Так судилося ч. 41 украинский язык

                41

          Повільно  минає час … вже скоро й осінь. Літнє спекотне сонце випило усю соковитість зелені та випалило всі яскраві кольори: в противагу весіннім буйним барвам лишилася одна висушена трава, пил сухої землі та ковдра із пожовклого картопляного бадилля, що розляглося на людських городах. Наталка за цей час вже змирилася з думкою про загибель Ашота, але такою, яка вона була раніше, її більше ніхто не бачив. Ця  втрата змінила її: з романтичної дівчинки вона перетворилася на сумну, розчавлену горем, жінку. Та батьки сподівалися, що й це колись минеться, адже час – найкращий лікар.
         Ось і зараз за роботою Валентина Володимирівна думала про те, що закінчується літо, у вересні Наталочка знову поїде навчатись, а за підручниками, дасть Бог, і журба пройде. Та й друзі-студенти не дадуть їй сумувати… Щоправда, у Тетяни це не вийшло: навіть така «сорока» не змогла розрадити бідолашну. Що вона вже там не вигадувала, як не «тріщала», а Наталка, мов та Царівна-Несміяна, навіть і не посміхнеться. Врешті-решт, Тетяні набридло витирати сльози своїй подрузі і вона знов гайнула на відпочинок  до моря. Та Наталка навіть не помітила її відсутності… Ой, швидше б настав той день, думала стурбована мати, коли їхня квіточка повернеться до життя! Нехай би дівчинка відволіклася від своїх сумних думок, нехай би знову була такою, як раніше… Адже вони з батьком задля цього нічого не пошкодують! Та як їм розрадити їхню дитину?
- Хочеш, матусю, почути мого нового вірша? – перервав її думки доньчин голос. Жінка глянула на Наталку і материнське серце стислося від болю: схудла, змарніла, бліда… Та вголос вона підтримала дочку:
- Нового? Так, звісно – хочу! Ану-ж бо, почитай!
- «Рожеві пальми крізь густий туман
Побачиш ти на синьому піску…» - почала читати Наталка.
- Доню, почекай, - розгублено перебила мати Наталку, - а чому це в тебе пісок синій, а пальми – рожеві?
     Дівчина трохи знітилася.
- Ну, мабуть, це таке моє бачення. Так мені схотілося…
- Ну, вибач, що перебила, - спохватилася жінка, - читай далі.
- Знаєш, мамо, - відмовила Наталка, - а далі я забула… - розвернулася, та й пішла собі геть. Валентина Володимирівна зітхнула, та й пробурмотіла собі під носа:
- От, дурна, нащо дитину перебила… - а вдогін дочці крикнула: - доню! Давай до столу! Будемо їсти!