Так судилося ч. 36 украинский язык

                36

- Мамо, навіщо дали мені так довго спати? – спитала Наташа, вийшовши із своєї кімнати, - ми ж домовлялися почати діяти із самісінького ранку!
- А батько й діє! Він, щоб тебе не будити, сам поїхав до відділку, все дізнається, та й приїде, розкаже.
- Як – сам? Чому сам? – знітилась дівчина, - чому мене не взяв? Що він там буде казати? Він же навіть прізвища не знає!
- Ну, прізвище ми подивилися на конверті від листа, вибач, що взяли його без спросу, - заспокоювала доньку Валентина Володимирівна, - рік народження, я так підозрюю, ти й сама не знаєш, а якщо треба словесний портрет, то батько й сам зможе скласти. Бачиш, тобі геть ні за чим було туди їхати! Відпочила трішки, то й добре!
- Все-одно, мамо, я повинна була поїхати особисто! Він же мій наречений, а не татів! – не вгамовувалася Наталка.
- Ти, краще, особисто будеш дзвонити по тому номеру, що дав тобі Ашот. Бери телефон, та й набирай! О, а ось і тато! – сказала вона, побачивши на порозі свого чоловіка, та почала вдивлятися в його обличчя, намагаючись зрозуміти, яку ж звістку він приніс.
- Тату, ну чому ти поїхав без мене? – стріла його запитаннями дочка, - тобі вдалося щось дізнатися?
- Дай трішки перепочину, - присів віддихатися батько.
- Ну не томи вже! – благала дівчина.
- Ну, що мені відповіли? По-перше, заяву про зникнення людини приймають лише через 72 години після самого зникнення…
- Як 72 години? – змарніла геть дівчина. – Це з цілих  три доби! А якщо йому за цей час потрібна буде допомога, то що тоді? Може, через три доби вже буде пізно? Тату! – Наталка прилинула обличчям у батькове плече та й знову розплакалася.
  Василь Петрович не знав, як втішити дочку. Він обняв її однією рукою, іншою почав гладити по голові.
- Мені пояснили, що цей час дається на той випадок, якщо людина просто вирішила відпочити від оточуючих, десь з’їздити,  – роз’яснював  він Наталці. – А якщо з людиною щось трапилось і вона попала у лікарню непритомна і без документів, то за цей час вона повинна прийти в свідомість, щоб надати відомості про себе, ну, і таке інше… розумієш? Ну не побивайся так, не треба!
- Але ж три доби… - продовжувала плакати Наталка.
- Та ти не хвилюйся! – жваво заговорив Василь Петрович. – Я  попросив записати дані Ашота, марку та колір автомобіля, от тільки номер машини я не пам’ятаю, а точніше сказати, я його й не знав, зранку глянув мельком, що запам’ятав – те й сказав, сподіваюся, це допоможе. Ну, описав, як він виглядає, в чому був одягнений. Якщо щось стане відомо за ці три доби – нам зателефонують, я лишив і мобілинй, і домашній номери телефону. Та, звичайно, краще б у них не було потреби нам дзвонити. Їхні номери, до речі, також узяв! Так що, доню, не хвилюйся, все буде добре!
- Аби ж то… - захлюпала  знову Наталка.
- Ну що ти, треба сподіватися на краще! Ліпше йди, зателефонуй по Ашотовому номеру! – сказала Валентина Володимирівна.
- Новин дійсно ніяких? – пошепки спитала вона, коли дочка пішла шукати номер телефону.
- Так, хвалити Бога. Щоправда, свіжих даних у них поки що нема, лише вчорашні, та Ашот же вчора й пропав, а значить – на сьогоднішній день в аварію він не потрапляв.
- Тоді я взагалі нічого не можу зрозуміти! Куди ж він подівся? – дивувалася жінка.
- Не знаю… Невже ми все-таки помилилися у хлопцеві? – спитав чоловік сам у себе.
- Ну що, доню, знайшла номер? – спитала мати, побачивши, що Наталка виходить із своєї кімнати.
- Так, звичайно… Мамо, мені страшнувато… - застигла дівчина в нерішучості. - А раптом там візьмуть трубку його рідні – що я їм скажу? Що від мене втік наречений? Слухай, мамо, - прийшла Наталці на думку ідея, - а якщо дійсно так, то йому ж потрібен час, щоб доїхати до своєї домівки!..
- Так, дійсно, ми про це не подумали. Це ще якби в міліції приймали заяву, то ми хоч би номер машини запитали у рідних, а так, якщо заяву тільки через три доби… який сенс турбувати людей раніше строку? Ну що – трішки почекаємо? Хоч би – до завтра?
- Гаразд… - відповіла Наталка, - давай відкладемо цей дзвінок до завтра. А там може й Ашот знайдеться… - з надією промовила дівчина. Потім промовила:
- Та що мені робити увесь цей час?