Так судилося ч. 43 украинский язык

                43

          Наталка вкотре приїхала додому на вихідні. Вона знала, що люблячі батьки чекають на неї, та тільки не буде на її столі ані листів, ані телеграм… Як і немає Ашота… Зустрівшись із рідними та разом з ними повечерявши, дівчина пішла у садок, подихати осіннім свіжим повітрям. Улюблене місце зустріло дівчину невесело: листя на деревах посохло, зморщилось, але все ще намагалось триматися за гілки. Раніше Наталка б не помітила такої прощальної похмурості, та її теперішній стан змінив її світосприйняття. У повітрі розносились осінні пахощі: вологи, морозної свіжості та залишків диму, який рознісся по всьому селищі: десь спалювали рештки сухої трави. Дівчина озирнулась навкруги: так, осінь заполонила землю, як і її серце, навіть Діна не вистрибує, як колись, а тихенько ступає поряд з нею, боячись потривожити її осінні думки. Зненацька налетів вітер та, зірвавши з гілок останнє листя, закружляв його в осінньому танці. Та цей порив раптово ущух і листочки, вальсуючи, лягли біля ніг Наталки. Дівчина підняла одного з них і подумала мимоволі: «Осінній лист упав до моїх ніг, осінній лист – пожовклий і останній…», покрутила його, роздивляючись, і продовжила: «Осінній лист тримався, скільки міг, на дереві мого кохання…». Наталка викинула листок, повернувши цю суху та скрючену річ до його братів, та, погладивши Діну по жорсткому кожушку, пішла до хати.
- Що, Наталочко, вогко надворі? – спитала Валентина Володимирівна, побачивши, що дочка повернулась з вулиці.
- Щось сумно там…, - відповіла дівчина, - змарнілий нерадісний пейзаж не тішить око, а похмурий день навіює ще більш похмурі думки. Піду до себе в кімнату…
- Йди, дитино, відпочинь.
- Ой, матусю, після чого мені відпочивати?
- Ну, як же, ти ж навчаєшся, недосипаєш, стомлюєшся… вихідний день він і дається для відпочинку.
- Ох, матінко, як би після такого відпочинку вовком не завити…, - сказала Наталка, заходячи до своєї кімнати.
- Ой, не подобається мені її настрій, - сказала Валентина Володимирівна сама до себе.
        Зайшовши у свою кімнату, дівчина сіла за стіл та подивилася навкруги. Потім відкрила дверцята столу та дістала з однієї із шухляд листи Ашота, піднесла їх до обличчя, відчувши легкий аромат його одеколону… Але цей аромат стає дедалі слабшим... А колись цього паперу торкався Ашот, довіряючи йому свої думки... Серце її знов наповнилося тугою. Гірко усвідомлювати, що жмуток паперу, що вона зараз тримає в руках – це все, що лишилося від її коханого…, боляче знати, що навіть таких подарунків, як нові листи від нього, більше не буде. Вона більше ніколи не отримає конверт, що своїм ароматом так нагадає їй про Ашота, і більше ніколи не напише йому відповідь… Тут Наталка відшукала клаптик паперу, взяла ручку та вимовила: «А знаєш, коханий, я все-одно  буду писати тобі листи! Сьогодні я спробую написати листа у вигляді віршів… Можливо, таке послання дійде до тебе - туди, де ти зараз є…» Трішки помислив, почала писати:
 Осінній лист упав до моїх ніг…
 Осінній лист – пожовклий і останній…
 Осінній лист тримався, скільки міг,
 Аж поки його лишило кохання .

 Тепер йому чіплятись за життя
 Немає сенсу, він не хоче жити…
 Зірвався з гілки, прагне забуття
 І в круговерті пекла закружити.
 
 Осінній лист із вітром відлетів,
 А дерево лишилось одиноке.
 Бракує почуттів, бракує слів…
 Де ти, моє  кохання карооке?

 Мовчать вуста і серце – мов німе,
 Обіймів бурю тиша вгомонила.
 О, дерево-душа… воно пусте,
 Хоч нещодавно листям гомоніло.

 Осіннє сонце не зігріє душу,
 Осінній вітер наскрізь пробира…
 Невже тепер одна лишитись мушу,
 Тепер у всьому світі – я сама!

«Сама»… - яке коротке слово:
Чотири літери – й такий глибокий зміст…
САМА – тепер я мовчки йду додому,
Сама, мов одинокий лист…

Де ти, коханий? Був би ти зі мною,
Та смерть жорстока розлучила нас! 
Лише на небі стрінусь знов з тобою,
Коли прийде і мій останній час…

       Дівчина перечитала написане, та рядки гнітили її ще більше, ніж ті самі думки, тому що думки змінювали одна одну, за них іноді неможливо зачепитись, а слова на папері – то вже чітко сформовані фрази, то вже як вирок… Наталці захотілося оптимістичної кінцівки для свого вірша, тому вона, трішки подумав, закреслила остранню строфу, а замість неї на папері з’явилася інша :
Та вірю: люта стужа – не навіки,
І сонце кожен день виходить знов,
Життя вирує, знов заквітнуть квіти!
І, може бути, стріну ще любов!
      Наталка перечитала нову кінцівку і, здається, залишилась задоволена. Їй ніби додалося не тільки настрою, але й сил. Тому вона відклала своє нове «творіння», та пішла допомогти матері по господарству. Досить журитися, треба жити!