнайоме його вухам селище.
- Розумієте, я тут не місцевий, назв поселень не знаю. Можливо, нам і по дорозі…
- А ти куди їдеш?, - запитали вони в Ашота. Він назвав адресу.
- О, так це дійсно по дорозі! Ти нас до своєї місцини довези, а там нам вже недалеко, можна й пішки пройтись!
- Ну, якщо там недалеко, то я вас і до місця доставлю, - відповів Ашот, хоч і одразу пошкодував: адже кожна хвилина, що стоїть між ним та його коханою здається йому вічністю! Але після цієї думки одразу й посоромив себе: «Що ж це я? Соромно, чесне слово, так думати, адже людям треба допомогти! Чи мені важко проїхати кілька зайвих кілометрів? Звісно ж, підвезу! Людям потрібно йти назустріч!». А хлопцям додав:
- Сідайте обидва на заднє сидіння, бо спереду у мене вільного місця немає.
Молодики гучно увалилися позаду Ашота і авто рушило з місця. Транзистор продовжував видавати музику, хлопці про щось гомоніли поміж собою, та Ашот думав тільки про зустріч з коханою і в його вухах лунав лише її голос. За приємними думками дорога здалася Ашоту вдвічі коротшою, тому машина вже й промчала повз рідне село його дівчини.
- А тепер мені потрібен штурман, - сказав Ашот до хлопців, - підказуйте, куди їхати!
- Поки що прямо! – відповіли вони. - А як доїдемо до кільця, то ми потім покажемо! Там недалеко!
Відволікшись від своїх роздумів, Ашот потрапив у реальність. Він з подивом відмітив собі, що в салоні машини стоїть стійкий та бридкий сморід, від якого його ледь не знудило. Він зрозумів, що хлопці були напідпитку. Та нічого не вдієш, пообіцяв довезти їх до їхнього селища, не будеш же на півдорозі тепер відмовлятися від своїх слів! Це не шляхетно! Нічого, він потерпить, адже хлопці сказали, що тут недалеко! От вже й кільце, про яке говорили молодики! Ну, от і добре!
- Куди тепер?
- Бачиш, від кільця дві дороги? Першу проїжджаєш, а на другу – повертаєш!
- А тут, я дивлюся, кругом самі ліси! Вовки не бігають? – спитав Ашот.
- Та – ні! Хіба що на двох ногах! – зареготали молодики. – ось тут, за переїздом, зупини!
- Гаразд. Ось тут?
- Так, тут. – відповіли хлопці. – Дякуємо!
- Та нема за що! – відповів Ашот, чекаючи, поки хлопці виберуться з автомобіля. Та вони щось не поспішали цього робити.
- Що? – спитав Ашот.
- А давай з’їздимо ще в одне місце! – запропонував один з молодиків. Хміль вже добряче попрацював над мозком хлопців, і тепер їм кортіло не додому, а хотілося розваг та веселощів.
- Е, ні, друзі, вибачайте, - відповів Ашот, який не розділяв їхньої тяги до розваг, - мені треба поспішати! Я й так пішов вам назустріч, хоч на мене вже давно чекають!
- Ой, та що ти ниєш, як баба! Сам же напросився довезти нас до місця, а тепер скиглиш! Що за народ пішов мізерний!
- Ну, думайте про мене, що хочете, та везти я вас далі нікуди не буду! Вимітайтеся! – розсердився Ашот.
- Ах ти ж, сволоцюго!, – розійшлися парубки, «розігріті» спиртним, - ми з тобою, по-людськи, а ти оце на нашій українській землі ще й дозволяєш собі отак розмовляти! Ще будеш вказувати, що нам робити?
- Хлопці, годі, що ви розійшлися, немов холодний самовар? – намагався заспокоїти молодиків Ашот, та вони вже лізли на нього з кулаками. Раптом в руці одного з них Ашот побачив предмет, схожий на пляшку. Глухий удар по голові, і хлопець втратив свідомість…
Свидетельство о публикации №213072801575