У серцi назавжди

За своє життя я перечитала досить багато книг про війну і передивилася десятки фільмів. Всі вони справляли на мене сильне враження і залишали якийсь слід у моєму серці. Але найбільше вразила мене книга Еріх Марії Ремарк «На Західному фронті без змін». Вона наштовхнула мене на такі думки, які ніколи не приходили мені в голову. От, власне, що ми знаємо про війну? Ми знаємо, що це запеклі бої на передовій, чули певні назви зброї, різні жахливі історії. На наших телеекранах напередодні Дня Перемоги транслюють десятки фільмів про війну. Ми бачимо захоплюючі сцени з яскравими спец ефектами в наших телевізійних ящиках і думаємо яка жахлива була війна. Але ми й половини того не усвідомлюємо, що коїлося там, на передовій. Там люди ішли на смерть. Вони дивилися їй в обличчя. Всі вони були рівні, але через примху зажирілих «царів» стали заклятими ворогами. Простій, пересічній людині, яка ніколи не відчувала цих подій на своїй шкурі неможливо зрозуміти. А солдати випивали стакан спирту і йшли в атаку. У них на руках помирали друзі в жахливих муках, вони бачили найстрашніші смерті, які тільки можуть бути, вони стикалися із невимовним страхом, страхом в очах. Це були істерики. Такий страх, коли очі закочуються, а з рота іде піна. І кожен боєць бачив сотні таких сцен, від яких все всередині вивертало. Їм дошкуляли воші і пацюки. Вони місяцями не милися, днями могли сидіти в окопах під обстрілом, без жодної крихти хліба і каплі води у роті. На обличчях юнаків вже в двадцять років з’являлися зморшки, а у волоссі сивина. Для них розкішшю було поспати три години без тривог, а ліверна ковбаса стала делікатесом. І там в траншеях сиділи чоловіки, які вдома залишили дружин і дітей. Вони не знали, що їх чекає через хвилину, і в якому місці впаде черговий снаряд. Там воювали не ті люди. На фронт треба було послати ті пару десятків командирів-паразитів, які погубили стільки тисяч життів. І наше покоління повинно пам’ятати те, що на безкраїх просторах нашої землі свої голови поклали ні в чому не повинні люди; люди, які хотіли жити, які планували, мріяли і дихали на повні груди, поки їх не зламали. Тому ми маємо бути вдячні за те, що над нами чисте, тихе небо, що ми можемо насолоджуватися комфортом, достатком, тим, що близькі люди поряд, і що ми живемо у мирі. І не дай Боже, щоб ми відчули лещата війни на своїй шкурі.