За мить до щастя

Він нервово палив на підвіконні, дивлячись у чисте прозоре скло, яке пропускало крізь себе перші сонячні промені весни, і гнівно поглядав на телефон.

- “Дзвониш?! Авжеж, тепер можна і подзвонити! Ну давай, дзвони! Все одно не відповім! Як можна було так просто поїхати, потім повернутися і не повідомити?! Два роки разом, а наче чужі. Як?! Як можна було так вчинити? Та сьогодні все вирішиться, все їй скажу! Досить!”

Уперше за два роки він йшов на побачення без квітів. Поспішав. Та не тому, що хотів її побачити, а просто так вже кортіло  висловити свою образу.

Свіже, трохи з ароматом першої зелені, повітря наповнювало легені. Гнів відступав.
- “ Скоріше ... Скоріше побачити б...”

На горизонті міського пейзажу вималювався тонкий дівочий стан. Вона швидко крокувала вулицею йому назустріч. Нарешті, їх погляди зустрілися. Залишалося декілька кроків...
Авто з шаленою швидкістю промайнуло перед його очима, за секунду з ревом та свистом зупинилося.

Вже не було видно того тонкого дівочого стану. Лише тонесенька стрічка червоної  рідини струїлася з-під колес.

-‘ Привіт. Я тоді поїхала за тією колекціонною книгою для тебе. Ти ж так її хотів... Не дзвонила – сюрприз хотіла зробити.’,- ледь чутно промовила вона, а потім…
Потім була тиша, яку не могли порушити навіть тривожні сигнали карети швидкої, що прибула запізно. Та тиша назавжди  оселилася в його серці, аби постійно запитувати: “Якими були твої останні слова? Навіщо гнівався? Чому не встиг сказати про кохання?”
Він крізь сльози спостерігав за байдужістю цього світу, який зупинився, щоб просто нагадати: '' Життя- швидкоплинне і може обірватися будь-якої  миті. Цінуй кожну щасливу хвилину, не витрачай дарма, бережи кохання!''

Запізно…