Так судилося ч. 42 украинский язык

                42

     Ну, от і вересень, радісна зустріч друзів, що не бачилися майже все літо! Багато чого їм хочеться розповісти, поділитися враженнями... Лише Наталка сумна та мовчазна, нікому нічого не розповідає, ні з ким не ділиться своїми секретами! Щоправда, студенти давно зрозуміли, що вона дівчина стримана, базікати не любить, та цього разу вони помітили тугу в її очах, пониклі плечі, що робили дівчину змарнілою. Та ніхто не наважувався підійти до Наталки, щоб поставити питання про події, що так вплинули на неї. Вирішили, що вона врешті-решт сама все розповість, як тільки буде готова до цього.
- О, привіт! – підійшов до Наталки Сергій. – Радий тебе бачити!
- І ти будь здоровий! – відповіла дівчина.
- Щось ти сумна, - заглядав хлопець в обличчя Наташі, – якась, вибач за відвертість, змарніла… щось трапилось?
- Не хочу про це! – відмахнулась від нього Наталка, – а чого це тебе не було видно?
- Що, сумувала за мною? – пошуткував парубок, - та їздив з батьками на море, а у нас путівки були до сьомого вересня, от прийшлося тиждень навчань пропустити. Та нічого, я наздожену!
- Так, звісно… ти ж у нас розумний…
- Сподіваюся, ти це кажеш щиро, а не намагаєшся мене «підхлеснути».
- Ну що ти…
- Ну, а ти як? З тобою точно все в порядку?
- А знаєш, я тут нещодавно вірша склала… - якось сумно промовила дівчина.
- То ти – поетеса? – жваво зацікавився хлопець.
- Та ні, що ти, яка поетеса? В дитинстві колись від нічого робити бавилась, та мама мені нещодавно одного прочитала – на поетесу не тягне!
- Ну, то ж дитячі вірші! А зараз ти що написала?
- Справді хочеш почути?
- Питаєш!
- Знаєш, там тільки трішки не так, як в житті! Я боюся, що ти не зрозумієш!
- Чому б це я не зрозумів? Я що – тупак?
- Ні, звичайно, не тупак, та в кожного ж своє бачення… от мама не зрозуміла!
- Ти, коротше, мені баки тут не забивай! Не хочеш читати, то так і скажи!
- Ну, що ти! Якби не хотіла, то я б тобі і про вірша нічого не казала! Чого ти ображаєшся? Просто, я хотіла тебе попередити… Слухай… - і дівчина почала читати:

«Рожеві пальми крізь густий туман
Побачиш ти на синьому піску.
Густий туман – то син нічних оман,
Він зітканий з найкращого бузку.
Трикутник сонця в жовтім небі звис,
Немовби зачепившись за гілля…
Трикутник сонця – мов осінній лист,
Коли на гілках листя вже нема.
Зелені хмари, ніби кораблі,
Що поспішають з чужини додому,
Біжать по небу, сонцю навздогін,
«Наздоженем!», - немов гукають йому.
І море – гойдалка з червоних хвиль –
Маленький човник, мов дитя, гойдає…
І рідну гавань, ту далеку синь,
Цей дивний човен тихо покидає.
Куди прямує він – не зна ніхто,
Можливо, він і сам того не знає…
Даремно його манить в далечінь:
За обрієм країни більш немає.
Залишити свій берег – не дива!
Найважче - знов знайти собі притулок!
Шепоче вітер човнику слова:
«Вертай назад… твій берег – порятунок…»
Але не слуха вітрових порад
Той човник, що забув сьогодні спокій,
Напевне, не повернеться назад
І в просторі морському він, самотній,
Блукаючи, загине в тайні вод,
І лиш на дні морському знайде спокій…»

     Наталка закінчила читати, і на мить зависла тиша…    
- В тебе точно щось сталося!, - зробив висновок Сергій, - такі сумні вірші…
- Я рада, що змогла хоч з кимось поділитися ними…
- А взагалі, мені сподобалось!
- Справді? Мені приємно…
- От тільки твій настрій… Ти мене збентежила і навіть налякала. Що з тобою?
- Не тепер, добре? Зараз я не хочу про це говорити і хочу побути сама… Давай зустрінемось іншим разом!
- Ну, гаразд, якщо ти так хочеш, не смію нав’язуватись…
- Вибач, Сергію, річ не в тобі, ти ж розумієш? Та я дійсно була рада тебе побачити.
- Розумію… - тихо відповів хлопець і пішов на лекцію.