Так судилося ч. 35 украинский язык

                35

        Всю ніч проплакала Наталка в своїй кімнаті. Батьки не знали, чим їй допомогти, тому просто просиділи поруч з нею, намагаючись заспокоїти.
- Ти думаєш, з ним щось сталося? – спитала дочка, піднявши на матір свої сині очі.
- Ну що ти? Про таке навіть і думати не можна! Ашот живий і здоровий, з ним усе в порядку! Інакше і бути не може! Ну, може стомився за день, та й вирішив до готелю повернутися! – заспокоювала матуся. І хоч в її голові  саме такі думки і були із самісінького початку, жінка навмисне не хотіла говорити про те, що з Ашотом  могло щось трапитись. Та скоріш за все на її думку Ашот міг потрапити у якусь аварію.
- Але ж він не зателефонував! Можна ж було! Тоді – що? Ти думаєш, він передумав? – не вгамовувалась Наталка, - ти думаєш, він мене покинув?
- Та – ні! Як він міг? Він же тебе кохає, це ж очевидно! Може, у нього машина зламалася?
- Мамо, знову ж таки, можна зателефонувати!
- А може вона зламалася у такому місці, де телефон не ловить? Може, поблизу лісу, наприклад? Там не завжди є доступ до мережі!
- Ні, це не виправдання! Навіть якщо й так, то по дорозі все – одно їздять машини, хоч хтось би зупинився, підвіз його куди треба, звідки можна викликати якусь допомогу, а заодно й мені подзвонити! Ні, тут щось не так! Щось не та-ак… - заридала знову дівчина.
- Ну, а може, він знову заблукав? – з надією подивилася Валентина Володимирівна на дочку.
- Ну, матусю, ти хоч сама віриш у те, що говориш?, - схлипуючи, сказала Наталка.
- Ну, не заблукав! Просто, заїхав до знайомих!, - вже й не знала, що вигадати мати.
- Рідненька, в нього, окрім мене, тут знайомих нема-ає!
- Ну, гаразд… тоді я не знаю… - здалася Валентина Володимирівна
- Мамо, за що?! – допитувалась дівчина скоріше у себе, ніж у матері.
- Доню, не муч себе, - відповідала на те ненька.
  Під ранок, коли сили стали усіх покидати, мама сказала:
- Доню, давай покінчимо зі сльозами і почнемо діяти! По-перше, ті версії, що ми тут перебрали, треба або підтвердити, або відкинути! Тому я пропоную діяти в усіх напрямах. А це: по-перше, треба йому зателефонувати!
-       Я його набирала... Мені відповідають, що абонент недоступний!
-       Гаразд, - сказала Валентина Володимирівна, - треба дізнатись, чи не поїхав Ашот додому, а для цього треба зв’язатись з його ріднею, з Тимуром. В тебе є номер його домашнього телефону або що? – спитала у Наталки.
- Так, телефон Ашот мені давав, та це ж телефон самого Ашота там, вдома, а хто з ним живе –  я не знаю, про це якось мова не велася. А як він живе взагалі один, тоді що?
- В усякому випадку, треба спробувати зателефонувати за тим номером. І треба шукати тут. І перше, що можна зробити в цьому напрямку, це дати запит у міліцію.
- Який запит?
- Ну, може, не запит… може, це я не так висловилась… просто, написати заяву на зникнення людини, а вони вже будуть шукати…
- Гаразд, мамо, давай прямо зараз і підемо!
- Добре, доню, підемо, але не зараз! Ще є трохи часу до початку робочого дня і тобі  потрібно трішки поспати, гаразд?
- Хіба я зможу заснути? – сонно відповіла Наталка, вкручуючись калачиком, - Різні думки у голову лізуть…
- А ти спробуй… - гладила Наталку по голові Валентина Володимирівна.
- Не знаю, чи вдасться мені… - сказала дівчина, сама не усвідомлюючи, що й так вже засинає, знесилена довгим плачем.
- Слухай, Валюшо, - звернувся Василь Петрович до дружини, коли їхня дочка забулася тривожним сном, - а може я сам поїду до відділку?
- Чого це? – здивувалась Валентина Володимирівна.
- Давай вийдемо, хай трішки поспить… - запропонував Василь Петрович, вказуючи на доньку.
      Валентина Володимирівна тихенько вкрила Наталку ковдрою та разом з чоловіком вийшла із кімнати.
Василь Петрович продовжив:
- Та я оце тут подумав… - почухав потилицю батько, - а раптом дійсно щось сталося, розумієш? Раптом якась аварія і Ашот того, - озирнувся на кімнату дівчини і промовив пошепки, - а раптом він неживий…
- Свят, свят, таке говориш, - відсахнулася дружина, - Господь з тобою!
- А що? Якщо не приїхав, то є для цього якась причина! Добре, якщо десь в лікарні лежить, та раптом дійсно таке? Неможна ж відкидати і цей варіант! Давай я спочатку сам з’їжджу!
- А що ти будеш там говорити? Ти ж навіть прізвища Ашотового не знаєш!
- Для того є листи , що лежать у Наталки в столі: на конверті повинні бути написані і прізвище, і адреса… Ну то як ти думаєш?
- Можливо, ти і маєш рацію…
- Ну то я схожу, знайду листа? – запитливо глянув на дружину.
- Ну, то чого тоді стоїш? Іди вже!
     І батько тихенько, щоб не розбудити дочку, прокрався до її письмового столу та знайшов листи. Взявши одного, навшпиньках вийшов із кімнати.