Так судилося ч. 38 украинский язык

                38

- Мамо, я написала вірша, - сказала наступного ранку Наталка, підійшовши до неньки.
- Справді? Ану-ж бо, почитай! Знаєш, а я ще пам’ятаю твого першого віршика, що ти склала в дев’ять рочків. А ти пам’ятаєш?
« Дощик, дощик, лий та лий,
Лий на огірки,
На картоплю й помідори,
На сади квітучі,
На поля пахучі,
Дощик, дощик, поливай,
Нехай буде гарний урожай!»
Бачиш, я пам’ятаю!
- А я вже забула! Кумедний дитячий віршик… - пониклим голосом відповіла дівчина.
- А ти після того ніяких віршиків мені щось і  не читала.
- Та якось не доводилося… мабуть, тому, що майже нічого путнього і не складала… а от сьогодні щось таке в голові закрутилося, хочу з кимсь поділитися…
- То давай вже, читай! Я слухаю!
- Ну, тоді слухай!
«Любов моя полинула у вирій,
 Повітря розтинаючи крильми.
 Вона летіла клином в небі синім,
 І ось її не видно із-за мли.

 Любов моя у вирій відлетіла,
 Лише пір’їну обронив з крила…
 Із тим мені залишила надію:
 Любов у вирії, та все ж іще жива!
 
 Любов моя! Чи вернешся з весною?
 І, якщо – так, чи знов гніздо зів’єш?
 Коли ж іще зустрінусь я з тобою?
 До себе знову ти мене гукнеш?

 Я жду твій поклик і плекаю мрію:
 Весною тепле сонечко зійде,
 Розтопить в серці кригу і зігріє,
 Й колись розбудить сплячую тебе.

 І ось тоді повернешся до мене,
 І прокурличеш в небі навесні…
 А я тебе не відпущу від себе,
 Бо досить тобі жити в чужині!»…

- Ой, Наталочко, такий сумний вірш… - сплеснула руками Валентина Володимирівна. Підійшла до дочки та погладила її по голові… - Ти сумуєш за Ашотом?.. – помовчала… - Сумуєш, знаю… та нічого не вдієш, треба чекати, треба сподіватись на краще! Треба вірити, що все буде добре!
- Я й вірю… - відповіла дівчина, - знаєш, я вже змирилась… і нехай він краще б кинув мене, тільки щоб був живий… - вимовила гірко та й пішла до своєї кімнати.
     Мати сумно похитала головою, дивлячись услід дочки, та зарадити бідолашній вона нічим не могла. Сьогодні вони будуть телефонувати на батьківщину Ашота. Та що їм там скажуть? Сьогодні, можливо, одне питання розв’яжеться, але в який бік? Валентина Володимирівна дуже боялася цього дзвінка…