Сповiдь зболеноi жiночоi душi

Сповідь зболеної жіночої душі
  (самий вузький в світі вірш)

І я,
І ти –
Сім’я.
Листи
Колись
Писав,
“Наснись”
Благав,
Мабуть
Кохав...
Тепер
Не так :
Як встав –
Пішов,
Залляв –
Прийшов,
Задер –
Хропак...
А ти –
Готуй,
не спи,
вартуй...
І день,
І ніч –
Плита
І піч.
Вари,
Печи
(Хоч ґвалт
Кричи),
Столи
Стели,
Його
Хвали,
Дітей
Муштруй,
Свиней
Годуй,
Гусей
Паси,
Обід
Неси,
Траву
Коси,
Брову
Чеши,
Весь час
Бреши...
“Проснись!
Вставай!
Хрестись
Й тікай!..
Всміхнись!..
Співай!..
Та не
барись,
засне –
зберись,
з дітьми
втікай
скоріш
у край...
Волі
Шукай,
Шукай
Де рай...”
Такі
Мені
Слова
У сні
Шептав,
Просив,
Благав,
Молив
Дідок
Якийсь...
Ось так.
“Проснись!..”
Та я
Дурна
(Моя
Вина)
Беру
Перу,
Печу,
Варю,
 В плиті
Палю –
Усе
Роблю...
Знов день
Пройшов,
Як “пень”
Прийшов
Господар
Знов,
Плюнув
У плов,
На двір
Пішов,
Бичка
Боров
І чуш
Молов...
І біль,
І сміх,
І ґвалт,
І гріх.
Це є
життя?
Лише
буття!
Винна
Лиш я,
Доля
Моя:
Була
Дурна –
Пройшла
“Весна”...
То ж все
Терпи,
Ночей
Не спи,
Рабою
Будь,
Любов
Забудь,
Свій хрест
Неси,
В Бога
Проси,
Мабуть,
Ума...
Думай
Сама.
Біжить
Життя –
Нема
Пуття.
Що є –
Те є,
Та все
Моє.
Я не
Реву,
Якось
Живу...
Є біль,
Є плач...
Він – мій
Палач.
Та я
Посплю...
Змовчу...
Стерплю...
Серце –
Граніт,
Нерви –
Як дріт...
Така
Ось я,
Тупа
Змія...
Сльоза
Моя,
Лише
Моя...

28.03.2002