Так судилося ч. 37 украинский язык

                37

        Наталка зачинилася у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити. Навіть від обіду відмовилась, сказавши, що не має апетиту. Заяву про зникнення в міліції не взяли, та якби сталося щось жахливе, то у відділку знали б. Невже вона помилилася в тому, кого вважала своїм нареченим? Дівчина сиділа на ліжку, підігнувши під себе ноги, і прокручувала в пам’яті усі світлі моменти життя, що пов’язані із Ашотом. Коли ж спогади скінчились, закрила обличчя руками та промовила: «Ти знову зробив мені боляче, любий…». Так, вона знову пригадала те, що вже пробачила йому…
Наталка рішуче встала, підійшла до письмового столу, взяла аркуш паперу та ручку і почала писати листа чоловіку, який вкотре, як вона гадала, посміявся над нею.
        «Ти знову зробив мені боляче, милий…
         Навіщо ж були ті чудові слова?
         Ти був моїм тигром: великим, красивим,
         А я – кошенятком для тебе була…
         Ти бавився мною – я йшла на заклання…
         Ловив в міцні лапи, хоч кігті ховав.
          А я сприйняла це за щире кохання,
          Бо знов ти на щастя надію давав!
          Не може хижак стати здобичі другом!
          Дарма сподівалась на зміни твої…
          Сама свою шию дала тобі в зуби,
          От кров’ю й стікають рани мої…»
     Дівчина знову не змогла стримати сліз: вона склала руки на столі та зронила на них голову, захлинаючись від плачу. У думках були лишень питання «Чому? Навіщо він так зі мною? Невже це йому так подобається знущатись з людей?». Думки  про те, що сталося щось жахливе, вона вже відігнала від себе, хоча й надалі навіть боялася думати про найгірше.