Так судилося ч. 40 украинский язык

                40

      Другий день Наталка лежала на ліжку, не бажаючи ні з ким спілкуватись. Батьки, розуміючи її стан, не чіпали дівчини, лише інколи Валентина Володимирівна зайде з питанням, чи не схоче її дочка поїсти, та й вийде ні з чим. Ще зовсім недавно її дівчинка була такою щасливою, очі її сяяли радістю, випромінюючи тепло на всіх оточуючих, а тепер… Погода на вулиці чудова, сонечко лагідно всміхається, пташки весело щебечуть, молодь веселиться, лише її Наталочка ні жива - ані мертва, поховала себе  в чотирьох стінах, навіть їсти не виходить! Так і захворіти недовго… Тяжко матері бачити свою дитину в такому стані, та ще тяжче повинно бути Ашотовій матері. Серце жінки щеміло тугою від такої думки. Чому у світі стільки горя?..
       Раптом з вулиці донісся шурхіт машини, що під’їжджала, хлопнули дверцята. Валентина Володимирівна вибігла надвір і застигла на порозі. До садиби заходив Тимур.
- Доброго дня, Валентино Володимирівно, - привітався він до неї, - а Наталка вдома?
- Ой, Тимурчик, - розплакалася жінка та обійняла хлопця, - прийми мої співчуття, адже він тобі брат був, хоч і двоюрідний…
- Дякую, - стримано відповів той. А жінка не вгамовувалась:
- Та  що ж це коїться, Тимур? За що ж таке лихо?
- Валентино Володимирівно, прошу вас, не треба… не ятріть мені рану…
- Так, вибач, та я не можу знайти собі місця, Наталя зовсім змарніла, не їсть, не п’є, я ніяк не можу повірити в те, що таке сталося! Невже це правда? Тимур, ти тіло бачив?
- Так, бачив…
- Упізнав? Невже це таки - Ашот?
- Так, він… упізнати, правда, дуже важко: лобовим склом спотворено обличчя, а ще після того, як це відбулося, стався вилив бензину… коротше, машина загорілася, а разом з нею й тіло, яке знаходилося всередині. Та сумніву немає: то був Ашот: зріст –його, і я впізнав годинник у нього на руці. Та й кому там іще бути? Машина ж теж його!.. А в кишені брюк знайшли обручку… Їхав до Наталі…
- Слухай, Тимур, ти краще знаєш Ашота… Якщо він їхав до Наталочки, тоді чому це він був такий п’яний? Для хоробрості прийняв, чи що? І чого це він заїхав туди, де загинув? Це ж значно далі від нашого селища! Заблукав, може? Я ніяк не збагну…
- У мене й самого нема відповідей на ці питання. Якби Ашот був з нами, то він би все пояснив, а так нам лишається лише гадати…
- Ну, гаразд, іди, Наталочка у себе в кімнаті. Слухай, Тимур, - ніби згадала щось важливе, - а ховати де будете - на батьківщині?
- Так, заберемо тіло додому, щоб уся рідня змогла попрощатися, та й взагалі, поховаємо у рідну землю, біля пращурів... Мати Ашота також чекає вдома… Я вмовив її не їхати сюди. Все одно, це вже нічого не змінить…
- Так, вже нічого не змінити. Ну, йди вже…
     Тимур пройшов до кімнати дівчини, легенько постукав у двері.
- Можна?, – спитав він, заглянувши всередину, - дозволь увійти?
     Наталка мовчки лежала на ліжку, згорнувшись калачиком.
- Наташо, - звернувся чоловік, підійшовши до дівчини і легенько торкнувся її плеча.
Наталка здригнулась і підняла голову.
- Тимур, - прошепотіла вона і сльози двома струмками полилися з її очей. Чоловік присів на краєчок ліжка, погладив дівчину по руці.
- Не треба, Наташо, не треба… Ашоту це б не сподобалося. Сльозами його не повернеш, а собі тільки гірше робиш. Не треба…
      Дівча продовжувало плакати, закривши обличчя обома руками. Плечі її ритмічно здригалися, а з грудей виривалися глухі охриплі звуки.
- Завтра ми забираємо тіло… Ти поїдеш зі мною?
      Наталка розтерла сльози по обличчю та сиділа, продовжуючи схлипувати.
- Ну, що скажеш, - спитав Тимур.
- Ти бачив його? – ніби не чула питання дівчина.
- Так, я щойно з моргу.
- Ти впевнений, що це дійсно – Ашот?
- Наталочко, не треба… не треба зайвих сподівань…
- Я хочу впевнитись, що то дійсно був він! Поїхали туди зі мною! Давай просто зараз?
- Ну, по-перше, можливо, тебе туди не пустять…  навіщо?
- А по-друге?
- А по-друге… ти його все-одно не впізнаєш. Обличчя спотворене…
- Але ж ти його впізнав? Так? Як ти його впізнав?
- Наташо, не треба. Не муч ні себе, ні мене… То ти поїдеш зі мною на похорон?
- Ти забереш його тіло на батьківщину? Коли?
- Так, я його заберу… завтра, я вже казав. Ховати будемо у закритій труні…
- У закритій?.. – Наталка впала головою на подушки та знову розридалася. Тимур мовчки сидів поряд. Нарешті, виплеснувши чергові сльози, дівчина піднялася, розтираючи долонями обличчя.
- Все, що від нього лишилось – це тіло у закритій труні, - з болем сказала вона. - Так, ти правий! Не потрібно мені його таким бачити! І на похорон я не поїду. Я хочу пам’ятати його таким, яким бачила востаннє… Не поїду…
- Ти впевнена?
- Так, Тимур, я впевнена…
- І не пошкодуєш потім? Адже змоги попрощатися більше не буде.
- З ким прощатися? Із закритою труною? Ні, так краще: не була на похороні, то ніби і він – живий.
- Це лише самообман! Ти ж розумієш? І якщо ти будеш так думати, то ти ж тільки себе будеш марнувати! Нащо тобі це?
- Все, Тимур, вибач, лиши мене саму. Я стомилась. – вимовила Наталка, знов лягаючи на ліжко.
- Гаразд… роби, як знаєш. Я тобі зателефоную? Потім…
- Ні, не треба… Прощавай…
      Тимур мовчки вийшов з кімнати дівчини. Проходячи повз вітальню, він побачив Наталчиного батька, який зажурено сидів на дивані.
- Доброго дня, - привітався він до передчасно посивілого чоловіка.
- А, це ти, Тимур… Доброго… хоча, який він, в біса, добрий… Вибач… Знаєш, може, Ашот і заслужив те, що з ним сталося… ти розумієш, про що я…  про те, що ви з ним…з Наталочкою моєю…
- Так, я вас розумію… - тихо відповів Тимур.
- Можливо, за інших обставин я б і зло втішався… Та за що ж такі страждання моїй дитині? Я не розумію… не розумію… Хоча, я думаю, якщо Наталка його покохала, то він хороша людина… був… от тільки той ваш вчинок… я ніяк не можу дати собі пояснення – як, чому, навіщо?
- Іноді людина у власних вчинках не може розібратися, а що там казати про чужі…
- Так, маєш рацію… та як би там не було, а я пробачив вас з Ашотом, так само, як і Наталочка пробачила…
- Дякую…
- Дякуй Наталі… лише заради неї й пробачив… А, бачиш, як воно повернулося… Хай спочиває з миром і хай земля йому буде пухом…
- Так… Вибачте, мені треба їхати, ще багато справ треба владнати…
- Так, звісно, їдь з Богом…